Марина довго дивилася вслід машині чоловіка. Лише тоді, коли хмара куряви за поворотом остаточно осіла, вона з явним задоволенням засунула на воротах важкий засув.
Нарешті в будинку запанувала та сама благословенна тиша, про яку вона мріяла вже давно.<
/div>
Сергій поїхав у відрядження на цілих десять днів.
Марина заздалегідь уявляла, як проведе цей час із улюбленою книжкою, маскою на обличчі й без потреби з ранку до вечора щось смажити, тушкувати, запікати та виставляти на стіл у такій кількості, ніби годувати потрібно не сім'ю, а цілий ресторан.
Вона пройшла на терасу, скинула капці й із насолодою витягнулася в шезлонгу.
— Як же добре! — прошепотіла Марина, дивлячись у порожній двір. — Відпустка, і нікого поруч.
А колись усе починалося майже як красива історія про власний затишний куточок за містом.
Коли вони із Сергієм тільки закінчили будівництво лазні, Марина була неймовірно щаслива.
Справжня дерев'яна лазня з бруса, із добротною парильнею, де пахло нагрітим деревом, віниками та якимось особливим спокоєм.
Вона уявляла зовсім інше життя.
Щосуботи вони із Сергієм ходитимуть туди вдвох, неквапливо паритимуться, потім сидітимуть із кухлями трав'яного чаю й хоча б на кілька годин забуватимуть про міську метушню.
Але сімейна дійсність дуже швидко внесла свої корективи.
І з'явилися вони в особі численної родини Сергія.
Для його родичів їхня лазня раптом перестала бути частиною приватного обійстя й перетворилася на безкоштовне місце для відпочинку, де завжди мають бути розтоплена піч, заготовлені віники й ущерть забитий холодильник.
Марина чудово знала цей тип людей.
Для таких поняття особистої власності діє винятково доти, доки їхнім власним інтересам нічого не заважає.
А родина в Сергія була справді чимала, дуже дружня і, як виявилося, неймовірно охоча до чистоти.
Майже щоп'ятниці ближче до вечора біля їхніх воріт незмінно з'являлася автівка.
Суспільство ж повсякчас торочить одне й те саме: родичі — то святе, своїм треба допомагати, де тісно — там не лихо, головне — разом.
Бути негостинною господинею нібито незручно.
Треба радіти гостям, усміхатися, накривати стіл і за першою ж вимогою підкидати поліна в піч.
І Марина терпіла.
Майже два роки вона старанно вдавала зразкову невістку та привітну господиню, поки одного разу не усвідомила, що її власні вихідні цілком перетворилися на обслуговування чужого відпочинку.
Бажання й далі працювати безкоштовною банщицею, прибиральницею та куховаркою остаточно зникло саме того вечора.
Марина раптом збагнула, що вся ця щотижнева сімейна традиція тримається на трьох речах.
І кожній із них давно настав час покласти край.
Перше: безкоштовне розтоплювання та обслуговування
Як правило, все починалося ще в четвер із дзвінка Віталіка, молодшого брата Сергія.
Віталік належав до тих людей, які вміють улаштуватися особливо зручно.
Підтягнутий, показний, із вічною посмішкою, він міг так м'яко сформулювати прохання, що людина не встигала отямитися, як уже починала робити все за нього.
— Мариночко, рідненька, — лагідно промовляв він у слухавку. — Ми тут вирішили завтра буквально на годинку заскочити. Просто сполоснутися і додому. Ти піч годині десь на п'яту злегка протопи, добре? І рушники приготуй, будь ласка. Ну ті, хороші, пухнасті.
Словосполучення «на годинку» у виконанні Віталіка давно означало геть інше.
Зазвичай родичі приїжджали в п'ятницю й остаточно зникали лише в неділю.
На п'яту годину Марина вже встигала наносити дров, витерти пил, підготувати парильню, розвісити рушники та перевірити, чи все готове до приїзду гостей.
До моменту, коли на подвір'я заїжджали машини, вона почувалася так, ніби щойно відпрацювала повноцінну зміну.
А рідня вривалася галасливою ватагою, залишала брудне взуття де заманеться й негайно починала вимагати:
— Марино, піддай-но парку!
За два роки Віталік не привіз для печі навіть пристойного оберемка дров.
Судячи з його поведінки, він щиро вважав, що поліна якимось дивовижним чином самі з'являються біля лазні, наче гриби після доброго дощу.
Друге: набіг на холодильник
Віталік та його дружина Світланка були переконані, що лазня без гучного застілля взагалі втрачає будь-який сенс.
До того ж оплачувати це свято чомусь мала винятково Марина.
Коли вона бачила, що з багажника авто родичі витягують лише кілька пачок чипсів, то вже заздалегідь розуміла: за пару годин уміст її холодильника помітно збідніє.
Світланка неодмінно прямувала на кухню й зазирала до каструль.
— Ой, Мариночко, а що в нас сьогодні на вечерю? — весело допитувалася вона. — Ми так квапилися до вас, що навіть у магазин не встигли заскочити. Але ми ж свої, правда? Ти ж знайдеш, чим нас погодувати?
Ці самі «свої» ніколи не соромилися.
Зникало геть усе: домашня консервація, приготовані на тиждень страви, ковбаси, сир і навіть продукти, які Марина спеціально купувала до прийдешнього свята.
При цьому Світланка могла замріяно зітхнути й зауважити:
— Усе-таки домашня їжа — найкорисніша. Тобі, Марино, так пощастило, що в тебе вистачає часу все це готувати.
Марина в такі миті мовчки дивилася на гору тарілок, мисок і келихів у раковині й подумки уявляла, куди саме хотіла б відправити весь цей посуд разом із Віталіком.
Бажано якомога далі.
Третє: розграбування поличок із косметикою
Марина завжди полюбляла якісну доглядову косметику.
У передбаннику на окремих поличках у неї стояли добірні олії, натуральні скраби, маски та дорогі шампуні.
Але родичі сприймали ці баночки приблизно так само, як рушники та дрова.
Тобто як спільне майно.
Світланка могла після парильні вийти задоволена, сяюча й відразу оголосити:
— Маришко, я тут твій кавовий скраб спробувала. Дуже класний!
Свекруха, Тамара Петрівна, теж ніколи не відставала від невістки Віталіка.
Для неї лазня сина була майже особистим оздоровчим центром.
— Мариночко, дитинко, — пояснювала вона з поважним виглядом, — у моєму віці вже особливо треба за собою стежити. До речі, твій карпатський мед дуже став у пригоді. Я всю баночку в парильні на себе вимазала. Це для судин корисно!
Марина дивилася на чергову порожню баночку й усе виразніше розуміла, що родичі давно перетворили її на безкоштовний сервіс.
До того ж такий сервіс, який не лише обслуговує клієнтів задарма, а ще й самотужки купує все необхідне для їхньої зручності.
І ось цієї п'ятниці, коли Сергій зник за поворотом, Марина вирішила, що більше так не триватиме.
Вона дістала великий аркуш ватману, знайшла грубий маркер і сіла за стіл.
Писала довго й з особливим задоволенням, ретельно обмірковуючи кожен рядок і кожну цифру.
В її очах палав той самий азарт, який охоплює людину, що наважилася нарешті відповісти на багаторічне нахабство чимось несподіваним.
Коли все було готове, Марина задоволено оглянула результат.
— Ну й нехай обурюються, — мовила вона сама до себе й усміхнулася. — Зате мені потім буде весело.
Рівно о п'ятій вечора біля воріт пролунав знайомий автомобільний сигнал.
Віталік, як зазвичай, припаркував свій позашляховик майже впритул до хвіртки.
Слідом під'їхала ще одна автівка.
Марина навіть не поворухнулася.
Вона спокійно сиділа на ґанку й спостерігала, як родичі вибираються з автомобілів і спантеличено юрбляться біля замкнених воріт.
Віталік кілька разів смикнув ручку.
— Марино, ти чого там? — гукнув він. — Заснула, чи що? Відчиняй мерщій! Ми навіть віники сьогодні привезли!
Цього разу в його руках справді було два досить жалюгідних віники.
Марина нічого не відповіла.
Вона лише рукою вказала на найпомітніше місце на воротах.
Там висів великий аркуш ватману.
Родичі підійшли ближче й почали читати.
На плакаті було виведено:
«Шановні гості лазневого комплексу “У Марини”!
Повідомляємо, що відсьогодні заклад переводиться на повну самоокупність.
Вартість послуг:
Відвідування лазні — 2000 грн.
Рушник — 300 грн.
Чай — 150 грн.
Оплата здійснюється до початку процедур.
Родинні зв'язки підставою для знижки не є».
Біля воріт запанувала цілковита тиша.
Віталік перечитав оголошення спочатку один раз, потім удруге, а потім і втретє, ніби сподівався, що зміст тексту якимось чином зміниться.
Світланка завмерла з напіввідкритим ротом, явно намагаючись підібрати належні слова, але нічого сказати так і не змогла.
Тамара Петрівна неквапливо вибралася з машини, поправила окуляри на переніссі й теж утупилася у ватман.
Першим оговтався Віталік.
— Це ще що за безчинство? — нарешті вичавив він. — Марино, ти взагалі розумієш, що робиш? Ми ж рідні люди! Ми до тебе всією душею, а ти перед нами розцінки вивісила?
Марина спокійно сиділа на ґанку й навіть не збиралася вставати.
— Віталіку, ваша душевність занадто дорого обходиться моєму гаманцю та нервам. Тож обирайте: або оплачуєте відпочинок, або їдете до громадської лазні. Вона приблизно за три кілометри звідси й сьогодні якраз працює. Думаю, вам там буде цілком зручно.
Світланка миттєво набула дару мови.
— Та як ти взагалі можеш?! — верескнула вона. — Я все Сергієві розкажу! Ось повернеться твій чоловік, він тобі пояснить, як треба зустрічати родичів!
Марина лише кивнула.
— Обов'язково розкажи. Сергій знає, що я вирішила переглянути наші сімейні витрати. І до речі, Віталіку, за минулий місяць із тебе ще дрова належать. Можеш розрахуватися не грошима. Бачиш колун? За парканом лежить купа березових колод. Наколеш дров — сьогодні пущу паритися безкоштовно.
Віталік перевів погляд на колун.
Потім подивився на свої долоні.
Після цього знову прочитав оголошення.
Обличчя його поволі налилося такою барвою, що стало скидатися на стиглий буряк.
— Усе, їдемо звідси! — гаркнув він, різко розвертаючись до машини. — Більше я до цього дому ні ногою! Зовсім Марина від жадібності з глузду з'їхала. Власну рідню вже за людей не має!
Він сів за кермо й щосили грюкнув дверцятами.
Решта теж квапливо почала розсідатися по автівках.
— Щасливої дороги! — бадьоро гукнула Марина їм услід.
За хвилину вся компанія з шумом і пробуксовкою рушила від воріт і зникла за поворотом.
Марина ще трохи посиділа на ґанку, насолоджуючись тишею, що настала так несподівано швидко, а потім повернулася до будинку й увімкнула телевізор.
Уперше за довгий час п'ятничний вечір не пахнув димом, потом і чужими клопотами.
Кіт Васько, якого під час приїздів родичів доводилося замикати в окремій кімнаті, щоб діти Світланки не затискали бідолашну тварину до напівсмерті, обережно вибрався зі схованки.
Він озирнув тиху вітальню, переконався, що галасливих гостей справді немає, і з вдячним виглядом застрибнув господині на коліна.
Марина всміхнулася й почухала його за вухом.
— Ну що, Ваську, схоже, тепер житимемо так, як зручно нам.
Кіт задоволено замуркотів.
Приблизно за годину телефон Марини дав знати про нове повідомлення.
Надійшла звістка від Сергія:
«Марино, мені Віталік дзвонив. Кричав щось про оплату, лазню і якийсь колун. Ти там випадково підприємництво не оформила?»
Марина посміхнулася і швидко набрала відповідь:
«Оформила, любий. Коли повернешся, будеш у мене особливим клієнтом. Тобі обслуговування безкоштовне. А для решти дармовий атракціон закінчився».
Відповідь від Сергія з'явилася майже відразу.
На екрані висвітився емодзі з піднятим догори великим пальцем.
Марина кілька секунд дивилася на повідомлення, а потім із полегшенням видихнула.
Схоже, регулярні сімейні навали добряче втомили не лише її.
Просто Сергій сам так і не спромігся одного разу твердо сказати родичам «ні».
А ви змогли б вимагати оплату з родичів, якби вони почали сприймати ваш дім і лазню як безкоштовне громадське місце? Чи продовжували б терпіти заради спокою в родині? Чи доводилося вам стикатися з такими любителями раптово навідатися в гості й користатися всім чужим коштом?