Таня вийшла із новонародженим сином із лікарні. Дива не сталося. Батьки її не зустріли.
Світило весняне сонце, вона застебнула куртку, яка нарешті стала їй вільна, підхопила пакет з речами та документами однією рукою, іншою взяла зручніше дитину і пішла.
Куди йти, вона не знала. Батьки навідріз відмовилися, щоб вона забирала дитину додому, мама вимагала написати відмову.
Але Таня сама була з дитбудинку, від неї відмовилася її мама і дівчина дала собі слово, що ніколи так не вчинить зі своєю дитиною, чого б їй це не вартувало.
Вона виросла у прийомній сім’ї, тато і мама до неї непогано ставилися, як до рідної. Дещо навіть пестили, не привчили до самостійності. Та й жили не дуже багато, хворіли часто.
Звичайно, вона сама винна в тому, що її син не має батька, це вона зараз розуміє. Начебто б і серйозний він був, обіцяв зі своїми батьками познайомити, а коли Таня повідомила, що при надії, сказав, що не готовий зараз до пелюшок.
Підвівся і пішов, телефон не відповідав, мабуть, заблокував її номер. Таня зітхнула:
– Ніхто не готовий, ні тато дитини, ні батьки. Ось вона готова взяти на себе відповідальність за сина.
Посиділа на лаві, підставивши обличчя сонечку. Куди їй іти?
Говорили, що є центри для таких матерів, як вона, але Таня посоромилася питати їхню адресу, сподівалася, що батьки зрозуміють і приїдуть за нею.
За ними … – не приїхали.
Таня вирішила, що зробить так, як планувала. Поїде в якесь село, знайде самотню бабусю, та її притулить, а Таня їй допомагатиме на городі, поки платитимуть дитячі, а потім влаштується кудись працювати.
Адже їй обов’язково пощастить, ось вона так і зробить, тільки подивиться зараз у телефоні, звідки їдуть автобуси в приміські села.
Адже бабусі зазвичай добрі, їй має пощастити. Вона перехопила зручніше сплячого синочка, дістала з кишені старенький смартфон і мало не зіткнулася на переході з машиною.
Водій, сивий високий чоловік, вискочив з машини і почав кричати на Таню:
– Та ти ж не дивишся, куди йдеш! Загубиш і себе й дитину, а мені сидіти за ґратами на старість років!
Таня злякалася, на очі набігли сльози, це відчувла й дитина, – прокинулася, заплакала. Чоловік глянув на них і спитав:
– Куди ти йдеш з малюком?
– Сама ще не знаю, – схлипнула вона.
– Ану сідай у машину. Поїдеш до мене, там заспокоїшся і вирішимо, що робити. Давай, не стій, он дитина заходиться. Мене, до речі, Костянтином Григоровичем звуть, а тебе як?
– Я Таня.
– Сідай Таню, давай допоможу.
Він привіз молоду маму з дитиною у свою квартиру, та виділив їй кімнату, щоб вона нагодувала дитину. У нього була велика трикімнатна квартира.
Переодягти малюка було ні в що. Таня попросила Костянтина Григоровича купити памперси і дала йому свій гаманець з тим невеликим запасом, що залишався.
Але чоловік навідріз відмовився брати в неї гроші, сказавши, що витрачати все одно ні на кого.
Сам він швидко піднявся до сусідки, яка працювала лікарем, сподіваючись, що вона буде вдома. Сусідка була вихідна, передзвонивши кудись і обговоривши все, вона склала значний список необхідного і вручила Костянтину Григоровичу.
Коли він приніс покупки в квартиру, побачив, що Таня заснула, напівсидячи, схиливши голову на подушку, а дитина розмоталася і не спить.
Помивши руки, він узяв малюка на руки, щоб молода мати поспала. Тільки він прикрив двері до кімнати, як Таня прокинулася і не побачивши дитину, почала кричати:
– Господи, де мій син!
Костянтин Григорович вніс дитину з посмішкою:
– Чого сполошилася, хотів, щоб поспала.
Показавши все, що купив для малюка і мами, він запропонував переодягти його.
– Пізніше прийде моя сусідка, вона гарний лікар, тож розповість, що і як треба робити з малюком. Вона ж викличе сюди й педіатра завтра.
Далі він завів із нею розмову.
– Жодного села і ніякої бабки тобі не треба шукати. Живи у мене, місця вистачить. Я вдівець, ні дітей, ні онуків не маю.У мене пенсія плюс ще працюю. Самотність мене дуже гнітить і я буду радий таким мешканцям.
– А у вас були діти?
– Був, Таню, син у мене. Я працював на Півночі вахтовим методом, пів року там, пів року тут. Син навчався в інституті, зустрічався із дівчиною. На останньому курсі вирішили розписатися, бо наречена чекала на дитину.
– Чекали на мене, щоб зіграти весілля. Але син любив мотоцикли, не впорався з керуванням, розбився і не вижив. Якраз перед моїм приїздом, тож я приїхав одразу на похорон.
– Тяжко захворіла дружина, поховавши сина. За всім цим я втратив із виду наречену сина, хоча і фото її є і знав, що дитину вона чекає від сина.
– Як не шукав – не знайшов. Тож і прошу Таню, залишайся в мене. Хоч відчую на старість, що таке сім’я. До речі, як сина назвала?
– Не знаю, чомусь хотіла назвати Остапом, ім’я мені подобається, хоч і не дуже популярне.
– Остапом???? Таню, це ж ім’я мого покійного сина! Я ж не називав тобі його. Ну, тут ти угадала, порадувала старого. Ну, лишаєшся?
– Із задоволенням. А я ось із дитбудинку, мене удочерили, але сина мого приймати не захотіли. Не забрали мене з лікарні, тому йти мені нікуди.
– Звичайно, якби не вони, не знаю, що б з мене вийшло, а так я коледж закінчила, у мене було сите життя. Мама рідна підкинула мене під ворота притулку, поклавши тільки ланцюжок з кулончиком мені на ковдру.
– Ну ти йди переодягнися, там я і тобі купив одяг та займатимемося дитиною і господарством. Ось, ванну потрібно добре помити, як купати, сусідка покаже. Ну і самим поїсти, адже матусі треба їсти добре, щоб молоко було.
Коли переодягнувшись у новий одяг вона вийшла до Костянтина Григоровича, він помітив на шиї ланцюжок:
– Це той, що мама залишила.
– Так, – відповіла вона, діставши кулон.
Ось тоді перед чоловіком і попливла підлога і якби не Таня, так би і впав. Прийшовши до тями, попросив подивитися кулон.
Взявши його в руки, він спитав:
– А ти його відкривала?
– Та там немає жодних застібок.
– Я особисто замовляв цей кулон для свого сина, він відкривається по-особливому, – і він показав як. Кулон відкрився на дві половинки. Усередині було невелике пасмо волосся.
– Це волосся мого сина, сам вклав. То виходить, що ти моя внучка? І доля нас звела не дарма?!
– А давайте зробимо ще й тест! Що б ви не сумнівалися, що ви мій дідусь.
– І не подумаю! Ти моя внучка, це мій правнук – і більше це питання не порушуємо. Та ти й схожа на мого сина! Я ж дивлюсь, щось знайоме в твоїх рисах. А в мене є фото твоєї мами. Можу показати твоїх батьків…
І таке в житті буває! Можливо, для когось це буде сумна казка зі щасливим кінцем, а для мене, – життєва історія, яких тисячі!