Цю червону Mazda Марина купила сама. Збирала два роки, відкладала з кожної зарплати, і в день покупки сіла за кермо з відчуттям, що нарешті щось у житті належить тільки їй. Тепер машина стояла в дворі, а свекруха телефонувала щовечора з одним і тим самим питанням. Олексій дивився благальними очима: «Ну що нам вартує? Просто на пару тижнів». А Марина знала: немає нічого більш постійного за тимчасове. Особливо коли людина вже розповіла всім сусідам, що машина практично її. Залишалося лише переконати сина. І він майже погодився.

Цю червону Mazda Марина купила сама. Збирала два роки, відкладала з кожної зарплати, і в день покупки сіла за кермо з відчуттям, що нарешті щось у житті належить тільки їй. Тепер машина стояла в дворі, а свекруха телефонувала щовечора з одним і тим самим питанням. Олексій дивився благальними очима: «Ну що нам вартує? Просто на пару тижнів». А Марина знала: немає нічого більш постійного за тимчасове. Особливо коли людина вже розповіла всім сусідам, що машина практично її. Залишалося лише переконати сина. І він майже погодився.

19:50

  Марина припаркувала  біля під’їзду і вимкнула двигун. Службова машина компанії була зручною — кондиціонер працював чудово, сидіння з підіг...

Дальше »
Валентині Петрівні сімдесят один. Будинок великий, тераса засклена, півонії цвітуть, як і за покійного чоловіка. Тільки чаювати на тій терасі давно нема з ким. Одного дня вона подзвонила дітям і сказала: «Будинок залишу тому, хто житиме зі мною». Доньки зітхнули, порахували кілометри й промовчали. А вісімнадцятирічний онук Костя відклав виделку і тихо відповів: «Добре. Я поїду». Через тиждень він стояв біля хвіртки з валізою і худенькою дівчиною в синьому пальті. І в домі вперше за дванадцять років запахло сніданком на трьох.

Валентині Петрівні сімдесят один. Будинок великий, тераса засклена, півонії цвітуть, як і за покійного чоловіка. Тільки чаювати на тій терасі давно нема з ким. Одного дня вона подзвонила дітям і сказала: «Будинок залишу тому, хто житиме зі мною». Доньки зітхнули, порахували кілометри й промовчали. А вісімнадцятирічний онук Костя відклав виделку і тихо відповів: «Добре. Я поїду». Через тиждень він стояв біля хвіртки з валізою і худенькою дівчиною в синьому пальті. І в домі вперше за дванадцять років запахло сніданком на трьох.

19:14

  – Піду із життя – і ніхто з вас навіть не впізнає! Знайдуть сусіди за тиждень, ось тоді й приїдете! Всі одразу, з квітами! Валентина Петрі...

Дальше »
Чотирнадцять місяців я не їздив до будинку сина. Не міг. Він мав стояти порожнім, замкненим, з тишею між стін, які ми колись будували разом. А потім прийшла платіжка за світло: три тисячі гривень. Ніби хтось жив там щодня. Я поїхав уночі. У вікнах горіло тепле світло, за шторами мерехтів телевізор, а на подвір'ї стояв чужий пікап. Але найцікавіше чекало не за дверима. Найцікавіше було в архіві камер, які мій Андрій встановив.. Те, що я побачив, не було випадковістю...

Чотирнадцять місяців я не їздив до будинку сина. Не міг. Він мав стояти порожнім, замкненим, з тишею між стін, які ми колись будували разом. А потім прийшла платіжка за світло: три тисячі гривень. Ніби хтось жив там щодня. Я поїхав уночі. У вікнах горіло тепле світло, за шторами мерехтів телевізор, а на подвір'ї стояв чужий пікап. Але найцікавіше чекало не за дверима. Найцікавіше було в архіві камер, які мій Андрій встановив.. Те, що я побачив, не було випадковістю...

16:51

Конверт лежав серед іншої пошти так буденно, що інша людина, мабуть, відкрила б його без жодної думки. Але після того, як ховаєш єдиного син...

Дальше »
Подписаться на: Сообщения ( Atom )