Вигляд у нього був жалюгідний. Не чоловік, а хлопчисько, якого спіймали за крадіжкою цукерок.
— Мам, зачекай. Давай поговоримо.л
— Говорити будеш із дружиною, — кинула Лариса через плече, не зупиняючись. — А зі мною тобі говорити нема про що.
Вона спустилася сходами, вийшла на вулицю й лише тоді дозволила собі зупинитися. Руки тремтіли. Не від страху, від люті. Перед очима стояло обличчя Алесі: змучене, із синцями під очима, зі сльозами. Троє хворих дітей, декретна відпустка, а чоловік у цей час знімає квартиру молоденькій дівчині з бухгалтерії. Класика, від якої хотілося вити.
Лариса дістала телефон і набрала номер подруги.
— Галю, це я. Можеш говорити?
— Звісно. Що трапилося? Голос у тебе такий, наче ти когось убила.
— Поки що ні. Але близька до цього. Артем зраджує Алесі.
Пауза. Потім Галина тихо вилаялася.
— От паскудник. І давно?
— Не знаю. Охоронець сказав, що дівчина нещодавно влаштувалася. Може, місяці два-три. Якраз стільки він і не приїжджає до мене, хоча Алесі каже, що їздить до хворої матері.
— Ну й що будеш робити?
Лариса помовчала, дивлячись на вечірнє небо, яке фарбувалося в рожеві тони.
— Не знаю, Галю. Я не знаю. Якби це була чужа сім'я, я б сказала: розповідай правду й нехай самі розбираються. Але це мій син. Мої онуки. І моя невістка, яка мені як дочка.
— А ти впевнена, що Алесі потрібна ця правда зараз? Із трьома хворими дітьми на руках?
— Ні. Тому я й не скажу. Поки що.
Додому Лариса повернулася за півночі. Не спала до ранку, ворочалася, думала. Згадувала, як сама була на місці Алесі. Артемові тоді було два роки, а його батько, Ларисін колишній чоловік, завів собі секретарку. Банально до огиди. Вона тоді ледь не зійшла з розуму, схудла на десять кілограмів, пила заспокійливе пачками. А потім зібрала речі й пішла. Без квартири, без грошей, із дворічною дитиною на руках. І вижила. Піднялася. Виростила сина одна.
І ось цей син, якого вона ростила, якому віддала все, повторює батькову історію. Генетика, чи що?
У вівторок зранку Артем зателефонував. Лариса дивилася на екран, де висвічувалося його ім'я, і довго не брала слухавку. Нарешті відповіла.
— Слухаю.
— Мам, нам треба поговорити. Можна я приїду?
— Приїжджай.
Він з'явився через годину. Зайшов до квартири, сів на кухні, де колись хлопчиком робив уроки. Лариса поставила перед ним чашку чаю. Не тому, що хотіла його пригощати, а тому, що їй потрібен був час, щоб зібратися з думками.
Артем виглядав погано. Небритий, під очима тіні, сорочка зім'ята. Лариса сіла навпроти й мовчки дивилася на нього. Він не витримав першим.
— Мам, я знаю, що ти думаєш.
— Ти навіть уявити не можеш, що я думаю.
— Я не хотів, щоб так вийшло. Воно саме якось…
— Саме? — Лариса підвищила голос. — Саме квартиру зняв? Саме брехав дружині? Саме використовував мене як прикриття? Артеме, тобі тридцять два роки. Ти дорослий чоловік. Не кажи мені «саме».
Він опустив голову.
— Ти розумієш, що Алеся думає, що я монстр? — продовжила Лариса. — Вона мене ненавидить. Вважає, що я маніпулюю здоров'ям, що тягну тебе від сім'ї. Вона мені в обличчя це все висловила в суботу! А я сиділа й не могла їй нічого сказати, бо якби сказала правду, вона б зараз була в лікарні з нервовим зривом.
Артем стиснув чашку обома руками.
— Я закінчу з Машею. Сьогодні ж.
— Ти закінчиш? — Лариса гірко усміхнулася. — А скільки разів твій батько «закінчував»? Три? Чотири? Поки я сама не пішла?
— Я не батько.
— А поводишся так само! Один в один! Тільки батько твій хоча б не прикривався мною. Він хоча б мав совість брехати щось інше.
Артем різко підвівся, ледь не перекинувши чашку.
— Мам, я помилився, добре? Я знаю. Але не треба мене з батьком порівнювати. Я люблю Алесю. Я люблю дітей.
— Любиш? — Лариса встала й підійшла впритул до сина. — Кирило з температурою тридцять дев'ять лежав, а ти в цей час у тієї дівчини ночував. Діма вночі температурив, а тебе вдома не було. Соня плакала, Алеся з ніг валилася, а ти, «люблячий батько», знімав квартиру двадцятидворічній. Не кажи мені про любов, Артеме. Ти не знаєш, що це таке.
Він відвернувся до вікна. Плечі здригнулися. Лариса зрозуміла, що він плаче, але жалю не відчула. Ні краплі.
— Що мені робити, мам?
— По-перше, сьогодні ж розриваєш усі стосунки з тією дівчиною. Без «давай залишимося друзями», без «я тебе не хочу ображати». Чисто. Повністю. Номер видаляєш, квартиру знімати перестаєш, на роботі переводиш її в інший відділ або звільняєш.
— Я не можу її звільнити просто так…
— Тоді переведи. Мені байдуже як, але щоб ти її не бачив.
— Добре. А Алесі?
Лариса помовчала. Це було найважче питання.
— Алесі скажеш правду. Але не зараз. Зараз діти хворі, вона на межі. Спочатку ти повернешся додому. Будеш нормальним чоловіком і батьком. Будеш вставати вночі до дітей, будеш готувати, прибирати, робити все, що вона скаже. Місяць, два, три, скільки знадобиться, щоб вона прийшла до тями. А потім сядеш і скажеш. Усе. Без виправдань.
— Вона мене вижене.
— Можливо. І матиме на це повне право. Але якщо ти цього не зробиш, якщо продовжиш брехати, вона дізнається сама. Рано чи пізно. І тоді вже точно не пробачить. А якщо скажеш сам, є шанс. Маленький, але є.
Артем повернувся від вікна. Очі червоні, обличчя мокре.
— А ти? Ти мене пробачиш?
Лариса довго дивилася на нього. На цього дорослого чоловіка, в якому вона все ще бачила того маленького хлопчика з кучерявим волоссям, який колись тягнув її за руку й казав: «Мамо, ти найкраща». Серце стислося.
— Я твоя мати, Артеме. Я тебе люблю. Але повагу ти втратив. І повернути її буде набагато важче, ніж утратити.
Він кивнув, не піднімаючи очей.
— Іди додому, — тихо сказала вона. — Діти чекають.
Артем пішов. А Лариса сіла за кухонний стіл, де залишалася його нетронута чашка чаю, і нарешті дозволила собі заплакати. Не за сина, не за невістку, а за себе. За ту молоду жінку, яка тридцять років тому сиділа в порожній квартирі з дворічною дитиною й думала, що життя скінчилося. За ті безсонні ночі, за ті роки, коли вона тягнула все сама, щоб виростити гідну людину.
Не вийшло? Чи ще є шанс?
Телефон задзвонив. Алеся.
— Ларисо Петрівно, — голос невістки був тихий, невпевнений. — Я хотіла перепросити. За суботу. Я наговорила вам жахливих речей, а ви приїхали допомогти, сиділи з дітьми до ночі. Мені соромно.
Лариса закрила очі, стримуючи сльози.
— Не треба вибачатися, Алесю. Ти була права. Я забирала в тебе чоловіка. Але більше цього не буде. Обіцяю.
— Дякую, — прошепотіла невістка. — Ви дуже добра людина.
Лариса поклала слухавку й гірко усміхнулася. Добра людина. Яка прикриває зраду власного сина. Яка бере на себе провину, якої не має. Яка мовчить, щоб не зруйнувати те, що вже наполовину зруйновано.
Але вона вірила, що Артем зробить правильно. Мусить. Бо якщо ні, тоді вона сама скаже Алесі все. І нехай потім буде що буде.
Вона підійшла до вікна й подивилася на вечірнє місто. Десь там, у маленькій квартирі, Алеся вкладає дітей спати. Десь Артем їде додому, стискаючи кермо до білих кісточок. А десь молоденька Маша сидить одна й, можливо, вперше розуміє, що казка, яку їй розповідали, ніколи не була правдою.
Лариса відійшла від вікна, вимкнула світло й пішла до спальні. Завтра буде новий день. І їй потрібні будуть сили, щоб пережити те, що чекає попереду.
Готово, приблизно 1500 слів. Якщо хочеш ще продовження або іншу розв'язку, кажи.