Карина зупинила свою службову машину на узбіччі, вимкнула двигун і на кілька секунд відкинулася на спинку сидіння, заплющивши очі.
Запланована зустріч на сусідньому об'єкті несподівано скасувалася буквально перед самим початком.
Замовник зателефонував і повідомив, що не встигає приїхати.
У розкладі раптово з'явилося майже три вільні години.
Карина вирішила скористатися цим вікном і зазирнути на дачу.
Там із минулого візиту залишилася лазерна рулетка, без якої завтра належало працювати, а заодно потрібно було забрати свіжі кадастрові документи.
Тишу в салоні порушила мелодія телефону.
Карина мигцем поглянула на екран.
Дзвонив Тимур.
— Так, Тимуре, — відповіла вона, все ще сидячи із заплющеними очима.
— Каріно, а ти зараз де? — занадто бадьоро поцікавився чоловік.
У його голосі відчувалася ледь помітна напруженість.
Карина знала цю інтонацію.
Тимур саме так розмовляв, коли намагався приховати занепокоєння за показною невимушеністю.
— Недалеко від дачного селища, — сказала вона, поправляючи дзеркало.
— Зустріч зірвалася.
— Клієнт не зміг приїхати.
— От і вирішила заїхати додому, взяти рулетку та документи.
— А що трапилося?
На іншому кінці лінії виникла коротка пауза.
Карина навіть почула шурхіт — Тимур, імовірно, переклав телефон з однієї руки в іншу.
— Та нічого не трапилося…
— Просто, може, не варто туди їхати? — несподівано швидко заговорив він.
— На переїзді скоро рух зупиниться.
— Я ввечері сам туди заскочу і привезу тобі цю рулетку.
— Навіщо даремно їздити й паливо витрачати?
Карина розплющила очі.
— Тимуре, до воріт залишилося зо два кілометри.
— Мені не шкода палива.
— І документи потрібні зараз, а не до вечора.
— Каріно, та я ж про тебе думаю! — у його голосі з'явилися знайомі вередливі нотки.
— Ти постійно кудись гасаєш, узагалі відпочивати не вмієш.
— Добре, сама розберуся.
— До вечора.
Вона відключила дзвінок, не маючи наміру продовжувати безглузду суперечку.
Тимур узагалі чудово вмів удавати турботливого чоловіка на словах.
Особливо добре це виходило в ті миті, коли йому з якоїсь причини потрібно було відвернути увагу дружини від того, що відбувається.
За кілька хвилин машина звернула з головної дороги на ґрунтовку, що вела до їхнього дачного селища.
Карина їхала повільно.
День стояв теплий, майже безвітряний.
Сонце заливало дорогу, над травою ліниво кружляли комахи, а з відчиненого вікна тягнуло запахом нагрітої землі.
Вона справді любила цю дачу.
Це місце ніколи не було для неї просто заміським будинком.
Карина вклала сюди не лише чималу частку своїх заробітків, а й величезну кількість часу.
Проєкт просторої веранди вона малювала сама, кілька разів переробляючи планування.
Саджанці для саду теж вибирала особисто, об'їжджаючи розплідники та звіряючись із каталогами.
Біля власного паркана вона пригальмувала.
І майже одразу відчула недобре.
Високі ковані ворота, обладнані автоматичним приводом, стояли розчиненими навстіж.
Карина насупилася.
Лише тиждень тому Тимур розповідав, що якимось чином загубив свій запасний пульт.
Тоді він розводив руками, вдавав винуватий усміх і запевняв дружину, що пристрій, напевно, випав із кишені біля офісу.
Карина повірила.
Тепер ставало очевидно: пульт, схоже, нікуди не зникав.
Хтось спокійно скористався ним, щоб пустити на подвір'я сторонніх.
Прямо впоперек заїзду було залишено великий білий кросовер.
Водій поставив його настільки недбало, що машина повністю перекривала проїзд.
З ділянки долинав гучний звук музики.
Низькі баси розносилися вулицею, а поверх них раз у раз злітав дзвінкий жіночий сміх.
Карина заглушила двигун і вийшла.
Зачинивши двері машини, вона повільно обійшла чужий кросовер.
Перше, що впало їй у вічі, змусило щелепи мимовільно стиснутися.
Праве заднє колесо автомобіля заїхало прямо на край клумби.
Земля була глибоко протиснута важкою шиною.
Два кущі сортових гортензій виявилися переламаними майже біля самої основи.
Карина посадила їх три роки тому.
Щоосені сама готувала рослини до зими, вкривала, підживлювала навесні та стежила за поливом.
Тільки напередодні вона милувалася великими білими суцвіттями, що щойно розкрилися.
Тепер замість охайної клумби тяглася брудна колія.
Зламані гілки валялися на землі, а кілька пишних квіткових шапок були буквально вдруковані в чорнозем.
Карина кілька секунд мовчки дивилася на це.
Потім глибоко вдихнула і попрямувала крізь хвіртку.
Те, що відкрилося їй із заднього боку будинку, виявилося ще цікавішим.
На просторій веранді на повну силу тривало гучне застілля.
П'ятеро молодих жінок у яскравих літніх сукнях розташувалися на плетених кріслах і канапці так вільно, наче приїхали на власну віллу.
Лляна скатертина, яку Карина діставала лише на свята, була повністю заставлена пляшками, одноразовими контейнерами з їжею, тарілками, серветками й розкритими пачками чипсів.
На одному краї вже розпливлася велика масна пляма.
Головне місце в компанії займала Злата — молодша сестра Тимура.
На ній красувалися величезні темні окуляри та модна бейсболка з емблемою дорогої марки.
Зовиця сиділа, розвалившись у кріслі, й жваво розповідала щось подругам, водночас розмахуючи келихом.
Карина не стала одразу з'являтися перед ними.
Вона зупинилася за рогом будинку, де її майже повністю закривали густі кущі бузку.
І прислухалася.
— А ось цю дерев'яну розвалюху ми взагалі приберемо! — дзвінко сповістила Злата.
Вона витягнула руку й вказала бездоганно наманікюреним пальцем на масивні опорні балки веранди.
Карина повільно перевела погляд туди ж.
Ту саму веранду вона проєктувала майже місяць.
— Тім мені вже пообіцяв, що все знесемо! — вела далі зовиця.
— Тут же справжня сільська повітка.
— Я йому прямо сказала: навіщо вам взагалі ця дерев'яшка?
— Наче до бабусі в село приїхали.
Одна з дівчат, брюнетка з помітно збільшеними губами, знехотя підвела погляд від телефона.
— І він справді погодився? — запитала вона.
— Наче ремонт нещодавно робили.
— Як на мене, нормально тут.
— Дарино, ти просто не розумієш, — поблажливо всміхнулася Злата.
Вона відпила з келиха й поправила окуляри.
— У мого брата становище відповідне.
— Землю він колись узяв майже задарма, зате потім сюди величезні гроші вклав.
— Йому вже несолідно відпочивати серед таких дерев'яшок.
Дарина знову занурилася в телефон.
Злата, натхненна власною промовою, вела далі:
— Тут зробимо нормальний великий майданчик для барбекю.
— Мангал із натурального каменю, простора тераса, підсвічування.
— Коли в мене весілля буде, другий день саме тут влаштуємо.
— Я вже навіть кількох декораторів подивилася.
— Гарно буде, — озвалася худенька блондинка, яка сиділа поруч.
— А його дружина нічого не скаже?
— Вона ж наче тут постійно щось висаджує.
— Я якось бачила.
Злата закинула голову й голосно розсміялася.
— Хто? Каринка?
— Еліно, ну не сміши!
Карина за бузком ледь помітно примружилася.
Злата поправила сонцезахисні окуляри на переніссі й продовжила вже абсолютно впевнено:
— Вона цілими днями копирсається у своїх папірцях і десь по ділянках у гумових чоботях бігає.
— Кадастровим інженером працює.
Останні слова вона вимовила з таким виразом, ніби йшлося про щось украй ганебне.
— Ну то й що? — не зрозуміла Еліна.
— Та нічого, — Злата зневажливо махнула рукою.
— Куди вона взагалі дінеться?
— Тимур її утримує.
— Нехай ще радіє, що їй дозволяють сюди приїжджати на вихідні.
— Вона тут узагалі ніхто.
— На пташиних правах.
Карина ще кілька хвилин залишалася за бузком, упорядковуючи думки.
Почутого було цілком достатньо, щоб багато речей нарешті стали на свої місця.
Потім вона розправила плечі, вийшла з-за густих кущів і впевнено попрямувала до веранди.
Під підошвами кросівок звично рипіли дерев'яні сходинки.
— Знаєш, Злато, робота з кошторисами дуже добре вчить рахувати, хто скільки вкладає і за чий кошт потім відпочиває, — спокійно промовила Карина, піднімаючись нагору.
З переносної колонки все ще лунала гучна музика, проте за столом миттєво запала тиша.
Усі п'ятеро дівчат одночасно повернули голови в її бік.
Дарина, яка до цього ліниво гортала щось у телефоні, поспіхом вимкнула екран.
Злата від несподіванки поперхнулася напоєм.
Вона швидко стягнула великі окуляри на кінчик носа.
На щоках майже одразу проступили червоні плями.
— А ще цифри чудово показують, хто насправді кого утримує, — завершила Карина.
Розгубленість зовиці тривала лише кілька секунд.
Потім та задерла підборіддя і спробувала повернути собі попередній зухвалий вигляд.
— Ой, треба ж, приїхала, — протягнула вона з насмішкою, навіть не збираючись підводитися.
— Між іншим, на тебе взагалі ніхто не чекав.
— Ти зараз маєш бути на роботі.
— А ти зараз маєш перебувати по інший бік мого паркана, — незворушно відповіла Карина.
Вона зупинилася біля столу й повільно оглянула створений безлад.
По лляній скатертині були розсипані крихти та чипси, на одній із подушок темніла масна пляма, крісла перетягли зі своїх місць.
— Чия біла машина стоїть просто на моїх гортензіях? — запитала Карина, переводячи погляд на Дарину.
Брюнетка демонстративно випросталася.
— Моя.
— А що такого?
— Місця вам шкода?
— Зробили б нормальну парковку замість своїх клумб.
— Поки що машина твоя, — байдуже зауважила Карина.
— Але якщо доведеться викликати евакуатор через незаконне паркування на приватній ділянці та фіксувати пошкодження майна, наслідки виявляться вже набагато менш приємними.
Дарина спохмурніла.
Злата роздратовано махнула рукою.
— Каріно, сходи краще в будинок, добре?
Вона говорила навмисно впевнено, вочевидь намагаючись не втратити авторитет перед подругами.
— Забери свої документи, рулетки чи що тобі там треба і не заважай.
— У мене дівич-вечір.
— Ми відпочиваємо.
— Тимур сам дозволив мені тут усе влаштувати.
Карина злегка примружилася.
— Тимур дозволив?
— Так!
— І запасний пульт від воріт теж дав він?
— Той самий, який тиждень тому нібито загубив?
Злата на мить відвела очі, проте тут же знову пішла в наступ.
— Звісно, він! — різко відповіла вона.
— І взагалі сказав, щоб я ні в чому собі не відмовляла!
Вона підвелася з крісла.
— Ти взагалі розумієш, із ким розмовляєш?
— Це дача мого брата!
— Ти мені тут ще командувати будеш?
— Та Тимур тебе сам звідси виставить, якщо я йому скажу!
Карина спокійно сперлася плечем на дерев'яну опору веранди.
— Дзвони.
— Що?
— Зателефонуй Тимуру.
Карина сховала руки в кишені легкої вітровки.
Їй уже було цікаво побачити, як далеко Злата готова зайти, перш ніж вигадана нею картина світу почне розсипатися.
— Та із задоволенням!
Зовиця схопила телефон.
— Зовсім страх втратила.
— Приживалка.
Її подруги мовчки перезирнулися.
Еліна обережно відсунулася подалі від краю столу, ніби очікувала, що ось-ось почнеться скандал із биттям посуду.
Але Карина не підвищила голос і навіть не змінилася на обличчі.
Злата демонстративно увімкнула гучний зв'язок.
Гудки тяглися досить довго.
Нарешті Тимур відповів:
— Злато, ну я ж казав, що в мене нарада.
— Що там сталося?
— Напоїв забракло?
— Я ж гроші тобі переказав.
— Тимуре! — одразу заголосила сестра, моментально надавши голосу ображених ноток.
— Що відбулося?
— Твоя дружина приїхала і влаштовує тут скандал!
— Виганяє нас, чіпляється до моїх гостей, змушує машини прибрати!
Злата кинула на Карину переможний погляд.
— Ти їй скажи, щоб вона сама звідси поїхала.
— Ми, між іншим, зараз твій весільний подарунок мені обговорюємо!
Після цих слів у динаміку запала важка пауза.
Десь на тлі почувся шелест паперів.
— Каріно… ти зараз там? — обережно запитав Тимур.
— Тут, — спокійно відповіла дружина.
— Слухаю, як твоя сестра розпоряджається моєю власністю.
— Уже вирішила знести мою веранду й побудувати замість неї майданчик для барбекю.
— Звісно, нібито за твої гроші.
— Каріно, ну навіщо ось одразу так… — голос чоловіка моментально став м'якшим.
— У Злати скоро весілля, вона нервує.
— Я просто дозволив дівчатам трохи посидіти на природі, поки тебе немає.
— Ми все ж таки родичі.
— Іноді треба ставитися до таких речей простіше.
Карина випросталася.
— Ти дозволив?
— Ну… так.
— Ти без мого відома дав стороннім доступ до чужої власності й тиждень брехав мені, що загубив пульт?
— Каріно, ну незручно ж перед людьми, — почав виправдовуватися Тимур.
— Нехай дівчата спокійно посидять зо дві години.
— Я сестрі давно обіцяв зробити приємне.
— Вона хотіла дівич-вечір за містом.
Злата насупилася.
З виразу її обличчя було видно: вона очікувала зовсім іншої поведінки брата.
— Тіме, а чого ти перед нею виправдовуєшся? — втрутилася вона.
— Просто скажи як є!
— Це твоя ділянка!
— Ти сам казав, що купив землю і побудував цей будинок!
— Злато, не втручайся, — різко обірвав Тимур.
Від попереднього улесливого тону не залишилося й сліду.
— Не буду я мовчати! — обурилася сестра.
— Вона мені все свято зіпсувала!
Карина відштовхнулася від стовпа.
— Добре.
— Якщо вже зайшла мова про те, кому що належить, зараз усе з'ясуємо.
Вона розвернулася й зайшла в будинок.
Піднявшись на другий поверх, Карина пройшла до кабінету, взяла зі столу забуту лазерну рулетку та свіжий витяг з офіційною печаткою.
За кілька хвилин вона знову з'явилася на веранді.
Тепер компанія сиділа значно тихіше.
Ніхто вже не сміявся.
Злата міцно тримала телефон, на якому все ще світився екран.
Карина підійшла ближче й увімкнула лазерну рулетку.
Тонкий червоний промінь ковзнув по дерев'яній підлозі й зупинився просто на білому кросівку Злати.
— Звідси до хвіртки п'ятнадцять метрів, — повідомила Карина.
Вона вимкнула прилад.
— Даю вам п'ятнадцять хвилин, щоб подолати цю відстань разом з усіма своїми речами та сміттям.
Злата відкрила рота, але Карина вже поклала перед нею документ.
— А тепер спеціально для тих, кому важко розібратися в цифрах, поясню простіше.
Вона торкнулася пальцем потрібного рядка.
— Ділянку я купила сім років тому.
— З Тимуром познайомилася лише через три роки після цього.
— Будинок офіційно оформлений на мене п'ять років тому.
Карина повільно обвела поглядом присутніх.
— Єдиний власник тут — я.
— Тому й правила встановлюю теж я.
Розповіді Злати про заможного брата та його розкішну заміську нерухомість буквально розсипалися на очах.
Дарина першою схилилася до папера, намагаючись прочитати дані, а потім мовчки потягнулася за сумкою.
— Ти брешеш, — вичавила Злата.
— Тимур би мені не…
Карина схилилася до телефону, що лежав поруч.
— Тимуре, ти ще чуєш нас?
— Каріно, давай потім усе спокійно обговоримо вдома, — невпевнено долинуло з динаміка.
— Просто скажи своїй сестрі, кому належить цей, як вона висловилася, «колгосп».
Замість відповіді зв'язок обірвався.
Тимур вимкнувся.
Злата застигла з багряним обличчям.
Тим часом її подруги вже квапливо складали свої речі.
Тепер вони намагалися зайвий раз не зустрічатися поглядами з дівчиною, яка ще зовсім недавно вдавала з себе господиню маєтку.
Еліна заходилася збирати упаковки та порожні контейнери у великий пакет.
— Машину негайно приберіть із клумби, — сказала Карина, ховаючи рулетку.
— Уже їдемо, — невдоволено озвалася Дарина.
— Залишилося чотирнадцять хвилин.
Карина не стала стояти над ними й спостерігати за зборами.
Вона повернулася до будинку, зачинила скляні двері й пройшла на кухню.
Налила склянку прохолодної води й зупинилася біля вікна.
Звідти було добре видно, як компанія поспіхом залишає ділянку.
Дівчата квапилися до воріт із пакетами й сумками.
Злата пленталася останньою і люто набирала комусь повідомлення.
Дарина завела кросовер.
Машина незграбно виїхала заднім ходом, ще дужче протиснувши пошкоджену клумбу, після чого зникла за поворотом.
Карина лише прикрила очі.
Гортензії було шкода.
Але тепер принаймні стало ясно, що саме відбувалося за її спиною.
Тимур приїхав лише наступного вечора.
Карина почула, як він довго намагається відімкнути хвіртку своїм ключем.
Потім пролунало кілька роздратованих клацань.
Новий замок не піддавався.
Коди автоматичних воріт теж більше не діяли.
Карина вийшла на ґанок.
На руках у неї були робочі рукавички, у правій вона тримала секатор.
Тимур стояв зовні паркана.
— Каріно, ну ти чого так? — почав він із винуватим усміхом.
— Ну погиркалися, буває.
— Я ж вибачився.
— А що сталося?
— Ну все вже, досить сердитися.
Він спробував просунути руку крізь металеві ґрати.
— Злата ще молода, наговорила зайвого.
— Я просто не хотів перед весіллям її засмучувати.
— Їй хотілося справити враження на подруг.
— Тобто її засмучувати не можна, а мене можна? — спокійно уточнила Карина.
Тимур усміхнувся, ніби намагався перетворити все на легке непорозуміння.
— Каріно, ну ми ж свої.
— Відчини давай.
— Я м'ясо привіз, попереду вихідні.
— Вези назад.
Карина повернулася до клумби.
— Каріно, ну відчини!
— Злата збиралася будувати майданчик для барбекю.
— Нехай тепер тренується в себе.
Карина підійшла до поламаних рослин і опустилася біля них навпочіпки.
— Мені зараз важливіше спробувати врятувати гортензії.
Тимур помовчав.
— І ще твої речі зібрати, — додала вона.
— Каріно, зачекай.
— Ну навіщо одразу…
Але вона вже заходилася лагодити пошкоджені гілки.
Слухати чергові пояснення про сімейні обов'язки, випадково переданий пульт, сестру перед весіллям і незручність перед людьми їй більше не хотілося.
Гортензії Карині було справді шкода.
Три роки догляду не повернеш за один вечір.
Зате ділянка нарешті стала вільнішою.
А з тим, що занадто довго росло не на своєму місці й заважало жити, Карина завжди чинила однаково — виривала з коренем.