Люба вперше з'явилася у нас у червні, якраз коли біля хвіртки розквітла стара шипшина, посаджена мною, здається, ще в іншому житті. Якби я тоді знала, чим закінчиться це знайомство, я б, напевно, навіть чайник на плиту не поставила.
Нашу дачу я доводила до ладу майже сама. Євген працював вахтами на заводі й допомагав від випадку до випадку. А мені доводилося і грядки копати, і важке тягати, і за чоловічу роботу братися, якщо більше нікому. Я сама розбила розарій, знайшла людей для криниці, домовилася з теслями, стежила за всім, що будувалося, фарбувалося й ремонтувалося.
Євген, загалом, поганою людиною не був. Просто тихий. Запитаєш — промимрить. Попросиш — зробить. Але сам ніколи не запропонує, не підхопить, не побачить, де треба допомогти.
Я давно до цього звикла.
А потім навпроти нас купила ділянку Люба.
Струнка, підтягнута, з густим темним волоссям, укладеним так охайно, ніби вона щойно вийшла із салону. Розлучена, сама. Казала, що взяла дачу «для душі».
Спочатку заходила вечорами по сіль. Потім — поговорити. Потім уже просто так, «на чай». Сяде на веранді, зітхне, поправить волосся й почне:
— Ой, я навіть не уявляю, як ви тут з усім даєте раду. У мене руки зовсім не з того місця…
Євген червонів і мовчав.
Я тоді нічого поганого не думала. Ну жінка сама, нудьгує, прийшла чаю попити — що тут такого? Заварювала міцний чай із м'ятою зі свого городу, діставала варення. Звісно, трохи дратувало, що з'являлася вона щовечора рівно о восьмій, коли я саме збиралася сісти на веранді з книжкою. Але я завжди вважала: якщо людина прийшла до хати, треба прийняти по-людськи.
Одного разу баба Клава із сусідньої ділянки, маленька, сухенька, з голосом, який чути через три паркани, зупинила мене біля криниці.
— Наталко, а твій, поки тебе немає, до новенької бігає. Паркан їй лагодить. Ти знаєш?
Я засміялася й махнула рукою.
— Знаю, звісно. Він добрий, допомагає.
Баба Клава подивилася на мене з таким жалем, що навіть не спробувала його приховати, і пішла до себе.
Увечері, коли я чистила кабачки, запитала в Євгена ніби між іншим:
— Кажуть, ти Любі паркан ремонтуєш?
Він закліпав очима, потім знехотя відповів:
— Ну так. Попросила. Там рейки зовсім згнили, я заодно…
— Заодно, — повторила я. — А мені ґанок коли полагодиш? Я з весни прошу.
Євген поспіхом кивнув:
— На вихідних, Наталко. Обов'язково на вихідних.
Зрозуміло, на вихідних нічого не сталося. Наш ґанок, як і раніше, рипів, зате Любин паркан стояв рівний, свіжий, охайно пофарбований. Я чомусь щоразу затримувала на ньому погляд, проходячи повз.
Якось я прала його сорочки й помітила: комірці пахнуть інакше. Не нашим порошком, не дачею, не тютюном і не деревною стружкою. У голові в мене щось клацнуло, але сцени я влаштовувати не стала.
Тільки ввечері сказала йому:
— Якщо хочеш допомагати — допомагай. Але відкрито. Не за моєю спиною.
Євген закивав, закліпав і почав запевняти, що більше до сусідки не піде. Я повірила. Точніше, дуже хотіла повірити.
А потім, уже після вечері, коли я мила посуд, почула за парканом, як онуки баби Клави кричать:
— Дядю Женю, дядю Женю, ви знову до тітки Люби!
Ну й що мені після цього залишалося думати?
Наступного вечора Люба знову прийшла до нас. Цього разу з банкою свого вишневого варення. Двері за нею ще до пуття не зачинилися, а Євген уже метушився, діставав чашки, наливав їй чай.
За пару тижнів я поїхала до міста по добрива. Євген залишився на дачі. У машині, у бардачку, я випадково знайшла чеки з будівельного магазину: дошки, фарба, дверні завіси, саморізи. Окремо суми були не величезні, але чеків виявилося багато. На верхньому стояла дата — початок літа.
Я мовчки поклала їх назад.
Наші спільні гроші.
Картка, куди надходила моя зарплата провідниці з рейсів «Укрзалізниці» та його вахтові виплати. Я економила на всьому, рахувала кожну покупку, а він купував Любі дошки, фарбу й завіси.
Увечері я мовчки відкрила гаманець чоловіка, який, як зазвичай, лежав на тумбочці, вийняла картку й поклала собі в сумку.
Євген помітив майже одразу. Порився в гаманці, подивився на мене. Я сиділа за столом і чистила яблука, не підводячи голови.
— Картку не бачила? — буркнув він.
— У мене, — відповіла я.
Він подивився на мене, потім зітхнув і поліз до шафи. Там, за стосом рушників, у нього була схованка. Я знала про неї давно, але вперше замислилася: скільки він звідти вже виніс на чужу ділянку?
Того ж вечора зателефонувала моя давня подруга Римма, з якою ми разом працювали на маршруті нашого поїзда сполученням Київ — Львів. Балакали про город, про ціни, про здоров'я. І раптом вона між іншим сказала:
— А у Світланки, пам'ятаєш, з нашого поїзда, чоловіка звели. Теж ходив усе, допомагав. Тепер із тою живе. Світланка житло ділити збирається.
Я так довго мовчала в слухавку, що Римма перепитала:
— Наталко, ти тут?
— Тут, тут, — відповіла я. — Просто зв'язок поганий.
Я поклала слухавку й довго стояла біля вікна.
На Любиній ділянці навпроти світилося.
Я відвернулася й пішла стелити постіль.
Наступного тижня до нас мала приїхати донька Віра. Вона жила й працювала в Полтаві. Зідзвонювалися ми не надто часто, тому про батькові походеньки вона нічого не знала.
Готуючись до її приїзду, я випадково натрапила на телефон чоловіка. Він лежав на зарядці на кухонному підвіконні екраном догори. Я сто разів проходила повз, а потім екран блимнув, і я чогось поглянула.
«Сумую, приходь».
Відправник — «Л».
Без прізвища.
Без фотографії.
Просто літера.
Я взяла телефон і почала читати.
Листування тягнулося ще з весни.
Люба писала:
«Чекаю на тебе».
«Принеси вина, того самого, нашого».
Євген відповідав коротко: смайлик, «скоро», «ввечері прийду». Жодного «кохаю» там не було, але від цього чомусь стало ще важче. Ніби він навіть на слова не витрачався, а все вже й так було зрозуміло.
А потім я побачила фотографію.
Євген і Люба сиділи на нашій лавці й пили щось із наших келихів. Із тих самих кришталевих, маминих, які я берегла для свят. Люба посміхалася, притулившись до його плеча. На задньому плані був мій розарій.
Я поклала телефон назад.
Потім пішла на кухню, поставила чайник. І там же, у шухляді столу, знайшла незнайомий ключ.
Ключ від Любиного будинку.
Звісно.
Я зробила скриншоти всіх повідомлень, сховала ключ у кишеню й пішла готувати.
До приїзду доньки я не піднімала цієї теми. Мовчала. Варила, пекла, прибирала, накривала на стіл. А ввечері, коли зібралися гості, зокрема й повсюдна Люба, я зрозуміла: зараз або ніколи.
За столом розмова точилася звичайнісінька: врожай, погода, дорога, ціни, сусідські новини. Коли розлили чай, я підвелася.
— Віро, — почала я, — я хочу тобі дещо показати.
Дістала телефон із кишені, відкрила галерею й почала читати:
— «Сумую, приходь». Це зовсім свіже. А ось травневе: «Чекаю на тебе ввечері, принеси вина». А ось фотографія — на нашій лавці. Поглянь.
Віра глянула на знімок, потім перевела погляд на мене. Обличчя в неї витягнулося.
Євген сидів непорушно. Його пальці спершу вп'ялися в тканину штанів на колінах, потім повільно розтиснулися. Він збирався щось сказати, але я випередила:
— Дача моя. А ти, — я подивилася на чоловіка, — можеш іти до своєї Люби. Ось ключ.
Я вийняла знайдений ключ і поклала перед ним на стіл.
— Забирай. Квартиру і все решту будемо ділити через суд.
Євген густо почервонів, але промовчав.
Люба підхопилася. Її важке темне волосся хитнулося, і в цю мить вона чомусь перестала здаватися вродливою. Просто жінка з переляканим обличчям.
— Наталко, ти все неправильно…
— Правильно, — перебила я. — Усе правильно.
Віра теж підвелася.
— Мамо! — вигукнула вона. — Навіщо? Навіщо ти це при всіх?
Я подивилася на доньку.
Вона стояла, вчепившись пальцями в край столу, і плакала сухими злими сльозами.
— Ти сама винна, — сказала вона. — Ти його роками пиляла. У тебе тільки дача, грядки, паркани, троянди. А він жива людина!
Я не відповіла.
Здається, саме це виявилося найболючішим.
Болючішим за листування.
Болючішим за фотографію на нашій лавці.
Болючішим за Любин ключ у шухляді мого столу.
Євген пішов через два дні після тієї вечері.
Не сперечався.
Не благав пробачити.
Не виправдовувався.
Просто вийшов через хвіртку й пішов до Люби, на сусідню ділянку.
Тепер вони живуть там, через дорогу. Я бачу їх уранці й щоразу відвертаюся, тому що звикнути до такого, як з'ясувалося, неможливо.
У селищі Любу більше не кличуть на чай. Баба Клава перестала з нею вітатися. Інші сусіди при зустрічі кивають, але не зупиняються. Євген теж ні з ким особливо не розмовляє: мружиться, проходить повз, ніби це все не про нього.
Віра спілкується з батьком. Іноді їздить до них із Любою на вихідні. До мене заходить, але ненадовго.
А я живу.
Підв'язую троянди.
Варю варення тільки для себе.
Даю лад ділянці, будинку, своїм справам.
І ні про що не шкодую.