Люба аж подалася вперед, затамувавши подих. Її очі горіли неприхованою цікавістю:
— І що, справді навіть пальцем до плити не торкнулася? Ти ж у нас без своїх спецій і фірмових маринадів дня прожити не можеш!
— Уяви собі, Любочко, жодного разу, — я гірко всміхнулася, розгладжуючи кінчик кухонного рушника на колінах. — Замість ринку я вдягла своє улюблене пальто, увімкнула в навушниках спокійну музику й пішла гуляти містом. Просто блукала осінніми вуличками, дивилася на вітрини, зайшла до затишної кав’ярні на розі, замовила собі велике горнятко лате з корицею та з’їла шматочок вишневого чизкейка. Сама. У повній тиші. Без запаху цибулі, без гуркоту кришок і без вічного страху, що холодець не застигне чи тісто опаде. Знаєш, який це був кайф? Я вперше за довгі роки відчула, що цей день належить мені.
— А курка? А салати? — не вгавала сестра.
— Курку-гриль, салат у пластиковому лотку, той клятий покупний «оселедець під шубою» і нарізаний хліб привіз кур’єр ближче до п’ятої години. Я все це просто переклала в наші святкові порцелянові тарілки. Навіть не прикрашала зеленню, як зазвичай роблю. Торт виставила просто на картонній підставці. Хліб висипала в сухарницю. Стіл накрила білою святковою скатертиною — чисто для контрасту. А сама пішла до ванної, зробила маску для обличчя, красиво вклала волосся, підфарбувала губи червоною помадою, одягла ошатну смарагдову сукню й сіла у крісло читати журнал.
Без десяти шоста у замку почувся знайомий скрегіт ключа.
Двері прочинилися, і в коридор буквально увірвався гомін. Юра прийшов не сам — позаду нього гучно перетоптувалися Семович із дружиною Валентиною, бригадир Петро Іванович із дружиною, молодий верстатник Андрійко з букетом троянд і ще двоє хлопців із цеху. Чоловічий бас, жіночий сміх, шарудіння курток — коридор умить заповнився шумом, наче на вокзалі.
Юра йшов попереду — гордий, груди колесом, сяє, як мідний самовар. У руках — скромний букетик хризантем, а в очах — тріумф господаря, який веде гостей до свого «першокласного ресторану».
— Проходьте, проходьте, громадо! — гукав він ще з порога. — Я ж вам казав: моя Алла — це скарб! Зараз такий стіл побачите, що пальці оближете! Заливне з судака, пироги гарячі… Аллочко, зустрічай гостей!
Він ступив на кухню, по-хазяйськи повів рукою в бік столу — і занімів.
Слова застрягли в нього в горлі. Букетик хризантем безпорадно опустився донизу. Очі в Юри округлилися так, ніби він побачив не обідній стіл, а марсіанську тарілку, що приземлилася просто посеред нашої кухні.
На столі посеред білосніжної скатертини самотньо височіла рум’яна, але явно фабрична курка-гриль із характерною засмаженою скоринкою. Поруч недбало лежала сірувата маса покупного «оселедця під шубою», де буряк навіть не був натертий дрібно, а порубаний грубими кубиками. В іншій тарілці виднівся звичайний крабовий салат, рясно залитий дешевим майонезом, пластикова упаковка плавленого сиру, порізана ковбаса з найближчого гастроному та гірка звичайного білого хліба, що висипалася із сухарниці. А вінчав цю кулінарну композицію бісквітний торт масового виробництва — із жирними кремовими трояндами кольору фуксії.
Жодного заливного. Жодних пирогів із капустою. Ані запаху свіжої домашньої випічки, ані відбивних, ані вишуканого форшмаку.
За спиною в Юри вже товпилися колеги.
Першою заглянула Валентина, дружина Семена. Жінка вона завжди була прискіплива, любила все оцінювати з примруженим оком. Її погляд ковзнув по столу, затримався на магазинній курці, потім на торті — і в куточках її вуст з’явилася ледь помітна глузлива посмішка.
— Ого… — протягнув Семович, заглядаючи через плече Юри. — Юрчику, а де ж те саме заливне, про яке ти всю зміну солов’єм заливався? Де судак? Де пироги, якими ти хвалився?
— Я… воно… — Юра почервонів до самих коренів волосся. Вуха в нього стали багряними, шию перехопило плямами. Він різко повернувся до мене, намагаючись очима спопелити мене на місці. — Алло… А це що?
Я спокійно підвелася з крісла, поправила сукню й привітно усміхнулася:
— Як що? Це святковий стіл, любий! Добрий вечір усім, проходьте, будь ласка, сідайте. Роздягайтеся, почувайтеся як удома.
Гості почали незручно переминатися з ноги на ногу. Петро Іванович кахикнув у кулак, Андрійко несміливо протягнув мені квіти: «З днем народження, Алло Василівно…» Атмосфера в квартирі стала настільки напруженою, що повітря можна було різати ножем.
Юра схопив мене за лікоть і потягнув у куток коридору, за ширму гардероба.
— Ти з глузду з’їхала?! — засичав він пошепки, бризкаючи слиною. — Що це за стидоба?! Я ж тобі дав гроші! Я просив приготувати нормальну їжу! Що люди подумають?! Вони ж наді мною до кінця життя в цеху сміятися будуть! Ти вирішила мене принизити перед мужиками?!
Я подивилася йому просто у вічі. Спокійно, без сліз і без тремтіння в голосі:
— Юро, гроші лежать на трюмо в коридорі, за вирахуванням вартості цієї курки й торта. Решта копійка в копійку там. А тепер послухай мене уважно. Сьогодні — мій день народження. Не твій професійний ювілей. Не день столяра. Не збори профспілки. Мій день. Я попередила тебе двічі, що втомилася, що стою біля плити щодня на роботі й не маю сил обслуговувати десятьох людей увечері. Ти мене почув? Ні. Ти вирішив, що моє свято — це чудовий привід похизуватися перед бригадою безкоштовною кухаркою. Так от, Юрочко, безкоштовна кухарка сьогодні взяла вихідний.
Він дивився на мене так, наче бачив уперше в житті. Звик, що я завжди поступаюся, ковтаю образи, згладжую кути, біжу догоджати, аби тільки всі були задоволені. А тут перед ним стояла жінка, яка не боялася його гніву.
— Але ж… хлопці прийшли… — розгублено промимрив він, помітно збавивши тон. — Вони ж голодні після зміни.
— Стіл накритий. Курка гаряча, хліб свіжий, ковбаса нарізана. Торт є. Якщо комусь мало — у морозилці є три пачки магазинних пельменів, каструля на плиті, вода з крана тече. Можеш зварити сам. Руки в тебе, як ти завжди кажеш, золоті.
Юра зціпив зуби так, що аж щелепи заходили ходором. Але вибору в нього не було: у кімнаті вже чекали люди.
Той вечір був найдивнішим за всі роки нашого спільного життя.
Спершу за столом панувала гнітюча, майже похоронна тиша. Гості обережно брали шматочки магазинної курки, передавали одне одному салатницю й перезиралися. Юра сидів чорніший за грозову хмару, механічно наливав чарки й дивився в тарілку. Мені здавалося, що він ладен крізь землю провалитися щоразу, коли Валентина з особливим єхидством нахвалювала «чудовий фабричний майонез».
Але десь після третьої чарки ситуація несподівано змінилася.
Петро Іванович, наш літній бригадир, раптом відкинувся на спинку стільця, подивився на мене й тепло всміхнувся:
— А знаєте що, господине? А й добре! Справді добре! Скільки ми по тих днях народження ходимо — скрізь одне й те саме: жінка бліда, замучена, з милом на шиї бігає між столом і плитою, до кінця вечора вже ні ніг не відчуває, ні свята не бачить. А ви сьогодні — наче королева. Ошатна, гарна, усміхнена, сидите разом із нами, коньячок п'єте. Молодець, Аллочко! Правильно зробила! Юрко, ти дурня не валяй, берегти таку жінку треба, а не заганяти біля каструль!
Семович спочатку підморгнув чоловікові, але потім теж підтримав:
— Та правда, Юро, оближ дутися! Курка смачна, ковбаса нормальна, а головне — компанія душевна! Ми ж не жерти до тебе прийшли, врешті-решт, а людину привітати! За Аллу Василівну! За її здоров’я і за жіночий характер!
І всі дружно підняли чарки. Навіть Валентина, хоч і скривилася, мусила цокнутися.
Юра остовпів. Він чекав насмішок, знущань, розгрому свого авторитету, а вийшло так, що мужики дружно стали на мій бік. Весь його грандіозний план «поставити мене на місце» розсипався на порох.
Ближче до десятої години гості почали розходитися. Дякували за вечір, щиро вітали мене, а Андрійко навіть пожартував, що магазинний торт виявився напрочуд свіжим.
Коли двері за останнім гостем зачинилися, у квартирі запала мертва тиша.
Я стояла в коридорі й чекала на бурю. Юра мовчки зняв піджак, кинув його на пуф і повільно попрямував на кухню. Я пішла за ним.
Він стояв біля столу, заваленого порожніми тарілками й брудними виделками. Стояв довго, опустивши голову. Плечі його були напружені.
— Ну що? — тихо запитала я. — Будеш кричати? Бити посуд? Збирати валізу?
Юра повільно обернувся. Обличчя в нього було втомлене, але злості в очах уже не було. Залишилася лише глибока, тяжка розгубленість.
— Невже ти справді настільки від цього втомилася, Алло? — тихо спитав він. Голос його зрадницьки тремтів. — Невже всі ці роки… ти це ненавиділа?
— Я не ненавиділа тебе, Юро, — відповіла я, підійшовши ближче. — І готувати я люблю. Але я втомилася бути просто додатком до сковорідки. Я втомилася від того, що мій відпочинок, моє здоров’я і мої бажання для тебе нічого не варті порівняно з тим, «що скажуть мужики на роботі». Ти навіть не запитав, чого хочу я. Ти просто виставив мене обслугою для свого марнославства.
Він сів на табурет, обхопив голову руками й замовк. Сидів так хвилин десять.
— Знаєш, — нарешті вичавив він, не підводячи погляду, — коли Петро Іванович сказав, що я дурень і що тебе берегти треба… Мені так соромно стало. Не за стіл. Не за курку ту кляту. А за те, що чужий чоловік помітив, яка ти втомлена, а я, рідний чоловік, бачив у тобі тільки кухонний комбайн. Пробач мені, Алло. Я справді йолоп.
Я нічого не відповіла. Підійшла, поклала руку йому на плече й стисла.
Тієї ночі ми майже не спали. Ми вперше за багато років говорили по душах — без докорів, без криків, спокійно розбираючи наше спільне життя по цеглинках.
А вранці сталося те, чого в нашому домі не траплялося ніколи.
Я прокинулася від шуму води на кухні. Вийшла з кімнати й зупинилася як укопана: Юра стояв біля раковини в моєму квітчастому фартусі й методично перемивав усю гору посуду, що залишилася після вчорашнього застілля. На плиті тихенько свистів чайник, а на столі стояли дві чашки свіжозавареної кави й тарілочка з бутербродами. Кривими, грубо нарізаними, але зробленими його власними руками.
— Люба моя, — закінчила я розповідь, дивлячись на сестру, яка слухала мене з відкритим ротом, — це був найкращий урок у нашому житті. Юра за цей тиждень жодного разу не запитав: «А що в нас на вечерю?» Він сам після роботи заходить у магазин, сам чистить картоплю, а вчора взагалі заявив, що на наступні вихідні ми йдемо вечеряти в піцерію, бо в мене має бути законний вихідний від будь-якої кухні.
Люба повільно видихнула й захитала головою:
— Ну ти даєш, Алло… Я б у житті на таке не наважилася. Побоялася б скандалу, розлучення…
— Скандалу боятися — себе втратити, — твердо відповіла я. — Іноді треба поставити на стіл магазинну курку, щоб чоловік нарешті побачив у тобі живу людину, а не безкоштовну робочу силу.
А як би ви вчинили на місці Алли: наважилися б провчити чоловіка перед його друзями чи зціпили б зуби й наготували повний стіл, аби уникнути ганьби та сімейного конфлікту?