Будинок виявився на місці. Августа Тимофіївна помітила його ще здалеку і сама не збагнула, чому її раптом охопив страх.
Майже п'ятдесят років вона жила з упевненістю, що цієї оселі давно вже немає. Здавалося, її мали знести під час перебудови району, або ж стара будівля за минулі роки осіла, пішла в землю ледь не по самі вікна й зникла під якоюсь новою спорудою. Так думати було навіть легше.
Але будинок нікуди не подівся. Усе той самий дерев'яний, із невеличким ґанком на три сходинки. Лише дах тепер укривало зелене залізо, тоді як у її дитинстві зверху лежала посіріла ґонта.
Августа Тимофіївна зупинилася біля хвіртки й розгубилася. Що робити далі, вона не уявляла.
Їй виповнилося шістдесят вісім. На дорогу сюди пішла майже половина дня. Довелося їхати з пересадкою, а потім ще переночувати в знайомої. Увесь цей час Августа Тимофіївна переконувала себе, що вирушила лише подивитися на річку та знамениту дзвіницю, яка височіє серед води й приваблює мандрівників. Такий привід здавався їй найпростішим.
Дзвіниця й справді нікуди не зникла. Тільки от приїхала вона зовсім не заради неї…
Чоловіка Августа Тимофіївна поховала в лютому. Разом вони прожили сорок один рік. І всі ці роки жінка не раз збиралася приїхати сюди разом із ним, показати річку, стару батьківську хату, а якщо вціліла — ще й грушу, яка колись росла в далекому кутку саду. Вона постійно обіцяла собі, що неодмінно це зробить, але щоразу знаходилася причина відкласти поїздку.
Спершу було не до подорожей через дітей, господарство й город. Потім усе частіше почав боліти поперек у самої Августи Тимофіївни. У чоловіка теж з'явилися проблеми зі здоров'ям — серце періодично нагадувало про себе.
А потім стало надто пізно.
Після смерті Сергія вона несподівано зрозуміла дуже просту річ: чекати більше нема чого. І нема кого. Якщо зараз вона не збереться й не приїде, то до старого дому, можливо, вже ніколи не дістанеться.
І Августа Тимофіївна почала відкладати гроші на дорогу.
Тепер ось доїхала. Стоїть перед хвірткою й ніяк не може змусити себе зробити всього кілька кроків до ґанку.
Та й що казати людям?
«Добрий день, я колись тут народилася. Чи можна мені подивитися?»
Кому таке сподобається?
Звісно, чужу людину ніхто не зобов'язаний пускати всередину. Зараз вийде господар, запитає, чого вона стоїть біля паркану, і доведеться ніяково пояснювати, виправдовуватися, а потім іти геть. І тоді вся ця поїздка, довгі збори та заощаджені на дорогу кошти закінчаться одним лише соромом.
Августа Тимофіївна переминалася з ноги на ногу. Долоня, якою вона трималася за дерев'яну штахетину, змокріла. Вона вже майже вирішила, що просто ще трохи постоїть біля огорожі, погляне на дім збоку, а потім вирушить назад до зупинки.
І саме цієї миті вхідні двері відчинилися.
На ґанок вийшла жінка з рудим волоссям, що хвилями спадало до плечей. На ній були джинси й простора чоловіча сорочка з підкоченими до ліктів рукавами. У руці жінка тримала мокру ганчірку — судячи з усього, поралася в хаті.
Вона повернула голову, помітила Августу Тимофіївну біля хвіртки й чомусь зовсім не насторожилася. Навпаки, трохи схилила голову набік і поглянула цілком доброзичливо.
— Вам когось покликати? — запитала вона.
Августа Тимофіївна відкрила рота, збираючись відповісти, але не змогла зронити жодного слова. Усі фрази, які вона подумки складала дорогою, вмить вивітрилися з голови. Горло стисло так міцно, що жінка злякалася: зараз розплачеться просто тут.
— Я… — нарешті через силу видушила вона. — Ви мені пробачте, будь ласка. Я просто повз проходила. Я тут… У цьому домі раніше жила. Дуже давно. Тут виросла…
Рудоволоса жінка опустила ганчірку у відро, що стояло біля ґанку.
— У цьому домі? — перепитала вона й глянула на стіни. — У нашому?
— Так, у вашому, — квапливо закивала Августа Тимофіївна. — Тепер, звісно, це ваш дім, я ні на що не претендую… Просто подивитися захотілося. Ви тільки не подумайте чогось. Мене звати Августа Тимофіївна. Я тут до вісімнадцяти років прожила. Потім поїхала вчитися, далі якось закрутилося життя… Стільки років сюди не приїжджала, а тепер ось наважилася…
Вона й сама розуміла, наскільки ніяково й дивно звучать її пояснення.
«Зараз подумає, що я несповна розуму, — майнуло в Августи Тимофіївни. — Ще й поліцію викличе».
Але все сталося зовсім інакше.
— Господи… — несподівано тепло й широко усміхнулася жінка. — Як же це зворушливо… А чого ви біля хвіртки стоїте? Заходьте швидше, не соромтеся. Я Маргарита.
Потім вона повернулася в бік подвір'я й голосно покликала:
— Сашо! Саш, підійди сюди, у нас гостя!
Маргарита відкинула клямку й відчинила хвіртку навстіж.
Августа Тимофіївна ступила на подвір'я й ледь утрималася на ногах. Коліна раптом ослабли, ніби перестали слухатися. Усе довкола здавалося водночас рідним і чужим. Сарай перебудували, старих дровітень більше не було — замість них з'явився ошатний навіс. Стежку вимостили плиткою. Але далекий куток саду лишився майже таким, яким вона його пам'ятала.
І там, як і раніше, росла груша.
Стара, покручена, з великим наростом на стовбурі, батькова груша все ще стояла на своєму місці. Ба більше, на гілках трималося кілька маленьких зелених плодів.
— Боже мій… — Августа Тимофіївна прикрила рот долонею. — Жива…
— Ви про грушу? — Маргарита поглянула туди ж. — А що їй зробиться? Вона в нас, щоправда, пів двору в затінку тримає. Сашко все збирається її спиляти. Дичка майже, користі мало: плоди дрібні й терпкі… Хіба що на узвар згодяться.
— Її тато посадив, — тихо мовила Августа. — У шістдесят третьому році. Мені тоді близько п'яти було. Я воду йому з колонки носила, вона он там, біля кутка, стояла. Тато яму копав, а я бігала з малим відерцем. Доки донесу — половину по дорозі розхлюпаю.
Маргарита з розумінням кивнула.
Цієї миті з-за сараю вийшов господар — міцний, широкоплечий чоловік років сорока п'яти. Побачивши незнайому літню жінку, він запитально глянув на Маргариту.
— Саш, ти тільки уяви, — одразу загомоніла вона. — Августа Тимофіївна виросла в нашому домі! Спеціально приїхала побачити, як тут усе тепер.
Олександр підійшов, привітався з гостею й з щирою цікавістю глянув на неї.
— Оце так, — протягнув він. — А ми ж увесь час думали, хто тут мешкав до нас. Дім добрий, міцний, дерева на нього явно не пошкодували. А погріб який! — Олександр навіть закотив очі. — Коли влітку спека, ми з Марго туди спускаємося перепочити. Прохолода така, що ніякого кондиціонера не треба.
Він задумливо похитав головою:
— Е-е, так… Зараз так уже майже не будують.
— Його дід ставив, татів батько, — одразу пожвавішала Августа Тимофіївна. — Спеціально ніде цього не вчився. Дивився, як інші хати рубають, та й сам переймав.
— Справжній майстер був ваш дід, — з повагою мовив Олександр. — Та чого ви на подвір'ї стоїте? Проходьте до хати!
— Ой, та що ви… — зніяковіла Августа Тимофіївна. — Мені незручно якось.
— Та що тут незручного? — усміхнувся Олександр.
— Ви ж явно не для того стільки їхали, щоб тільки збоку на стіни подивитися, правда ж? — підтримала чоловіка Маргарита.
— Ну, я… — Августа Тимофіївна розгублено закліпала.
— Ходімо вже, ходімо!
Відмовитися після такого щирого запрошення було неможливо. Августа Тимофіївна переступила через високий поріг, за який у дитинстві вічно чіплялася ногами, і серце її болісно стислося.
Ось і все. Вона повернулася.
Вони зайшли до великої кімнати. Тут багато що змінилося. Стіни обклеїли світлими шпалерами, на них висіли дитячі малюнки, біля однієї стіни стояв сучасний кутовий диван. Але вікна залишилися тими самими. І сонячне світло, як колись, падало навскіс, лягаючи теплою смугою на підлогу.
— Тепер тут у нас вітальня, — пояснила Маргарита. — А он Ксюшин куточок. Донька дуже любить малювати.
Августа Тимофіївна подивилася туди, куди вона вказала.
— А раніше на цьому місці скриня стояла. Велика така, залізом окована. У ній посаг зберігали. Коли бабуся приїжджала погостювати, я на цій скрині спала.
Вона всміхнулася, на мить прикрила очі й повела далі:
— Ляжеш, а віко тверде. Ковдру під себе підмостиш і лежиш, у стелю дивишся. Бабуся тут же поруч умощувалася і все казки мені розповідала. То про відьму, що могла хоч птахою обернутися, хоч звіром, хоч колесом покотитися. То про якусь знайому, якій вовки ногу покалічили…
— Хто-хто? — здивовано перепитала Маргарита.
— Вовки лісові, — Августа Тимофіївна знизала плечима й усміхнулася давнім спогадам.
Із сусідньої кімнати обережно визирнула дівчинка років семи. Руденька, з двома тоненькими кісками.
— Добрий день… — сором'язливо промовила вона.
— Доброго дня, серденько, — лагідно відповіла Августа Тимофіївна.
— Ксюню, це бабуся Августа, — пояснила Маргарита. — Вона жила в нашому домі, коли була приблизно такого ж віку, як ти.
Ксюша уважно поглянула на гостю:
— У моїй кімнаті?
— Можливо, зірочко, — всміхнулася Августа Тимофіївна. — А де твоя кімната?
— Та, де вікно в садок виходить, — поважно відповіла дівчинка й скоса глянула на матір.
В Августи Тимофіївни затремтіло підборіддя.
— У садок? Виходить, так… Це моя кімната була. Я щоранку з вікна на ту саму грушу дивилася.
А коли вони зайшли до кухні, Августа Тимофіївна все ж не втрималася й тихо заплакала.
Тут змінилося значно менше. Звісно, стояла сучасна плита, під новенькими шафками блищала раковина з нержавійки. Але стіни були тими самими. Стеля лишилася біленою, як колись. І маленьке віконце над лавою, біля якого мама колись розставляла стаканчики з розсадою, так само дивилося в сад.
Та найбільше Августу Тимофіївну вразив одвірок.
Він був між кухнею та сіньми — широкий, дерев'яний, багато разів перефарбований поверх старих шарів. Августа Тимофіївна підійшла ближче й провела пальцями по дереву приблизно на рівні власного плеча.
— Тут зарубки були, — ледь чутно мовила вона. — Тато ножиком відзначав мій зріст. Щороку на день народження ставив мене спиною сюди, клав книжку на верхівку й робив риску. А поруч дату підписував. «Гутя, шість років». Потім «Гутя, сім». Гутею мене вдома кликали.
Маргарита теж підійшла до одвірка. Присіла й почала обережно водити пальцями по шарах фарби.
— А ось тут ніби щось намацується, — зауважила вона.
Олександр метнувся по складаний ніж і почав дуже акуратно зчищати верхній шар фарби з того місця. Августа Тимофіївна хотіла зупинити його, сказати, що не варто нічого шкребти й псувати заради старої мітки, але слова наче застрягли в горлі.
Під фарбою поступово проступила тонка зарубка. А поруч показалися маленькі літери, колись видряпані батьковим ножем: «Гутя. 4 р.»
Усі троє довго роздивлялися цю коротку лінію й напис поруч, ніби Олександр відкрив перед ними справжній скарб. До них підбігла й Ксюша, ставши впритул.
— Це вам тоді чотири рочки було? — з цікавістю запитала дівчинка.
— Так, Ксюшенько.
— А я зараз ось така! — Ксюша витягнулася, поклала долоньку собі на верхівку й показала місце на одвірку значно вище. — Дивіться, наскільки я вища за вас тодішню!
Усі щиро засміялися. Засміялася й Августа Тимофіївна, хоча сльози ще блищали на її щоках. І після цього сміху їй несподівано полегшало на душі.
Потім усі всілися за стіл пити чай. Маргарита дістала аґрусове варення, поставила печиво й налила гості гарячого чаю у велике горнятко, розписане ромашками.
— Ви частуйтеся, не соромтеся, — припрошувала вона. — Усе-таки з дороги…
А Августа Тимофіївна згадувала й розповідала.
Говорила про те, як узимку батько утеплював кухонні вікна: заклеював щілини смужками паперу, а між рамами викладав вату. На білу вату обов'язково сипав різнокольорові скляні намистини. Просто для краси. Коли визирало сонце, вони виблискували у вікнах усю довгу зиму. Згадала матір, яка пекла в печі пироги з яйцем та зеленою цибулею. Розповіла про весняну повінь, коли вода підходила майже під город, а вулицею доводилося плавати човнами. Тоді їй зовсім не було страшно. Навпаки, усе здавалося надзвичайно веселим, бо в такі дні можна було не ходити до школи.
Олександр уважно слухав і час від часу здивовано хитав головою:
— Оце так історія… Ми хату купили й взагалі ні-чо-гі-сінь-ко про неї не знали… А в неї, виявляється, ціле життя за плечима.
Августа Тимофіївна обережно поставила горнятко на стіл:
— Тепер це все ваше. І дім, і все, що з ним пов'язано. Нехай і пам'ять тепер залишається з вами. А знаєте, чому я стільки років сюди не їхала? Боялася. Усе уявляла: приїду, а мене від воріт проженуть. Пів життя цього боялася…
Маргарита накрила її долоню своєю:
— Та кому спаде на думку вас виганяти? Це ж і ваш дім теж. Може, він сам вас сюди покликав.
Августа Тимофіївна глянула на Маргариту — у тієї очі теж підозріло заблищали від сліз.
І раптом літня жінка подумала, як даремно стільки років була переконана, ніби щирі й чуйні люди зникли. Нікуди вони не зникли. Ось сидять просто перед нею, пригощають чаєм на кухні її дитинства й з відкритим серцем слухають усе, чим вона ділиться.
Збиратися назад Августа Тимофіївна почала вже надвечір. Проводжати її вийшла вся родина. Маргарита тихцем поклала їй у торбину слоїк аґрусового варення та шматок пирога, дбайливо загорнутий у пергамент.
— Це вам у дорогу. І обов'язково мій номер запишіть. Давайте ще й адресами поміняємося…
— Давайте, — радо погодилася Августа Тимофіївна.
Олександр хотів провести її до автобуса, але вона щиро подякувала й відмовилася.
Назад Августа Тимофіївна йшла неквапом, тією самою знайомою стежкою, яку пам'ятала ще дівчинкою. Дорогою проминула дзвіницю. У променях вечірнього сонця вона здавалася особливо білою й височіла посеред води, осяяна золотими відблисками хвиль.
Августа Тимофіївна зупинилася, подивилася на неї й глибоко зітхнула. Цього разу зітхання було зовсім іншим — спокійним, теплим і легким.
Перший лист надійшов уже десь за тиждень.
Написала Ксюша. На папері вона намалювала стару крислату грушу, поруч бабусю й вивела дитячою рукою: «Бабусю Августо, груша жива, передає вам привіт! Цілую, Ксюша».
Августа Тимофіївна відповіла того ж дня. У конверт разом із листом вона вклала засушений кленовий листок зі свого подвір'я.
Згодом почала писати й Маргарита. Розповідала про новини, город і неодмінно згадувала стару грушу. Спилювати дерево вони остаточно передумали, а після зими Маргарита окремо повідомила, що груша чудово перезимувала й знову готується цвісти.
Августа Тимофіївна з радістю відповідала на кожен лист.