Усе в них якось склалося несподівано швидко. Вона продавала овочі у своєму наметі на продуктовому ринку, а Він підійшов до прилавка з довжелезним списком у руці.
— Будьте ласкаві, качан капусти, — сказав Він, короткозоро вдивляючись у список.
— Якої капусти? — уточнила Вона.
— Та просто капусти… А що, вона буває різна?
— Аякже! Однакового нічого не буває. Вам для чого — для голубців чи для борщу?
— Та, здається, для борщу… — невпевнено мовив Він. — Так-так, точно для борщу.
— Чого ж вам дружина як слід не пояснила, — Вона вже вправно знімала верхні підв’ялі листки з качана. — Принесете ще щось не те, а винна буду я.
— Та немає в мене дружини. Не обзавівся якось, — зніяковіло відповів Він. — Це матуся список мені складала.
— Що ж це ви, такий цікавий чоловік і холостякуєте? Не хлопчик уже. Недобре це, не по-людськи.
— Та от не зустрів таку, як ви.
— Тю! — сказала Вона. — А навіщо таку шукати? Вважайте, що пощастило. Уже знайшли. Ось я, беріть, женіться. Що, слабо?
— А ви що, не заміжня? — щиро здивувався Він.
— Та теж, видно, такого, як ви, чекала, — пожартувала Вона. Вона взагалі любила пожартувати — так легше було і працювати, і жити-поживати.
— І ви згодні за мене вийти? — якось дивно повільно промовив Він.
— Та бігом побіжу, — усе ще піддражнювала Вона. — Вприприжку. О шостій свій намет закрию — і прямо в РАЦС.
— То я підійду о шостій, з вашого дозволу?
— Давай-давай, жениху, підходь. Допоможеш ящики на склад знести.
На цьому їхня перша зустріч і закінчилася. Вона розповіла товаришкам про цього дивака під час короткої перекурки біля складських приміщень. Подруги іржали, як коні. Повеселилися та й розійшлися по своїх прилавках — до кінця робочого дня було ще далеко.
Вона вже й забула про той випадок, як раптом, підраховуючи денну виручку, помітила його, що поспішав до її намету.
— Дякую, що почекали. Затримався я трохи, несподівано додаткову пару поставили. Перепрошую.
— Яку пару? — не зрозуміла Вона, розгубившись.
— Я в університеті лекції читаю, пара — це лекція. То які ящики треба нести?
— Та не треба нічого нести, — чомусь почервоніла Вона. — Уже робітники все віднесли. Залишилося тільки гроші здати.
— То здавайте, я почекаю.
— Чого чекати зібралися, не зрозуміла?
— Але ж ви пообіцяли за мене заміж вийти. У вас паспорт із собою? РАЦС сьогодні до восьмої працює, ми встигнемо.
Отак несподівано стала Вона нареченою у сорок два роки. Вперше. Товаришки на ринку просто обалділи від такої новини.
— Ти що, з дзвіниці впала? — сміялися вони, згадуючи її розповідь про незвичного покупця зі списком. — Він хоч гарний?
— Як кінь сивий, — відповідала Вона. — Попони тільки бракує. Зате розумний такий… чисто Сковорода. Науковець, в університеті викладає.
— А не шахрай, бува, твій Сковорода? У тих інтелігентів теж різне трапляється: на словах професор, а на ділі — сам собі «кафедра». Чи він, часом, не по іншому профілю — багатоженець?
— Та не схоже. Паспорт чистий, перевіряла. З матусею живе.
— О, то він — мамин синок! Нічого не скажеш, пощастило мамаші: таку невістку урвала! Її Кондратій від страху не підкосив? Ви хоч познайомилися вже?
— От завтра йдемо знайомитися, все думаю, що вдягти. Хвилююся, уявляєте?
— Та ти, подруго, часом не закохалася!
— Та що ви вигадали! Яка там любов… Але раз чоловік запропонував — чого б не спробувати? Може, ще й народжу. Уявляєте, який синок розумненький буде? Гени ж пальцем не роздавиш…
— А якщо він у тебе вдасться?
— Хто?
— Та синок твій.
— Та пішли ви!.. Невже й справді повірили? Просто зроблю його як качан капусти, навіть не сумнівайтеся. Не буде наступного разу зайве язиком молоти. Ох, і зроблю ж я його!.. Зарплата в нього, думаю, більша за нашу. Науковець усе-таки. І постійна, між іншим, від погоди й сезону не залежить. А ви до мене просто так скоро й не підойдете. Професоршею стану — нових подруг заведу. З освітою, — і всі сміялися аж до кольок у животі. Це було схоже на неї. Вона свого ніколи не впустить.
— Це не трагедія, сину, і не фарс. Це катастрофа, — сказала його мама, залишившись із ним наодинці. — Як ти міг із твоїм розумом, делікатністю, освітою докотитися до такого знайомства? Про що з нею взагалі можна говорити?.. Ти прекрасно знаєш, що таке «людина свого кола». Це поняття, наскільки я пам’ятаю, ще ніхто не скасовував. Мені здається, ти завжди був цілком щасливий зі своїми студентами, науковою роботою, зі мною, зрештою. Яка примха тобі в голову вдарила? Яке одруження? Ні, це неприйнятно і навіть не варте обговорення. Вважаймо, що ти невдало пожартував… І як ти думаєш показуватися з нею в товаристві? Наречена… Невігластво, піднесене до степеня, крайній примітив…
— Та що ти, мамусю, який вона примітив? Просто жінка.
— Вона жінка?! Та твій бідний батько вдруге помер би, якби побачив її в нашому домі. Жінка… Хабалка! — вирок було винесено, і мати зневажливо стиснула губи.
— Ой дурепо, ой дурепо непутяща! І в кого ж ти в мене така дурепо? — голосила її мати того ж вечора. — Та навіщо тобі той щавлик? Ні лиця, ні шкіри. Півтора метра в стрибку, прости Господи. Заміж вона надумала… Та чим тобі й так погано? Чого тобі ще треба? Скільки баб самі по собі живуть — і нічого. Я, наприклад, тебе сама на ноги підняла, чоловіка ніякого не знала, ніхто під ногами не тинявся. І слава Богу — не спилася і по світу з торбою не пішла… Та був би ще чоловік нормальний, а то молотка, мабуть, у руках ніколи не тримав… Ні лиця, ні шкіри… А мовчить чого? Ні поговорити за столом, ні випити‑закусити не може — хворий, певно. Ой дурепо, ой дурепо…
— Та що ви, мамо, ревете? Я що, в рабство зібралася? Та якщо буде щось не по мені — вижену під п’яту точку, і без балачок. І взагалі, щоб ви знали, чоловік у домі не тільки для молотка потрібен.
— Тю!.. І кажу ж — дурепо! Соромота ти безсоромна! Та все я знаю. Сексу їй захотілося! Так було б із ким той секс робити! Знайшла собі принца на коні! З якого боку не глянь — щавлик і все. Жила собі сорок років без сексу та й не вмерла ж… Були ж у тебе хлопці і красиві, і високі, і роботящі… Чого ж за них заміж не пішла, як так хотілося?
— Ай, відчепіться, мамо. Були‑то були. Та от у РАЦС ніхто не кликав.
— Знов вона за своє. Та нащо воно тобі треба?
— Сказала ж, відчепіться. Я все вже вирішила.
— Тільки не прописуй у квартирі, доню, тільки не прописуй, не будь дитиною нерозумною.
— Не буду, не хвилюйтеся…
Вони й справді були дуже різними. Абсолютно не пара, з якого боку не подивися. Вона — велика, повна: що вздовж, що впоперек однакова, висока.
А Він — худенький, кволої статури, сутулий, в окулярах, лисинка просвічується, на зріст невеликий. Вона навіть без підборів була вища за нього.
Вона — гучна, смілива, за словом у кишеню не лізла й випити могла багато, та навіть не п’яніла. Він — тихий, сором’язливий, непитущий, у компаніях непомітний. Людина‑невидимка. Цілими днями пропадав то у своєму університеті, то в бібліотеках.
Вона — ділова, свій намет тримала, постачальники її трохи побоювалися. А його ніхто ніколи не боявся, навіть студенти. З грошима взагалі поводитися не вмів, толком не знав, який у нього оклад.
Він із мамою жив, а в неї квартира власна. Однокімнатна, але велика. І машина є легкова, уживана, правда, та на ходу.
Вона останню книжку, мабуть, у школі ще читала. А Він сам книжки писав з історії, вірші любив і багато знав напам’ять, розряд із шашок мав.
Нічого спільного. Суцільний мезальянс.
— Та набридло, розумієш, із матір’ю сперечатися, — ніби виправдовувався Він перед сусідом по сходовому майданчику. — А тут така жінка цікава підвернулася, і багата до того ж — з машиною, квартирою… І робота в неї корисна — щодня на столі овочі‑фрукти свіжі будуть.
— Ага, — відповідав сусід. — Тут тобі пощастило. І, власне, нічого не втрачаєш. Дістане — підеш до мамусі під крильце. Ти головне не тягни з пропискою, і машину на себе перепиши. Так надійніше буде. Кохання мине, а машина лишиться…
— Та яке там кохання… Щось у голову стукнуло, а відступати ніби незручно… Час, мабуть, настав…
— А чого? Я тебе розумію. Поживеш із мужиком, потім завжди зможеш похвалитися, що заміжня була. А знайдеш когось кращого — розлучишся. Без дітей це раз‑плюнуть, жодних проблем, — так їй найкраща подруга радила, яка теж ні разу заміжня не була, зате про весь процес усе знала. — Так що не переймайся, іди в РАЦС, прапор тобі в руки. Здоров’я поправиш заодно. У нашому віці інтим від усіх хвороб помагає. А як він у ліжку? Спали вже чи як?
— Тю!.. Та мені оце якраз узагалі не потрібно. Ти прямо як моя мамочка.
— То ти що, не для сексу заміж виходиш? Для чого ж тоді?
— Та… — махнула Вона рукою. — Сама не знаю. Шлюб з розрахунку, схоже.
Вони вийшли з РАЦСу трохи розгублені. Ненавмисний жарт виявився зовсім не жартом. Штампи в їхніх паспортах були справжні й дуже чіткі.
— Може, в ресторан сходимо, посидимо трохи, відзначимо, — несміливо запропонував Він.
— Тю!.. В ресторан… Чого дарма гроші на вітер кидати? Та й з букетом твоїм я як остання дурепа. Вигандибав теж… Я ті квіти й носити не вмію… Ходімо до мене, чи що? У мене обід є, поїмо, вип’ємо. Чоловіче!..
Ігристе вино Він відкривав так невміло, що боляче дивитися було. Вона навіть відвернулася, зробила вигляд, що боїться гуркоту. Посиділи з келихами в руках, помовчали. У неї раптом кудись уся сміливість поділася — так незручно стало й страшно. Він теж сидів червоний, хоча й краплі ще не випив, та й у кімнаті було прохолодно.
— Ну що, чоловіче, вип’ємо, мабуть, за нове життя? — нарешті мовила Вона, намагаючись стати колишньою — сміливою й відчайдушною.
— Так‑так, — заквапився Він. — Тільки можна я встану?
Він підвівся, і Вона несподівано відчула себе маленькою й беззахисною.
— Я хочу прочитати вам свій улюблений вірш. Читець я, звісно, ніякий, ви пробачте…
І Він почав читати вірші. Можливо, це були дуже хороші й красиві рядки. Але Вона майже нічого не зрозуміла. По‑перше, бо ніколи в житті їй ніхто не читав віршів. А по‑друге, бо вони й справді були занадто складні. «Заумні», сказала б Вона в іншій ситуації. Але зараз не сказала. А коли Він замовк і ніяково поцілував, ніби клюнув, її вільну руку — раптом розплакалася.
Від цього Він ще більше почервонів і зовсім знітився. Але потім вони трохи випили, поїли, заспокоїлися і навіть почали розмовляти про щось. А коли Він на хвильку відлучився до вбиральні, Вона чомусь підклала йому в тарілку ще один шматок курки — найбільший і найгарніший на блюді. Зробила це і сама не зрозуміла навіщо. Він їв зовсім мало, як дитина. Але їй чомусь захотілося зробити йому приємне.
Вранці Він приніс їй каву в ліжко. Вона страшенно розгубилася й засоромилася. Досі це почуття було їй не дуже знайоме. Ніяковіла вона зазвичай лише в кабінеті у гінеколога, коли питали, скільки разів народжувала.
А потім Він став приносити їй каву щоранку — теж не розуміючи, навіщо це робить. Що так інколи роблять чоловіки чи коханці, Він читав у книжках або бачив у кіно. І завжди вважав це нісенітницею. Пити каву в ліжку так незручно й негiгiєнiчно. Але сам приносив — і це чомусь йому подобалося.
Вона слухняно, мов зомбі, та не без насолоди випивала гарячий міцний напій і все ніяк не наважувалася зізнатися, що кава їй категорично протипоказана, бо тиск зашкалював. І ця маленька таємниця приносила їй дивне задоволення. Вона пила каву, бачила, як він дивиться на неї й хвилюється — чи достатньо цукру і вершків — і розуміла: зізнатися означає образити. А ображати якось не хотілося…
Щось у ній змінилося. Не одразу і не раптово, але стала Вона іншою. Як і раніше жартувала на ринку з покупцями і веселила товаришок під час перекурів. Та на питання про сімейне життя не відповідала або відповідала ухильно, припиняла всі жарти. А якщо подруги ставали надто настирливими, розпитуючи про вченого чоловіка, знайденого ледь не в капусті, одразу поспішала на своє робоче місце. Згодом від неї відстали. Насміхатися з жінки, яка, як вважали багато хто на ринку, «потрапила в халепу», було якось не по‑людськи.
Іноді Він заходив до матері, і та мовчки, з певним розчаруванням і здивуванням фіксувала нову тверду ходу в сина, незнайомі впевнені інтонації в голосі, змінену поставу. Він теж став іншим.
Вони рідко виходили з дому на вихідних. Просто сиділи поруч на дивані і дивилися телевізор. Неважливо що. Дивилися те, що показували, лише інколи клацаючи пультом у пошуках американського бойовика. Вона любила таке кіно, а Він став знаходити його кумедним.
Коли Вона займалася нудними господарськими справами — ліпила пельмені, які Він дуже любив, або прасувала білизну на кухні — Він сидів поруч і читав уголос вірші або якийсь роман. Спочатку їй усі історії здавалися «на одне лице» — довгими, нудними й нереальними. А потім Вона втягнулася: думала про прочитане і чекала вечора, щоб почути продовження.
Вона вмовила його піти на автомобільні курси, а Він навчив її грати в піддавки. На Новий рік Він подарував їй маленький цифровий фотоапарат, а Вона купила йому дуже гарну чеську настільну лампу з маленькими кришталевими підвісками. Кожен отримував від іншого те, що хотів, віддаючи при цьому те, що міг.
Загалом, це був найсправжнісінький шлюб з розрахунку…
Вони ніколи не говорили про кохання. Важко говорити про те, чого немає. Але інколи їй снився страшний сон. Їй снилося, що його раптом не стало в її житті: пішов, помер, випарувався… Словом, не стало — і все. А Вона, лишившись одна, все плакала, плакала й падала в якусь гидку брудну яму. І падаючи, кричала уві сні — хрипко, натужно, довго, а потім прокидалася і починала судомно шукати в ліжку його руку, а знайшовши — міцно стискала долонею.
Він у таких випадках одразу прокидався й починав тихенько заспокоювати дружину, гладячи вільною рукою по її повних плечах, по тонкому волоссю, по мокрих від сліз щоках — і майже задихався від невисловленої, нестерпної ніжності…