— Олю, підбори краще одразу зніми. За пару годин ноги повідпадають. І ось іще, візьми. Я спеціально для тебе чистенький фартух привезла, щоб убрання не заляпати.
Тамара Миколаївна всміхнулася так лагідно, ніби вручала мені не білий бавовняний фартух із вишитим візерунком, а дорогий подарунок.
Ми стояли у просторому холі заміського котеджу, винайнятого спеціально для ювілею тітки Люди — молодшої сестри моєї свекрухи. Їй виповнювалося шістдесят, і десь за годину тут мав розпочатися великий родинний банкет.
Я машинально взяла фартух із рук Тамари Миколаївни. Грубувата бавовняна тканина неприємно зачепилася за декоративні елементи моєї нової сукні.
Сукню я вибирала кілька тижнів.
Темно-смарагдова, струмениста, з м'якого шовку. На неї пішла майже половина мого авансу. Уранці я ще з'їздила в салон, де мені зробили укладку й легкий вечірній макіяж.
Я взагалі не збиралася так чепуритися на звичайні родинні посиденьки. Але запрошення, яке Тамара Миколаївна заздалегідь розіслала всім родичам, обіцяло ледь не світський прийом. Там окремо згадувався святковий дрес-код і гучно заявлялося про «розкішний ювілейний вечір».
Тому фартух у моїх руках мав особливо безглуздий вигляд.
— Дякую, — промовила я, спершу глянувши на фартух, а потім на свекруху. — Тільки я не зовсім розумію, навіщо він мені. На кухні щось допомогти нарізати?
Тамара Миколаївна сплеснула руками. На її зап'ястках брязнули важкі золоті браслети.
Сама вона виглядала так, ніби зібралася щонайменше на вручення премії. Бордова оксамитова сукня, висока складна зачіска, щільний макіяж, масивні сережки та парфуми, аромат яких відчувався на відстані кількох метрів.
— Та що там уже різати! Усе приготоване, контейнери стоять на кухні. Просто Людочка вирішила не витрачатися на офіціантів. Сам котедж винайняли пристойний, продукти замовили, а обслуговування нині знаєш скільки коштує? Божевілля просто! Ми з нею подумали й вирішили: навіщо чужим людям платити, якщо в нас своїх повно?
Я мовчки дивилася на неї.
Але Тамара Миколаївна вже увійшла в азарт.
— Ти в нас молода, моторна, та ще й маєш гарний вигляд. От і допомагатимеш із подачею. Салатики де треба поправити, порожні тарілки зібрати, гаряче рознести. А поки гості під'їжджають — зустрінеш їх, верхній одяг приймеш, підкажеш, де вбиральня. Нічого складного.
Вона перелічувала мої майбутні обов'язки цілком спокійно.
Так, ніби ми ще місяць тому про все домовилися, а я тепер чомусь удавала, ніби чую про це вперше.
— Тамаро Миколаївно, — я спеціально говорила повільно, щоб не зірватися, — ми з Денисом приїхали сюди як гості. Взагалі-то ми теж планували відпочивати й святкувати.
— Господи, Олю, який ще відпочинок, коли в рідної людини ювілей? — відмахнулася свекруха. — Тут же всі свої! Не чужим же допомагаєш. Ти фартух накинь, не сперечайся. І ступай поки на кухню. Марина там уже глечики під узвар споліскує.
У цю мить вхідні двері відчинилися.
До холу зайшов Денис.
Чоловік тримав перед собою велику коробку з кавомашиною. Подарунок був дорогий: ми скидалися на нього разом іще з кількома родичами. Крім того, від нас особисто був приготований досить солідний конверт.
Денис важко дихав, обережно переставляючи ноги, щоб не впустити коробку.
— Денисе, — покликала я.
Він зупинився.
— Що?
Я підняла фартух.
— Твоя мама щойно повідомила, що сьогодні я працюватиму офіціанткою.
Денис поставив важку коробку на пуф, випростався й витер долонею чоло.
Спершу подивився на мене.
Потім на фартух.
Потім перевів погляд на матір.
— Мамо, ви серйозно? Яка ще офіціантка? Оля у вечірній сукні, на підборах.
Тамара Миколаївна вмить змінила вираз обличчя. Командні нотки зникли, замість них з'явився м'який, майже благальний тон.
— Денисе, ну тільки не починай. Я ж її не меблі тягати прошу! Просто допомогти тітці Люді. У неї з учорашнього дня тиск скаче, їй взагалі не можна напружуватися. Я з дядьком Миколою повинна гостей зустрічати й за старшими родичами доглядати. А хто ще допоможе? Молоді й допоможуть. Ми ж одна родина.
Вона повернулася до мене.
— Олюню, ну чого ти справді заклякла? Люди вже хвилин за двадцять почнуть збиратися.
Денис винувато всміхнувся.
Я одразу зрозуміла, чим закінчиться ця розмова.
— Олю, ну допоможи їм трішки, добре? — попросив він. — Тільки на початку. Поки люди зберуться і всі сядуть. Потім я тебе зміню. Давай тільки без неприємностей сьогодні, у тітки й справді тиск.
Він швидко поцілував мене в щоку, знову підхопив коробку й попрямував до банкетної зали.
Звідти вже долинали голоси перших родичів.
Я залишилася посеред холу з фартухом у руках.
Усередині повільно здіймалося роздратування.
Мені хотілося наздогнати Дениса й запитати, чому саме моє небажання безкоштовно працювати на святі автоматично називається «неприємностями».
Але двері вже відчинялися одні за одними.
До котеджу заходили родичі з квітами, коробками, подарунковими пакетами.
Влаштовувати з'ясування стосунків на очах у всіх мені не хотілося.
Зрештою, зустріти кількох людей дійсно нескладно.
Я відчинила тумбу, запхала туди фартух, поправила волосся перед дзеркалом і пішла до зали.
Перша година перетворилася на нескінченну метушню.
Одним я пояснювала, куди скласти подарунки.
Іншим показувала гардероб.
Третє супроводжувала до вбиральні.
Комусь допомагала зняти пальто.
Комусь шукала запасні плічка.
Тітка Люда дійсно виглядала втомленою й блідою. Вона сиділа на чолі святкового столу, усміхалася гостям і приймала вітання.
А Тамара Миколаївна тим часом буквально пурхала між родичами з келихом ігристого.
— Ви не уявляєте, скільки сил пішло на організацію! — розповідала вона то одним, то іншим. — Знайти такий котедж — ціла історія! А продукти! А оформлення! Я вже думала, ніколи цей день не настане!
Слухаючи її, можна було подумати, що все свято вона організовувала самотужки, ночами тягаючи столи й власноруч вирощуючи продукти.
Денис тим часом стояв із двоюрідними братами на веранді.
Вони жваво розмовляли, сміялися й явно чудово проводили час.
Нарешті гості розсілися.
Я з полегшенням побачила своє місце поруч із чоловіком.
Пролунав перший тост.
Я підійшла до стільця й уже збиралася сісти.
Але не встигла.
— Олюню!
Голос Тамари Миколаївни легко перекрив загальний шум.
Вона сиділа навпроти іменинниці, на одному з почесних місць.
— Сонечко, у дядька Михайла узвар закінчився. І на дальньому кінці хліба майже немає, кошик би наповнити.
Я застигла біля стільця.
Денис глянув на мене, потім на найближчий графин.
— Мамо, зараз просто передамо звідси, — сказав він і потягнувся до напою.
— Та ні ж, Денисе! — свекруха продовжувала всміхатися. — Тут уже теплий. На кухні в холодильнику охолоджений стоїть. Оля знає, де взяти.
Кілька людей поруч із нею продовжували спокійно розмовляти.
Ніхто навіть не повернув голови.
Я розвернулася й попрямувала на кухню.
Біля раковини виявилася Марина, дочка ювілярки.
Вона стояла у джинсах і вільному худі, волосся зібране у хвіст, на обличчі жодного грама косметики.
Марина ліниво споліскувала тарілку.
— О, привіт, — сказала вона. — Тебе теж запрягли?
— Схоже на те.
— Мене мама призначила головною по посуду. Сказала, якщо я дочка іменинниці, то мушу допомагати.
Вона подивилася на мою сукню.
— А ти чого така ошатна?
Я дістала з холодильника холодний узвар.
— Тому що я приїхала сюди як гостя.
Марина посміхнулася.
— Сміливе припущення.
Я промовчала.
Повернувшись до зали, я замінила графин, поклала хліб у кошик і знову попрямувала до свого місця.
Цього разу мені вдалося сісти.
Денис дбайливо поклав мені салат.
Я встигла з'їсти три чи чотири виделки.
Пролунав другий тост.
Після нього я підняла очі й одразу зустрілася поглядом зі свекрухою.
Передчуття не обмануло.
— Олю, люба, збери, будь ласка, тарілочки з-під закусок. Час жульєни подавати. Вони там у духовці стоять, два дека. Дивись обережно, посуд гарячий.
Я не рушила з місця.
— Тамаро Миколаївно, — промовила я досить голосно, щоб нас почули родичі, які сиділи поблизу, — може, сьогодні ще хтось допомагатиме? Тут близько тридцяти людей.
Свекруха миттєво зобразила на обличчі страдницький вираз.
— Ну а кого я попрошу, Олю? Усі люди відпочивати приїхали. Після робочого тижня втомилися.
Я повільно подивилася на неї.
Тобто всі приїхали відпочивати.
Крім мене.
— Іди вже, будь ласка, — продовжила вона. — Жульєни ж охолонуть.
Я перевела погляд на Дениса.
Чоловік насупився й заходився зосереджено колупати виделкою салат, ніби натрапив там на надзвичайно складну загадку.
— Я допоможу, — нарешті сказав він і підвівся зі стільця.
Але мати тут же осадила його:
— Денисе, сиди! Ти з дядьком Валерієм ще нормально не поговорив. У вас там свої чоловічі справи. Оля сама все винесе, там роботи на п'ять хвилин.
Денис завмер.
Подивився на матір.
Потім на мене.
І знову сів.
Ось у цю мить у мені щось неприємно клацнуло.
Я мовчки взяла з краю столу велику тацю й пішла вздовж гостей, збираючи використаний посуд.
З однієї тарілки на палець потрапив липкий соус.
Я витерла руку серветкою й віднесла все на кухню.
Жульєни стояли у важких керамічних кокотницях.
Дека виявилися настільки важкими, що за один раз винести все було неможливо.
Довелося ходити тричі.
Я брала гарячі кокотниці, розставляла їх перед родичами, обходила стільці, намагаючись не зачепити шовковим подолом ніжки меблів.
Поки я носила їжу, хтось виголосив третій тост.
Слідом четвертий.
Потім увімкнули музику.
Коли я нарешті повернулася до свого стільця, мій жульєн уже встиг охолонути.
Денис винувато посунув до мене келих.
— Олю, вибач. Я справді не думав, що мама тебе настільки завантажить. Давай зараз гаряче з'їмо, і все. Далі я сам тарілки збиратиму.
Я подивилася на центр столу.
— Гарячого ще немає.
Денис тільки відкрив рота.
І в цей момент буквально над моїм плечем пролунав знайомий голос:
— То принеси!
Я повільно повернула голову.
За моєю спиною стояла Тамара Миколаївна.
Вона поклала обидві руки мені на плечі. Від свекрухи пахло дорогими парфумами й алкоголем.
— Там на кухні м'ясо та картопля. Усе вже на великих полумисках розкладено. Треба тільки сюди винести. Давай, Олюню, бо люди давно чекають.
Я нічого не відповіла.
Просто подивилася на свої руки.
На правому зап'ястку червоніла невелика пляма від опіку — я зачепила гарячий край дека, коли витягала жульєни.
Потім перевела погляд на свою сукню.
На смарагдовому шовку біля подолу вже з'явилася масна цяточка. Мабуть, коли я збирала посуд, чиясь виделка торкнулася тканини.
Сукня, заради якої я об'їздила кілька магазинів.
Сукня, на яку витратила майже половину авансу.
Я машинально глянула на годинник.
Була майже дев'ята вечора.
Востаннє я нормально їла близько другої години дня.
За столом сиділо зо тридцять людей.
Вони їли.
Пили.
Сміялися.
Виголошували тости.
Обговорювали новини.
Фотографувалися.
Танцювали під музику.
Кожен із них приїхав сюди відпочивати.
А я, яка разом із чоловіком вклалася в дорогий подарунок, поклала гроші в конверт, спеціально купила сукню, вранці зробила зачіску й макіяж, увесь вечір тягала брудний посуд, носила напої та гарячі кокотниці.
До того ж робила це не як родичка, яка іноді допомагає.
А як безкоштовний обслуговчий персонал.
І найнеприємніше полягало навіть не в цьому.
А в тому, що ніхто за цим столом уже не бачив у тому, що відбувається, нічого дивного.
— Ні, — промовила я неголосно, але так виразно, що почули всі, хто сидів поруч.
Тамара Миколаївна одразу прибрала долоні з моїх плечей і здивовано витріщилася на мене.
— Що означає «ні»? — перепитала вона, наче вирішила, що недочула.
Я повільно відсунула стілець, підвелася й повернулася до свекрухи обличчям.
Наша розмова відбувалася майже в центрі банкетної зали, тому голоси навколо поступово стихли. Хтось перестав сміятися, хтось завмер із виделкою в руці. Навіть музика в цю мить ніби стала тихішою.
— Це означає, що я не піду на кухню по гаряче, Тамаро Миколаївно.
Свекруха нервово хихикнула й швидко окинула поглядом родичів, явно сподіваючись знайти в їхніх обличчях підтримку.
— Олю, ти часом не перебрала? Що це на тебе найшло? Іди вже, принеси їжу, як тебе попросили. Люди чекають! Зараз усе свято зіпсуєш.
Я здивувалася власному спокою.
Ще пів години тому мені здавалося, що достатньо одного слова — і я зірвуся на крик. Але тепер злість немов перегоріла. Залишилася тільки холодна ясність.
— Свято почала псувати не я, а ви, — відповіла я. — У ту мить, коли вирішили відмовитися від обслуговчого персоналу, але забули попередити про це запрошених. Я приїхала сюди як гостя. Ми з Денисом поклали в конверт пристойну суму й окремо разом із родичами брали участь у купівлі кавомашини. За все це я розраховувала спокійно повечеряти, привітати тітку Люду, послухати музику й провести вечір разом із чоловіком. Але аж ніяк не обслуговувати три десятки людей.
На щоках Тамари Миколаївни вмить проступили багряні плями.
Тітка Люда виразно охнула й приклала долоню до грудей, хоча при цьому стежила за нами з такою увагою, що ніякого нападу в неї явно не намічалося.
— Яка ж ти розважлива та меркантильна! — просичала свекруха, остаточно забувши про свій лагідний голос. — Ми родина! Рідні люди! Невже так важко заради близьких пару тарілок донести? Тут чужих немає!
Я повільно повела поглядом уздовж довгого святкового столу.
За ним сиділи дорослі люди. Здорові, ошатні, ситі, веселі.
— Якщо тут дійсно всі свої, тоді кожен цілком спроможний сам сходити на кухню й узяти собі гаряче. М'ясо в духовці, картопля — у великих каструлях на плиті. Усім смачного.
Я розвернулася, взяла зі спинки стільця свою сумочку.
Денис тут же схопився.
— Олю, постій.
Він швидко обійшов стіл і опинився поруч зі мною, ставши між мною та матір'ю.
По його обличчю було видно: чоловік нарешті зрозумів, що звичним «ну давайте не будемо сваритися» ситуацію вже не виправити.
— Мамо, Оля має рацію, — голосно сказав він. — Ви дійсно перестаралися. Вона не обслуговчий персонал. Якщо ви вирішили відмовитися від офіціантів, про це слід було сказати заздалегідь. Ми б тоді приїхали у звичайному одязі й одразу розподілили обов'язки. Або взагалі замовили готову їжу з доставкою.
— Денисе! — обурено донеслося з іншого краю столу. — Ти з матір'ю як розмовляєш?
У розмову втрутився дядько Валерій.
Він відклав виделку й невдоволено подивився в наш бік.
— Дружина твоя зовсім розпустилася! Старшим уже суперечить! Подумаєш, кілька тарілок віднесла. Корона з голови впала?
Денис повільно повернувся до нього.
Я рідко бачила чоловіка настільки роздратованим.
— Дядьку Валерію, якщо самому сходити по м'ясо, твоя корона теж, думаю, залишиться на місці. Оля за весь вечір просиділа за столом хвилин п'ять. У неї вже опік на зап'ястку. Тож годі.
Після цього він повернувся до всіх чоловіків.
— Чоловіки, підводимося. Кому потрібне гаряче — ходімо на кухню. Там є таці. Рознесемо їжу по столах самі. Сьогодні, виходить, у нас банкет із самообслуговуванням.
У залі запала та сама незручна тиша, коли всі вже розуміють, що конфлікт зайшов занадто далеко, але ще не вирішили, на чий бік стати й чи не краще взагалі вдати, ніби нічого не сталося.
Першим несподівано підвівся дядько Микола, чоловік іменинниці.
— А чого й справді порозсідалися? — мовив він. — Дівчата, сидіть уже. Ми самі впораємося. Денисе, ходімо.
Ще кілька чоловіків неохоче відсунули стільці й попрямували слідом.
Хтось пожартував про нове ресторанне обслуговування, хтось засміявся, і напруга поступово почала спадати.
Тільки Тамара Миколаївна залишилася стояти біля столу.
У руках вона нервово бгала мереживну серветку.
Її погляд говорив більше за будь-які слова.
Коли навколо знову заговорили, свекруха схилилася до мене й процідила ледь чутно:
— Перед усією ріднею мене виставила невідомо ким.
Я спокійно опустилася на своє місце.
— Ви зробили це самі, коли вирішили показати сестрі, яка ви чудова організаторка, використовуючи мене замість найнятого працівника.
Тамара Миколаївна різко випросталася.
Більше вона зі мною не розмовляла.
Решта свята пройшла зовсім інакше, ніж перші години.
Чоловіки винесли гаряче, поставили великі полумиски на стіл і розклали прибори. Ніхто від цього не помер і навіть особливо не втомився.
Марина, побачивши, що мій маленький бунт несподівано спрацював, теж вирішила скористатися нагодою.
Вона вийшла з кухні, кинула кухонний рушник на вільний стілець і оголосила матері:
— Усе. Я теж закінчила. Посуд завтра в посудомийку завантажу. Сьогодні свято взагалі-то і в мене теж.
Тітка Люда спершу відкрила рота, збираючись заперечити, але подивилася на все довкола й промовчала.
Тамара Миколаївна демонстративно ігнорувала мене.
Вона розмовляла виключно із сестрою та жінками, які сиділи поблизу. Час від часу я чула гучні зітхання й уривки фраз:
— От молодь тепер пішла…
— Жодної поваги…
— Раніше родина була родиною…
— Зараз кожен тільки про себе думає…
Я не реагувала.
Нарешті мені вдалося спокійно поїсти гаряче.
Щоправда, настрій уже було зіпсовано остаточно.
Ми з Денисом поїхали одними з перших, пояснивши це втомою.
В авто довго ніхто не говорив.
За вікнами миготіли ліхтарі приміської дороги. Я дивилася на них і відчувала, як неприємно ниє обпечене зап'ясток.
За кілька хвилин Денис зиркнув на мою руку.
— Дуже болить?
— Терпіти можна.
Він важко зітхнув і міцніше стиснув кермо.
— Олю, пробач мені.
Я мовчала.
— Серйозно, — продовжив він. — Я правда одразу не второпав, на що це перетвориться. Мама сказала щось на зразок: «Оля трохи допоможе». Я вирішив, що ти пару салатниць принесеш, людей зустрінеш — і все. Потім пішов на веранду до хлопців, ми забалакалися… Я взагалі помітив, що ти постійно бігаєш, тільки коли ти жульєни стала розносити.
Я повернула голову в його бік.
— Денисе, проблема не в тому, що ти одразу не помітив.
— А в чому?
— У тому, що твоя мама все це підготувала заздалегідь.
Він промовчав.
— Вона привезла мені фартух, — продовжила я. — Розумієш? Не випадково згадала в останню мить, що треба допомогти. Вона ще вдома вирішила, що я весь вечір обслуговуватиму стіл. Але нам нічого не сказала. Бо чудово розуміла: попередь вона заздалегідь, ми або відмовилися б, або приїхали б у звичайному одязі й одразу домовилися, хто і що робить.
Денис слухав уважно.
— Вона навмисно поставила мене перед фактом вже тут, коли зібралися родичі. Бо була впевнена, що я посоромлюся відмовити при всіх. Що буду всміхатися й тягати тарілки, аби тільки ніхто не сказав, що я погана невістка.
— Так, — тихо мовив Денис. — Напевно, так і є.
— Не «напевно». Саме так.
Кілька кілометрів ми проїхали мовчки.
Потім чоловік сказав:
— Я завтра з нею поговорю.
— Не треба.
— Чому?
Я втомлено відкинулася на підголівник.
— Тому що жодна розмова нічого не змінить. Для твоєї мами винною все одно залишуся я. У її версії подій вона бажала добра, організовувала родинне свято, а невдячна невістка влаштувала скандал перед родичами. Доводити зворотне марно.
— І що тоді робити?
— Просто змінити правила.
— Які саме?
Я подивилася на чоловіка.
— Відтепер будь-який захід твоєї родини ми обговорюємо заздалегідь. Якщо нас кличуть у ресторан або на банкет з обслуговуванням — ми приїжджаємо гостями. Даруємо подарунок, сідаємо за стіл і відпочиваємо разом з усіма.
— Добре.
— Якщо свято влаштовують власними силами — теж не проблема. Але заздалегідь розподіляються обов'язки. Хто готує, хто накриває, хто смажить м'ясо, хто прибирає. А не так, що хтось приходить у святковій сукні й зненацька дізнається, що його призначили офіціантом.
Денис кивнув.
— Логічно.
— І ще одне. Якщо нас знову поставлять перед фактом, ми просто розвертаємося і їдемо. Без з'ясовування стосунків.
— Згоден.
— Безкоштовним персоналом у шовковій сукні я більше працювати не збираюся.
Цього разу Денис навіть усміхнувся.
— Справедливо.
Три тижні Тамара Миколаївна демонстративно тримала образу.
Чоловікові вона відповідала короткими повідомленнями. Мені взагалі не писала й не дзвонила.
Але в суботу вранці телефон Дениса нарешті задзвонив.
Ми сиділи на кухні й пили каву.
На екрані висвітилося ім'я матері.
Ми перезирнулися.
Денис увімкнув гучний зв'язок.
— Дениску, привіт! Як ви там? — голос Тамари Миколаївни звучав незвично бадьоро й солодко.
— Привіт, мамо. Нормально. У вас щось трапилося?
— Та ні, нічого такого. Просто в тата за два тижні день народження. Ми вирішили цього разу нічого не орендувати. Зберемося в нас на дачі. Шашлики зробимо, посидимо на свіжому повітрі. Я вже продукти приблизно розписала. Ви з Олею будете?
Я подивилася на чоловіка.
Він ледь помітно всміхнувся.
— Будемо, мамо.
— От і чудово!
— Тільки одразу одне питання.
На тому кінці виникла коротка пауза.
— Яке?
— Давай заздалегідь домовимося, хто що робить. Хто готує м'ясо, хто займається мангалом, хто накриває стіл і хто потім прибирає?
Тамара Миколаївна явно не очікувала такого повороту.
— Ну… як завжди, — невпевнено протягнула вона. — Ми з жінками салати зробимо, чоловіки м'ясом займуться…
— Ні, мамо, — спокійно перебив Денис. — Формулювання «як завжди» більше не підходять. Давай конкретно.
Свекруха важко зітхнула.
— І що ти пропонуєш?
— Ми з Олею купимо вже замариноване м'ясо й привеземо гарний одноразовий посуд, щоб після свята ніхто не стояв годинами біля раковини. На мангалі буду я з татом. А салати ви з тіткою Людою приготуєте до приїзду гостей. Нормально?
Запала мовчанка.
Потім пролунало ще одне виразне зітхання.
За ним легко можна було уявити всю трагедію родинних традицій, які зникали — тих самих, за якими одна невістка повинна була годувати й обслуговувати всю рідню.
— Ох, добре, — нарешті мовила Тамара Миколаївна. — Якщо ви вже тепер такі… сучасні. Купуйте свій посуд. Тільки нормальний візьміть, цупкий. А то тонкі тарілки від гарячого одразу розмокають.
Денис подивився на мене.
— Домовилися, мамо.
Він завершив розмову й підняв чашку, ніби пропонуючи тост.
Я розсміялася й легенько цокнулася своєю чашкою об його.
Смарагдову сукню я на той час уже забрала з хімчистки.
Масну пляму вдалося вивести повністю.
Опік на зап'ястку теж майже зійшов.
А от нові родинні правила, схоже, збиралися залишитися надовго.
І, як не дивно, заради цього варто було пережити один безнадійно зіпсований святковий вечір.