Я відчула, як всередині щось обірвалося. Радість, що ще мить тому переповнювала мене, випарувалася, залишивши по собі гіркий осад. Я дивилася на Павла і не впізнавала його. Невже це той самий чоловік, якого я кохала, з яким ми ділили всі радощі й прикрощі? Як він міг бути таким егоїстом?
Всю ніч я не могла заснути. Думки роїлися в голові, не даючи спокою. Невже Павло справді не розуміє, як мені потрібен цей відпочинок? Як я втомилася від нескінченних домашніх клопотів, від страху за Данилка, від тривожних новин з фронту?
Наступного дня я спробувала ще раз поговорити з Павлом.
- Павле, будь ласка, зрозумій мене. Я не їду розважатися. Я їду, щоб відновити сили, щоб бути кращою мамою для Данилка, кращою дружиною для тебе.
- Ти й так добра мама і дружина, - буркнув він у відповідь. - Навіщо тобі цей Трускавець? Ти можеш відпочити й вдома.
- Вдома? - я не витримала і розсміялася. - Вдома, де на мене чекає гора непраного одягу, брудний посуд і вічна проблема, що приготувати на вечерю? Це ти називаєш відпочинком?
Павло нічого не відповів, лише демонстративно відвернувся і ввімкнув телевізор.
Я зрозуміла, що розмова закінчена. Павло не хоче мене чути, не хоче розуміти моїх потреб. Він думає лише про себе, про свій комфорт.
Всі дні, що залишилися до від’їзду, Павло ходив похмурий і роздратований. Він чіплявся до кожної дрібниці, влаштовував скандали через дріб’язок. Я намагалася не звертати уваги, але в душі мені було дуже боляче.
Нарешті настав день від’їзду. Батьки заїхали за нами на машині. Павло вийшов на ґанок, щоб провести нас. Він сухо попрощався з мамою і татом, а Данилка навіть не обійняв. Мені він лише кинув:
- Дзвони, як приїдеш.
Я сіла в машину і розплакалася. Мені було так прикро, так боляче. Невже це кінець нашого сімейного щастя? Невже наша любов не витримала такого простого випробування?
Дорога до Трускавця була довгою. Я дивилася у вікно на мальовничі краєвиди, але в голові все ще крутилися думки про Павла. Я згадувала наші перші зустрічі, наше весілля, народження Данилка. Ми були такі щасливі тоді. Що ж сталося? Коли ми встигли віддалитися один від одного?
У Трускавці нас зустріли привітні обличчя, затишний санаторій, свіже повітря. Поступово я почала заспокоюватися. Мама і тато оточили мене і Данилка турботою і увагою. Я почала відвідувати лікувальні процедури, пити цілющу воду. Мені справді ставало краще.
Данилко теж був у захваті від Трускавця. Він знайшов собі друзів, грався на дитячому майданчику, ходив на прогулянки в парк. Я бачила, як він радіє, і це додавало мені сил.
Я дзвонила Павлу щодня. Він відповідав сухо, на запитання, як він там, відповідав односкладово. Я відчувала, що він все ще ображений на мене.
Одного разу я зателефонувала йому ввечері.
- Як ти там, Павле? - запитала я.
- Нормально, - буркнув він.
- Що ти їв сьогодні?
- Яєчню.
- Ти вмієш готувати щось інше, крім яєчні? - пожартувала я.
- Ти думаєш, це смішно? - роздратувався Павло. - Мені набридло їсти яєчню. Мені набридло жити в порожньому домі. Мені набридло, що ти поїхала і залишила мене самого.
Я замовкла. Я не знала, що йому відповісти. Я розуміла, що він почувається самотнім, але ж це не моя вина. Я не поїхала, щоб покинути його.
Того вечора я довго не могла заснути. Я думала про нашу розмову. Я розуміла, що ми на межі розлучення. Якщо ми не знайдемо спільної мови, якщо не навчимося слухати й розуміти один одного, нашому шлюбу кінець.
Я вирішила діяти. Наступного дня я попросила маму посидіти з Данилком, а сама пішла в парк. Я сіла на лавку і почала писати листа Павлу. Я писала про все, що мене турбувало, про всі мої почуття. Я писала, як мені потрібен цей відпочинок, як я втомилася від нескінченних домашніх клопотів, від страху за Данилка. Я писала, що я все ще кохаю його, але мені боляче від його егоїзму, від його нерозуміння.
Я відправила листа поштою. Я знала, що він отримає його через кілька днів. Я сподівалася, що цей лист допоможе йому зрозуміти мене, допоможе нам знайти вихід з цієї ситуації.
Дні минали. Я продовжувала відпочивати, лікуватися, гуляти з Данилком. Я намагалася не думати про Павла, але це було важко.
Нарешті настав день, коли Павло мав отримати мій лист. Я чекала його дзвінка з нетерпінням.
Але Павло не подзвонив. Ні в той день, ні в наступний. Я почала хвилюватися. Невже мій лист не подів? Невже він не хоче мене зрозуміти?
Через кілька днів я зателефонувала йому сама.
- Ти отримав мого листа, Павле? - запитала я.
- Отримав, - сухо відповів він.
- І що ти думаєш?
- Ти думаєш, цей лист щось змінить? - роздратувався Павло. - Ти думаєш, ти можеш просто написати листа і все буде добре? Ти поїхала і залишила мене самого. Ти думала лише про себе. Ти не думала про мене, про Данилка, про те, як нам буде тут самим.
Я розплакалася. Я не могла більше слухати його звинувачення.
- Я не поїхала, щоб покинути тебе, Павле. Я поїхала, щоб відновити сили. Я втомилася від усього цього. Я не залізна. У мене теж є почуття.
- Ти думаєш, мені легко? - розкричався Павло. - Я працюю з ранку до вечора, щоб забезпечити вас. Я переживаю за Данилка, за тебе. Я теж втомлююся. Але я не кидаю все і не їду відпочивати.
Я зрозуміла, що розмова закінчена. Ми не можемо знайти спільної мови. Ми говоримо на різних мовах. Ми не чуємо один одного.
Всі дні, що залишилися до від’їзду, я ходила як тінь. Мені було так боляче, так прикро. Невже це справді кінець? Невже ми не можемо врятувати наш шлюб?
Нарешті настав день від’їзду. Ми попрощалися з Трускавцем і сіли в машину. Дорога додому була тихою. Я дивилася у вікно і думала про Павла. Я не знала, що на мене чекає вдома. Я не знала, чи зможемо ми врятувати наш шлюб.
Коли ми під’їхали до дому, Павло вийшов на ґанок. Він сухо попрощався з мамою і татом. Мені він лише кинув:
- З поверненням.
Я сіла на диван і розплакалася. Павло підійшов до мене і сів поруч.
- Прости мене, - прошепотів він.
Я подивилася на нього і не повірила своїм вухам.
- Що? - запитала я.
- Прости мене, - повторив він. - Я був неправий. Я був егоїстом. Я не думав про твої почуття.
Я обійняла його і розплакалася ще дужче.
- Я так боялася, що ми розлучимося, - прошепотіла я.
- Я теж, - прошепотів він у відповідь.
Того вечора ми довго розмовляли. Ми говорили про все, що нас турбувало, про всі наші почуття. Ми говорили, що ми все ще кохаємо один одного, але нам потрібно навчитися слухати й розуміти один одного, навчитися знаходити компроміси.
Це було нелегко. Ми вчилися заново будувати наші стосунки. Але ми старалися. Ми ходили на побачення, розмовляли про все на світі, допомагали один одному.
Через кілька місяців я завагітніла. Павло був у захваті. Він оточив мене турботою і увагою. Він допомагав мені по дому, доглядав за Данилком.
Наші стосунки покращилися. Ми стали ближчими один до одного. Ми навчилися цінувати те, що маємо.
А тепер відкрите запитання до читачів:
Як ви вважаєте, чи варто було головній героїні їхати до Трускавця, незважаючи на заперечення чоловіка? Чи не було це егоїзмом з її боку? І чи не призвело це до загострення кризи в їхніх стосунках?