— Ти зобов'язана відчинити! Ми взагалі-то родина!
Голос Галини Степанівни гримів по сходовому майданчику так, ніби свекруха вирішила розбудити весь під'їзд. Дверний дзвінок заходився вже кілька хвилин поспіль, видаючи одну пронизливу трель за іншою.
— Мамо, тихіше ти… Зараз сусіди повиходять, — невдоволено пробурмотів Михайло десь позаду неї.
Вікторія стояла в передпокої, спираючись плечем на одвірок кухні. Біля неї нервово переступав з лапи на лапу Грім — великий безпородний пес, якого вона підібрала зовсім маленьким близько двох років тому.
Собака стиха гарчав, уважно стежачи за дверима, ручка яких раз у раз здригалася ззовні.
— Громе, на місце, — спокійно сказала Вікторія.
Пес послухався й відійшов до своєї лежанки. Проте пильності не втратив: вуха продовжували стирчати, а погляд залишався прикутим до вхідних дверей.
Вікторія підійшла ближче й подивилася у вічко.
На майданчику стояла Галина Степанівна. Її нейлонова кофта промокла наскрізь і прилипла до тіла. Свекруха притискала до грудей два об'ємні пакети. З мокрого волосся на кахель капала вода, збираючись біля взуття в каламутні калюжки.
Михайло стояв поруч біля стіни. Плечі опущені, руки глибоко сховані в кишені куртки, очі спрямовані кудись у підлогу.
— Я чудово знаю, що ти вдома! — гаркнула Галина Степанівна й щосили ляснула долонею по металевих дверях.
— Не відчиню, Галино Степанівно, — абсолютно спокійно промовила Вікторія.
Навіть голосу не підвищила.
Зовні ручку знову смикнули.
Цього разу сильніше.
— Віко, ну годі вже, — роздратовано протягнув Михайло. — У нас справді неприємність сталася. Дачу водою залило. Перший поверх увесь мокрий, паркан узагалі знесло. Мамі сьогодні ніде ночувати.
— Дуже шкода, — сухо відповіла Вікторія. — Замовте машину та їдьте в готель.
— У який ще готель?! — миттю скипіла свекруха.
Вікторія навіть не бачила її обличчя, але легко могла уявити знайомий жест: Галина Степанівна напевно скинула догори обидві руки, і на одному з пальців блиснув улюблений масивний перстень із червоним каменем.
— Ти уявляєш, скільки там за одну ніч беруть?! Відчиняй зараз же! Я вся промокла! У мене тиск скаче!
Вікторія трохи відійшла від дверей.
Дивна річ.
Лише місяць тому ніякий тиск Галину Степанівну не турбував. Тоді вона почувалася настільки бадьоро, що власноруч викидала речі невістки з ґанку тієї самої дачі.
Усе сталося практично за кілька хвилин.
До цього Вікторія разом із Михайлом вклала в материнський будиночок солідну частину сімейних заощаджень. Старий дах повністю замінили. Замість розсохлих рам встановили нові вікна. Електропроводку теж довелося міняти майже цілком.
Михайло постійно повторював:
— Ось побачиш, Віко, це потім буде наше сімейне місце. Справжнє родове гніздо. Влітку житимемо тут, діти колись приїжджатимуть.
Вікторія тоді не сперечалася.
Після завершення ремонту подружжя приїхало на кілька днів відпочити.
Грім радісно гасав по подвір'ю і в якусь мить ненароком пробіг через клумбу.
Як на зло, саме там росли рідкісні сортові тюльпани, які Галина Степанівна довго шукала і спеціально замовляла.
Свекруха побачила прим'яті квіти — і немов перетворилася на іншу людину.
Кричала вона так, що сусіди почали визирати з-за парканів навіть через кілька ділянок.
— Щоб я тебе тут більше не бачила! — горлала Галина Степанівна, вказуючи Вікторії рукою на хвіртку. — І псину свою бридку забирай! Це мій дім, отже, тут мої правила! Дармоїди! Тільки приїхали — вже все зіпсували!
Вікторія тоді не стала ні виправдовуватися, ні з'ясовувати стосунки.
Мовчки зайшла в будинок.
Склала свої речі в дорожню сумку.
Пристебнула повідець до нашийника Грома.
І поїхала.
Михайло залишився.
Звісно ж, заспокоювати маму.
Заспокоєння чомусь розтягнулося на три дні.
За цей час Вікторія встигла зробити значно більше: знайшла невеличку, але цілком затишну квартиру в іншій частині міста й переїхала туди разом із собакою.
Подалі від свекрухи.
І, як з'ясувалося пізніше, подалі від чоловіка теж виявилося дуже корисно.
А тепер Галина Степанівна сама стояла перед її дверима з пакетами й благала впустити всередину.
Ситуація була майже комічною.
Дачу, з якої Вікторію місяць тому так урочисто виставили, тепер затопило.
Виходило, що все справді припливло.
Причому майже в буквальному сенсі.
Вікторія знову наблизилася до дверей.
— Галино Степанівно, — спокійно промовила вона. — Я дечого не розумію.
На майданчику на секунду стало тихіше.
— Чого ще ти не розумієш? — роздратовано озвалася свекруха.
— А ваші правила куди поділися?
— Які правила?
— Ті самі. «Мій дім — мої правила».
За дверима запала мовчанка.
Вікторія продовжила:
— Тут тепер мій дім. І тут живе Грім. Ви ж поруч із ним перебувати не можете, наскільки я пам'ятаю. Казали, що вам важко дихати. Що шерсть усюди. Що алергія вмить починається.
З лежанки донеслося негучне собаче фиркання, немов Грім вирішив підтвердити слова господині.
Вікторія ледь помітно усміхнулася.
— Так що, боюся, вам тут буде абсолютно некомфортно.
За дверима раптово запанувала тиша. Було чути лише, як дощові краплі дрібно стукають по склу вікна в під'їзді.
— Господи ти боже мій! — через кілька секунд знову завелася Галина Степанівна. — Ти тепер усе життя мені той випадок згадувати будеш? У нас лихо, між іншим! Паркан практично новий водою знесло! На першому поверсі бруду мало не по коліна! Весь ремонт пропав!
Вікторія прикрила очі, вислуховуючи чергову хвилю голосінь.
— Михайле, — покликала вона.
Чоловік озвався миттєво, ніби весь цей час тільки й чекав, коли дружина звернеться безпосередньо до нього.
— Так, Віко? Ну що, відчиниш?
— А чому ви не поїхали до тітки Люби? — спокійно запитала Вікторія. — Від дачного селища до неї всього хвилин двадцять маршруткою.
За дверима виникла пауза.
Михайло явно не знав, як краще відповісти.
Утім, Вікторія й без нього чудово розуміла причину. Ще вранці одна знайома розповіла їй, що Галина Степанівна встигла обдзвонити ледь не всіх родичів, детально повідомляючи кожному про затоплену дачу та своє раптове безпритулля.
Тітка Люба одразу ж згадала, що в неї раптово почалися роботи з трубами й приймати гостей абсолютно неможливо.
Двоюрідний брат Михайла взагалі вирішив не відповідати на дзвінки.
Решта теж знайшли достатньо переконливі причини.
Нікому не хотілося добровільно пускати у власний дім Галину Степанівну — жінку, яка за кілька годин могла пояснити господарям, як їм правильно мити підлогу, складати рушники, заварювати чай і навіть нарізати хліб.
— У Любові зараз труби міняють, — роздратовано кинула свекруха. — І взагалі годі вже знущатися! Пусти хоча б переодягтися! Я ніг не відчуваю, все крижане!
— Ні, — твердо відповіла Вікторія. — Я все почула. Але ночувати в цій квартирі ви не залишитеся.
— Ти серйозно зараз?! — зірвався Михайло. — Віко, це ж моя мати! Ми сім'я!
— Сім'я? — усміхнулася Вікторія.
Вона схрестила руки на грудях, хоча за зачиненими дверима цього, зрозуміло, ніхто не бачив.
— Цікаво. А коли мене разом із собакою виставляли під проливний дощ через пару прим'ятих тюльпанів, я ким була? Сторонньою людиною? А коли я просила тебе, Михайле, поїхати зі мною, ти що відповів? Нагадати? «Мамі зараз потрібна підтримка, вона засмучена».
— Та я тоді зопалу наговорила! — миттєво втрутилася Галина Степанівна. — Хто ж міг подумати, що ти така мстива виявишся! Треба ж додуматися — рідну свекруху на сходовому майданчику тримати! Ось тепер і видно, яка ти насправді!
— Можете вважати мене якою завгодно, — спокійно сказала Вікторія. — А я маю повне право не впускати до себе тих, хто одного разу викинув мене за двері.
Михайло важко видихнув.
Потім його голос змінився.
Став жорсткішим.
— Віко, взагалі-то в мене ключі є.
У цих словах уже звучала погано прихована погроза.
— Я зараз сам відчиню. Годі влаштовувати спектакль. Тут стіни тонкі, сусіди все чують.
За дверима задзвеніла зв'язка ключів.
Вікторія навіть не поворухнулася.
Вона почула, як металевий ключ увійшов у верхній замок. Клацнув один оберт.
Потім Михайло взяв інший — довгий, від нижньої щілини.
Пролунав неприємний металевий скрегіт.
Ключ уперся і далі не пішов.
— Що за чортівня? — пробурмотів Михайло.
Він спробував ще раз.
Потім смикнув ручку.
— Заїло, чи що?
— Ні, Михайле, — безбарвно відповіла Вікторія. — Я змінила замок.
На сходовому майданчику замовкли.
— Коли? — розгублено запитав чоловік.
— Тиждень тому.
З лежанки в передпокої Грім негучно тявкнув, ніби вирішив підтримати господиню.
— Ти взагалі міркуєш, що робиш?! — знову завелася Галина Степанівна. — Синочку, вона тебе у твою власну квартиру не пускає! За твої ж гроші! Та вишвирни ти її звідси! Поліцію викликай! Нехай двері зламують!
Вікторія притулилася плечем до одвірка.
— Квартира не його, Галино Степанівно. Вона орендована. Договір оформлений на мене. І оплату щомісяця переказую я зі своєї зарплати. Тож поліцію можете викликати, якщо дуже хочеться. Щоправда, тоді доведеться пояснювати, чому ви вже стільки часу гатите в чужі двері й намагаєтеся потрапити всередину без дозволу.
— Михайле! — не вгамовувалася свекруха. — Ти робитимеш щось чи ні?! Розлучайся з нею зараз же! Невдячна погань!
— Мамо, пішли звідси, — втомлено промовив Михайло. — Я машину викличу.
— Куди пішли?! У готель? Ти бачив, скільки там за ніч хочуть?! Та я краще просто тут на килимку ляжу!
— Мамо, я сказав, пішли! Годі вже влаштовувати цирк!
Почулося шарудіння пакетів, коротка метушня і важкі кроки сходами.
Галина Степанівна продовжувала голосно обурюватися, поступово віддаляючись униз. Винними в її бідах по черзі ставали невістка, Грім, вода, що розлилася, дорогі готелі й, нарешті, власний син, який виявився нездатним «поставити дружину на місце».
Вікторія відійшла від дверей лише тоді, коли десь унизу важко грюкнули вхідні двері під'їзду.
Вона повільно пройшла на кухню.
Налила з фільтра склянку води.
Тільки тепер помітила, що пальці злегка тремтять.
Відмовити людям, які стоять біля твоїх дверей під дощем, виявилося значно важче, ніж вона уявляла.
Але змінювати рішення Вікторія не збиралася.
Вона опустилася на кухонний стілець.
За мить поруч з'явився Грім. Пес поклав важку голову їй на коліна й знизу вгору подивився на господиню відданими очима.
— Все гаразд, хлопчику, — прошепотіла Вікторія, провівши долонею по його жорсткій шерсті. — Тепер ми вдома.
Тієї ночі вона, всупереч очікуванням, спала міцно.
Прокинулася без важкості в грудях і без звичного очікування чергового скандалу.
Вранці Вікторія саме готувала каву, коли телефон, що лежав на столі, завібрував.
На екрані висвітилося ім'я Михайла.
Вона не відповіла.
Дочекалася, поки дзвінок припиниться.
Спокійно налила каву в горнятко.
Телефон знову завібрував.
Тільки з другої спроби Вікторія прийняла виклик.
— Так.
— Віко, ти вчора вже зовсім перегнула, — хрипко заговорив Михайло.
За голосом було чутно, що ніч минула для нього не найкращим чином. Схоже, він справді застудився.
— Ми зняли якусь жахливу кімнату на околиці. Мама пів ночі плакала. Потім у неї тиск підскочив, довелося вночі йти по таблетки. Задоволена тепер?
— Я задоволена тим, що ви знайшли, де переночувати, — спокійно відповіла Вікторія. — А тиск вашої мами залежить від її здоров'я та нервів, не від мене.
— Ти якоюсь жорстокою стала, — з образою вимовив Михайло. — Раніше зовсім іншою була. Віко, ми ж стільки вклали в цю дачу. Мама просто зірвалася через квіти. Ну наговорила зайвого. З ким не буває? Можна ж було пробачити.
Вікторія поставила горнятко на стіл і сіла.
— Михайле, годі робити вигляд, ніби справа в клумбі.
Він замовк.
— І річ навіть не в самій дачі. Все набагато простіше. Твоя мати мене вигнала, а ти залишився біля неї. Ти не сказав їй жодного слова. Не спробував зупинити. Коли я просила тебе поїхати зі мною, ти обрав її. Тож тепер можеш продовжувати цей вибір.
На іншому кінці почулося важке сопіння.
Михайло явно шукав слушні слова.
— Я взагалі-то твій чоловік, — нарешті вимовив він. — І маю право жити там само, де моя дружина. Я зараз приїду. Мені речі потрібні.
— Добре. Приїжджай. Вони вже зібрані.
Знову тиша.
— Що означає зібрані?
— Рівно те й означає. У передпокої стоять три спортивні сумки. Я склала все ще позавчора, коли остаточно зрозуміла, що ти повертатися не збираєшся, поки мама не дасть дозволу.
— Віко, не верзи дурниць! — голос Михайла різко підвищився. — Ти взагалі чуєш себе? Яке ще розлучення? Через що? Через нещасну клумбу?!
— Через те, що наш шлюб завжди складався з трьох людей, — виразно промовила Вікторія. — Ти, твоя мама і я. Причому моя думка незмінно виявлялася останньою. Ось через це.
Вона зробила коротку паузу.
— Приїжджай за сумками. Вони важкі, сама вниз я їх не потягну.
Не чекаючи нової тиради, Вікторія завершила розмову.
Кава встигла трохи охолонути.
Але чомусь саме сьогодні вона здалася особливо смачною.
Михайло з'явився приблизно за дві години.
Один.
Спочатку довго тиснув на дзвінок.
Потім почав стукати.
— Віко, відчини! Давай хоч нормально поговоримо!
Вікторія двері повністю не відчинила.
Вона по черзі виставила на сходовий майданчик три набиті спортивні сумки.
Михайло подивився на них так, ніби до цього моменту все ще сподівався, що дружина просто лякає.
— Я на розлучення не згоден, — похмуро сказав він, хапаючись за ручку першої сумки. — Охолонеш, перебісишся і сама мені зателефонуєш.
— Звісно, — спокійно кивнула Вікторія.
І зачинила двері.
Минуло два тижні.
Вода на дачній ділянці нарешті зійшла, залишивши по собі липкий шар бруду, зіпсовану підлогу та розбухлі меблі.
Галина Степанівна повернулася до своєї квартири й тепер щодня обдзвонювала родичів, переповідаючи чергову версію історії про безсердечну невістку, яка залишила нещасну жінку під дощем.
Вікторія нікому нічого не пояснювала.
Вона просто подала документи на розлучення.
Після цього змінила номер телефону.
У квартирі знову стало тихо.
Грім спокійно спав на своїй підстилці в передпокої, іноді витягуючись просто впоперек проходу.
І тепер ніхто не бурчав через сліди мокрих лап на підлозі.