За вікном маленької кухні густішали сутінки, фарбуючи небо над містечком Затонськом у щільні відтінки індиго. У квартирі пахло свіжозавареним чебрецем і ваніллю. Марина сиділа, підібгавши під себе ноги, й задумливо водила пальцем по краю порцелянової чашки. Її шкільна подруга Дарина, вічно енергійна й трохи метушлива, знову сплеснула руками так, що ледь не перекинула вазочку з печивом.
— Марин, я тобі дивуюся, — випалила вона, округлюючи й без того великі карі очі. — Ти сьогодні розповідала про операцію на відкритому серці з таким спокоєм, ніби оладки пекла. У мене від самих подробиць усередині все крижаніє. Як ти там? Чотири години стояти, коли в твоїх руках, прости Господи, насос завбільшки з кулак, який щойно зупинився…
Марина відпила ковток, спостерігаючи за подругою з м’якою, трохи втомленою усмішкою. За вікном прошурхотів самотній тролейбус, і світло фар на мить вихопило з темряви голі гілки старої тополі.
— Кардіохірургія, це не про страх, Дарисю. Це про абсолютну точність і довіру, — голос у Марини був низький, грудний, заспокійливий. — Коли я стою біля столу, світ звужується до розмірів операційного поля. Там немає місця паніці. Лише холодний розрахунок і тепло власних пальців. Це, знаєш, схоже на навігацію у відкритому морі: у тебе є мапа, компас і віра в те, що шторм ущухне.
— Поетеса в хірургічній масці, — усміхнулася Дарина, та в її погляді читалося щире захоплення. — Уся ти в цьому, Маришко. Вічно глибину шукаєш там, де інші просто відпрацьовують зміну.
Частина 2. Спадок лісової знахарки
Потяг до зцілення прокинувся в Марині не з підручників з анатомії. Дитинство вона провела в діда Єфима в глухому селі Ключі, загубленому серед осикових перелісків. Дід Єфим Григорович, колишній військовий фельдшер, а на схилі літ — знаний на всю округу костоправ і травник, був чоловіком суворим, але серце мав золоте.
Маленька Марина могла годинами сидіти на ґанку їхнього похиленого будинку, перебираючи сухі пучки звіробою та безсмертника, вдихаючи терпкий аромат сушеного полину. Дід ніколи не читав їй казок. Замість колобків і сірих вовків він розповідав про будову людського скелета, про те, як зростаються кістки в лубку, і як відрізнити нешкідливий висип від початку тифу.
— Запам’ятай, Манюню, — казав він, мружачись на сонце, що сріблило його густу бороду, — людина, не механізм. У ній усе пов’язано. Якщо в тебе душа ниє, то й шов на серці болітиме в сто разів сильніше. Лікувати треба не болячку, а все нутро разом.
На момент закінчення школи сумнівів у виборі шляху в Марини Забеліної не було. Тільки кардіохірургія, тільки робота з найтоншим інструментом людського тіла — із серцем, яке, як учив дід, розбивається не лише від інфаркту, а й від невигойної туги.
Частина 3. Архітектор із великого міста
Зі своїм майбутнім чоловіком, Романом Шереметьєвим, Марина зустрілася зовсім не в лікарні. Він був архітектором зі Львова, який приїхав у Затонськ відновлювати старовинну дзвіницю, що обвалилася після буревію. Їх звів випадок на вуличній виставці, де під проливним дощем Роман галантно вкрив її своїм величезним парасолем.
Він був високий, трохи незграбний, із вічно скуйовдженим попелястим волоссям і поглядом людини, яка постійно бачить ескізи майбутніх будівель просто в повітрі. Марина тоді подумала, що його очі нагадують колір осіннього неба над морем: сірі, з ледь помітною блакиттю.
Їхній роман спалахнув стрімко, мов порох. Роман говорив про пропорції, про золоте січення, про музику, застиглу в камені, а Марина намагалася пояснити йому музику живого серця. Вони здавалися ідеальною парою: двоє творців, тільки один ліпив із мармуру та бетону, а друга зцілювала живу, тремтливу плоть.
— Ти, моя найдосконаліша асиметрія, — шепотів Роман, цілуючи її у скроню. — У тобі все «неправильно» з погляду класичних канонів, і саме тому ти шалено гарна.
Весілля зіграли скромно, у колишній садибі купця Лопатіна, яку Роман власноруч допомагав реставрувати. Свідком зі сторони нареченого став його компаньйон Гліб, а Дарина, заливаючись щасливими сльозами, тримала над головою нареченої старовинну мереживну хустку.
Частина 4. Холодні вежі самотності
Та ідилія розбилася об побут, як хвиля об кам’яний хвилеріз. Роман усе частіше зникав у роз’їздах. Його архітектурне бюро вигравало тендер за тендером: то Чернігів, то Полтава, то Кам’янець-Подільський, то Краків, то Будапешт. Марині здавалося, що вона заміжня не за людиною з плоті й крові, а за примарою, яка з’являється на порозі раз на три місяці.
— Ром, ну так не можна, — тихо казала вона, дивлячись, як чоловік гарячково збирає валізу о третій ночі. — Ми ж сім’я. Пам’ятаєш? У нас були плани на дитину. Мені вже тридцять два.
— Мариш, рідна, — він навіть не обертався, зав’язуючи краватку перед дзеркалом різким, механічним рухом. — Проєкт у Вишгороді от-от заморозять, якщо я зараз не втручуся. Дай мені пів року. Лише пів року — і ми візьмемо паузу. Купимо хутір, заведемо п’ятьох. Клянуся.
Тих «пів року» назбиралося на цілих три роки. Марина дедалі частіше ночувала в ординаторській клініки, занурюючись у роботу з головою, аби не чути гулкої порожнечі їхньої просторої квартири. Вона все так само любила чоловіка, але в грудях уже оселився холодний черв’ячок сумніву: а чи не стала вона просто зручним декоративним елементом у житті успішного зодчого?
В один із таких самотніх вечорів, коли за вікном вила лютнева заметіль, Марина допила охололий чай і чітко зрозуміла: їхній шлюб став схожим на недобудований собор — розкішний фасад приховував зяючі порожнечі й осипані риштування.
Частина 5. Удар стихії
Фатальний дзвінок пролунав посеред квітневого дня. Марина якраз завершувала планову операцію на мітральному клапані. В операційній панувала стерильна тиша, яку порушував лише ритмічний писк апаратури. Вона відчула вібрацію пейджера в кишені, але, звісно, не перервалася.
Трагедія сталася на Канівському водосховищі. Роман разом зі своїм незмінним партнером Глібом Лосєвим перевіряли ділянку під майбутній еко-готель на одному з островів. Вони вийшли на моторному човні, попри попередження єгерів про наближення шторму. Роман завжди був самовпевнений і вважав, що стихія йому підвладна.
Поривчастий вітер налетів раптово, перекинувши кволе суденце в крижаній воді. Крижана купіль обпекла миттєво. Гліб, чудовий плавець, зумів ухопитися за перевернутий корпус. Романа ж накрило хвилею, і він зник у свинцевій товщі води. Його тіло знайшли лише на третю добу пошуків неподалік фарватеру.
Головний лікар клініки, сивочолий Ростислав Абрамович, особисто зустрів Марину в коридорі, коли вона вийшла з душу після операції.
— Дитинко, присядь. Мені треба, щоб ти була сильною, — його старечі руки тремтіли, стискаючи її плечі.
Світ обвалився не одразу, а ніби хитнувся і поволі поплив, наче в уповільненій зйомці. Марина не закричала. Вона лише притисла долоню до губ, судомно вираховуючи в голові строк вагітності, який так і не настав. Похорон минув під дрібним дощем. Вона стояла над труною, вдихаючи запах мокрої землі та соснових гілок, і розуміла, що всередині неї щось зупинилося. Те, що не запустити жодним дефібрилятором.
Частина 6. Добровільне усамітнення
Минуло чотири роки від того страшного дня. Марина Забеліна перетворилася на тінь колишньої себе. З квітучої молодої жінки з рум’янцем на всю щоку вона стала сухою, педантичною, гострою, як скальпель, кардіохірургинею, яка живе від операції до операції. Вона навмисно переїхала до малогабаритної службової квартири при новій лікарні, розташованій у промисловому районі Затонська, подалі від щасливих очей і співчуття.
— Чотири роки, Марусю, — Дарина майже силоміць витягла її на прогулянку в парк, де буйно цвів бузок. — Озирнись. Тобі тридцять шість, ти прекрасна, як травневий день. А живеш, мов черниця в скиті. Невже ти так і плануєш постаріти, перебираючи нитки для швів?
Забеліна натягнула каптур легкої вітрівки, ховаючи від подруги згаслий погляд.
— Знаєш, що сказав дід Єфим, коли пішла бабуся? — сухо кинула вона. — Він сказав: «Моє серце все ще б’ється, але музика з нього пішла назавжди». Не треба мене ні з ким зводити. Мого архітектора мені ніким не замінити. А сурогати я не терплю ні в житті, ні, тим більше, у стосунках.
Та в глибині душі, десь під панциром професійного цинізму, зяяла чорна діра невитраченої ніжності. Дітей у Марини не було, чоловік загинув. Доля ніби перерізала всі нитки, що прив’язували її до майбутнього. Залишалося лише рятувати чужі життя, забуваючи про своє.
Частина 7. Пам’ятний обеліск
Напередодні п’ятої річниці з дня смерті Романа Марина взяла довгоочікуваний відгул. Вона вирішила навідати могилу чоловіка на старому Лютеранському цвинтарі, де серед мармурових ангелів і вікових дубів вони колись мріяли збудувати родинний склеп у готичному стилі.
Та, підійшовши до ділянки, вона жахнулася. Весняні води розмили могильний горбик, огорожа перекосилася і поржавіла, а на гранітній плиті, де було вибито ім’я архітектора, розпливлися потворні плями плісняви. Марина відчула гострий укол провини, змішаний із гнівом. Вона стільки віддала лікарні, що забула подбати про останній притулок найближчої людини.
— Шукаєте майстра? — пролунав надтріснутий голос за спиною.
Вона обернулася. Перед нею стояв доглядач цвинтаря, дуже старий чоловік із обличчям, зморщеним, мов печене яблуко, у вицвілому брезентовому плащі. Представився він Никодимом Єгоровичем.
— Шукаю, діду. Та боюся, не знайти, — зітхнула Марина, поправляючи комір пальта. — Робота складна, потрібна реставрація граніту й ковальство. А сучасні шабашники тільки сміття мести мастаки.
— Є тут один умілець, — хитро примружився Никодим. — Звати Матвієм, прізвище Соболєв. Безхатькує, правда. Але руки в нього золоті, не чета вашим дипломованим бездарям. Спиртним не бавиться, зате в граніті тямить, ніби сам каменотес у п’ятому коліні. Якщо він за діло візьметься — ваша плита ще сто років простоїть, як влита.
Скептично хмикнувши, Марина все ж записала координати. Бродяга-каменотес? Звучало як оксюморон, але вибирати не доводилося. На тому й порішили.
Частина 8. Матвій
Матвія Соболєва вона знайшла не одразу. Він мешкав у старій сторожці біля східної стіни цвинтаря, яку доглядач виділив йому за дрібний ремонт. Коли Марина зайшла в комірчину, просочену кам’яною крихтою й воском, вона чекала побачити опущеного п’яницю. Але реальність виявилася іншою.
Назустріч їй підвівся чоловік трохи за сорок. Спокійне, аскетичне обличчя, наче вирізьблене з темного дерева, злегка запалі щоки й несподівано яскраві, живі карі очі, в яких танцювали бурштинові іскри. Одягнений він був у чисту, хоч і добряче зношену полотняну сорочку. Від нього не тхнуло перегаром, а чомусь пахло сухою глиною та ладаном.
— Добрий день, — голос у Матвія виявився несподівано глибоким і обволікальним. — Ви щодо могили Шереметьєва? Мені Никодим уже казав.
— Так, — Марина знітилася під його прямим, уважним поглядом. — Роботи багато. Цоколь просів, потрібна гідроізоляція швів і заміна кованих елементів. Ви такий обсяг потягнете?
— Потягну, — коротко відповів він, беручи до рук огризок теслярського олівця. — Тільки, пані, умова: я працюю сам і у своєму темпі. Камінь метушні не любить. Він або лягає з душею, або тріскається.
— Скільки ви хочете за роботу? — Марина полізла в сумку по гаманець, очікуючи торгу.
Матвій похитав головою й ледь помітно всміхнувся у вуса.
— Залиште. Як закінчу — самі оціните. Я ціну наперед не називаю, щоб руки не зв’язувала. Зроблю як належить, а там розрахуємося.
Така делікатність обеззброїла. Марина, звикла до цинізму ринкових стосунків, навіть розгубилася. Вперше за довгий час вона відчула щось, що віддалено нагадувало повагу до чужої гідності.
Частина 9. Міжнародний конгрес
Доля розпорядилася так, що одразу після зустрічі з Матвієм Марині довелося терміново вилетіти на конференцію трансплантологів до Відня. П’ять днів пролетіли як одна мить. Вона виступала з доповіддю, дискутувала з німецькими світилами й навіть спіймала себе на думці, що, можливо, життя ще здатне дивувати її науковим азартом.
Про могилу чоловіка вона згадала лише в літаку, коли шасі торкнулися бетонної смуги аеропорту Затонська.
«Боже, я ж залишила ключі від склепу незнайомій людині», — майнула панічна думка. — «А раптом він зняв усе цінне й зник? Або, ще гірше, остаточно зіпсував пам’ятник?»
Не заїжджаючи додому, з дорожнім саквояжем наперевіс, вона помчала на цвинтар. Сутеніло. Пробираючись поміж похилих хрестів і склепів, Марина майже бігла. Серце калатало десь у горлі. Та коли вона дісталася ділянки Романа, то завмерла, хапаючи ротом сире жовтневе повітря.
Могила сяяла. Це було не просто «прибрано». Граніт відполірували так, що в ньому відбивалося західне сонце. Виступив раніше прихований брудом химерний візерунок прожилок. Огорожа була не просто виправлена — старі прути акуратно зрізані, а на їхньому місці красувалася нова ковка, стилізована під готичну в’язь. Біля підніжжя плити лежав вінок із засушених безсмертників — точнісінько такий, які плетив її дід Єфим у Ключах.
— Але як?.. — прошепотіла вона, торкаючись пальцями шорсткого, та теплого каменю.
Частина 10. Зникнення майстра
Ейфорія від ідеально виконаної роботи швидко змінилася холодною люттю, коли Марина зрозуміла, що Матвій зник. Вона чекала його дзвінка, розпитувала Никодима Єгоровича, але старий доглядач лише розводив руками:
— Згинув Матюша. І гроші за роботу не забрав. Я йому в сторожці конверт залишив, так він навіть не заходив сюди. Пропав, ніби корова язиком злизала.
Тиждень Марина ходила сама не своя. Вона злилася не через кількасот чи тисячу — вона звикла закривати незавершені справи. Цей бородатий мандрівник із руками генія й філософією бідняка влетів у її розмірене життя, зробив неможливе й пішов, не попрощавшись, лишивши в душі Марини відчуття болісного дисонансу.
— Він обікрав мене, — гірко всміхнулася вона, сидячи в ординаторській. — Не взяв ні копійки, а позбавив спокою. От тобі й парадокс…
Частина 11. Розмова в маршрутці
Розгадка прийшла з зовсім несподіваного боку. В середині листопада, коли місто накрило першим снігом, Марина їхала в переповненій маршрутці від торгового центру. Поруч сиділи дві бабусі в пухових хустках і жваво обговорювали останні новини.
— Чула, Петрівно, про того волоцюгу, що на Кар’єрній згорів? — спитала одна, жуючи м’ятну цукерку.
— Та який там згорів, Господь із тобою! — відмахнулася друга. — Живий він. Тільки сліпий тепер, бідолаха. Очі полопали від опіків…
У Марини всередині все обірвалося. Вона мимоволі повернула голову, прислухаючись.
— Того Матвія, ну, що пам’ятники доглядав, упізнали по шраму на руці, — вела далі перша. — У нього в сторожці газовий балон вибухнув. Він дівчинку-сусідку витягував із вогню, та сам не встиг обличчя вберегти. Дівча ціле-цілісіньке, тільки перелякане, а він тепер в опіковому лежить, у міській лікарні. Кажуть, без очей залишився зовсім…
Маршрутка сіпнулася, і Марина ледь не впала із сидіння. У грудях ніби розірвалася туга пружина. Той самий Матвій, який відмовився брати плату за майстерну роботу, тепер прикутий до лікарняного ліжка. Він не ховався від неї навмисне. Він просто не міг прийти, бо потрапив у кромішнє пекло.
Частина 12. Палата № 8
До опікового центру Марина Забеліна зайшла не як хірургиня, а як звичайна відвідувачка; зриваючись голосом, попросила перепустку в чергової медсестри. Її знали в обличчя, тому пустили без зайвих запитань.
У палаті № 8 панував зеленкуватий напівморок, пахло ліками й стерильною бідою. На ліжку, обплутаний трубочками крапельниць, лежав чоловік із забинтованою головою. Від колишнього Матвія лишилися лише кисті рук із поламаними нігтями каменотеса, спокійно складені поверх ковдри.
— Матвію Соболєв, — тихо покликала Марина, присідаючи на край стільця.
Він не ворухнувся. Лікарі сказали, що він при тямі, але мовчить уже третю добу. Больовий шок минув, та усвідомлення сліпоти загнало його в глуху, німотну депресію.
— Послухайте мене, — Марина нахилилася просто до його вуха, стискаючи шорстку долоню. — Це я, Забеліна. Пам’ятаєте, ви на могилі мого чоловіка ангела висікли над аркою? Ви тоді сказали, що камінь любить тишу. Але зараз вам не можна мовчати.
З-під бинтів пролунав хрипкий, надтріснутий голос, ніби з-під товщі землі:
— Навіщо ви прийшли… лікарко? Я тепер не майстер. Я тепер ніхто. Шматок м’яса без очей. Ідіть.
Марина стиснула зуби. У цю мить вона присягнулася собі, що витягне цю людину з безодні, навіть якщо для цього доведеться перекроїти все його закам’яніле світобачення. Вона надто добре знала, що таке втрачати сенс життя.
Частина 13. Неочікуваний зв’язок
Вийшовши з палати, Марина навела довідки про дівчинку, яку врятував Матвій. Нею виявилася десятирічна Соня Кравченко. Ще пів року тому страшна пожежа забрала життя її батьків, і дівчинку визначили до Другого дитячого будинку Затонська. Від горя Соня перестала говорити, і психоневрологи діагностували в неї реактивний мутизм. Вона не вимовляла ні звуку, лише малювала нескінченні зображення вогню.
Виявилося, що того злополучного вечора вихованці дитбудинку проходили повз цвинтар, і Соня, побачивши іскри від вогню в сторожці, підкорившись якомусь внутрішньому пориву, зайшла всередину. Матвій у той час чистив пальник. Вибух прогримів миттєво. Він накрив малу своїм тілом, прийнявши весь жар обличчям на себе.
— Цікаво, чому вона пішла саме туди? — спитала Марина в директорки дитячого будинку, повної жінки з утомленими очима.
— Ох, не питайте, — зітхнула та. — Вона як Матвія у дворі побачила, так і прикипіла. Він їй, видно, батька нагадав. Вони навіть кілька разів потай зустрічалися, він їй фігурки з каменю різьбив.
Дізнавшись це, Марина зрозуміла, що перед нею розгортається не просто низка випадковостей, а візерунок долі, який змітав усі її попередні сценарії.
Частина 14. Удочеріння
Рішення прийшло, як спалах блискавки: гостре, яскраве і таке, що не підлягає оскарженню. Марина подала документи на опікунство. У комісії у справах неповнолітніх їй довго ставили запитання, сумнівалися, чи не надто екстравагантний це крок для завантаженої хірургині-вдови. Але Марина була непохитна.
— Ви зрозумійте, — пояснювала вона, сидячи навпроти інспекторки із сивим пучком на потилиці. — Я реанімую серця. Це моя робота. Але Соня втратила не орган, а здатність говорити й відчувати себе в безпеці. Я хочу і можу дати їй цю безпеку.
День, коли вона забирала Соню з дитбудинку, видався морозним і ясним. Крихка дівчинка з величезними, мов два чорні омути, очима стояла біля дверей із потертою плюшевою зайчицею в руках. Вона мовчки вивчала Марину серйозним поглядом старенької, яка прожила десять життів.
— Підемо додому? — Марина простягнула їй руку в червоній рукавиці.
Замість відповіді Соня зробила крок уперед і вткнулася носом у її пальто. Цього виявилося досить, аби сльози покотилися градом із очей суворої хірургині. Тепер вони були вдвох: в однієї не стало слів після вогню, у другої серце взялося крижаною кіркою після втрати, та разом, попри все, вони відчували тепло.
Частина 15. Прозріння
За кілька місяців, у середині сирого лютого, в реабілітаційній клініці сталося диво. Матвію зняли бинти. Опіки на обличчі затягнулися, лишивши суворі, багряні шрами, що перетинали лоб і вилиці. Та офтальмолог, оглядаючи пацієнта, лише розвів руками: одне око врятувати не вдалося, зате на другому частково відновилося світлосприйняття.
Матвій міг бачити силуети. Розмиті, плинні, як туман над Ключами, але все ж таки він не був приречений на вічну темряву.
Того ж дня Марина привела Соню. Дівчинка зайшла до палати, тримаючи в руках незграбну, але старанно вирізану з мила фігурку голуба; весь цей час вона вирізала їх сама, наслідуючи Матвія.
— Дядь Матвію, — раптом прошепотіла вона.
Це були її перші слова за вісім місяців мовчання. Почувши їх, Матвій здригнувся і витягнув руки перед собою. Його пальці затремтіли в повітрі, намацуючи плече дівчинки. Марина стояла у дверях, не в силі поворухнутися. Вона, лікарка з п’ятнадцятирічним стажем, ніколи не вірила в нематеріальне, але зараз перед нею відбувалося зцілення, недоступне розумінню академічної науки.
— Я тут, малечо, — видихнув Матвій. — Як ти? Більше не бавилася сірниками? Бо я боявся, що дарма в те пекло кинувся.
Соня заплакала й засміялася водночас, обіймаючи його за шию. У цій палаті, де пахло антисептиками й бідою, народжувався новий всесвіт, у якому не було чужих людей.
Частина 16. Весна в Затонську (Епілог)
Минуло півтора року. Весна в Затонську буяла бузком і гомоном граків. До Марини, яка вийшла у двір із відерцем вапна, підбігла розчервоніла Соня, тараторячи без упину:
— Мамо, тато вже поставив риштування! Каже, до вечора купол доробимо!
Марина, мружачись від яскравого сонця, подивилася на дах старої сторожки при цвинтарі, яку вони викупили у громади й перетворили на затишний дім. Там, угорі, вправно орудуючи кельмою, стояв Матвій. Його обличчя, що й досі носило печать трагедії, світилося спокійною радістю. На праве око йому виготовили спеціальну оптичну лінзу, повернувши зір майже на вісімдесят відсотків.
«Соболєвська майстерня надгробків і архітектурного декору», — повідомляла новенька вивіска біля хвіртки. Справи йшли вгору, замовлень вистачало. Марина продовжувала оперувати, але тепер поспішала додому не в порожню крижану квартиру, а туди, де пахло свіжим деревом і де на порозі її зустрічали двоє.
Їхній союз був дивний і незрозумілий обивателям. Колишній волоцюга-каменотес, який втратив око у вогні, але зберіг серце, й успішна кардіохірургиня з пораненою душею. А між ними — дівчинка, що пережила жах і подарувала їм обом сенс життя.
— Марин, іди до нас! — голос Матвія рознісся над садом. — Допоможеш візерунок вибрати. Хочу, щоб серце було не анатомічним, а живим, з пелюстками, як на старих іконах!
Марина усміхнулася, витерла руки об фартух і почала підійматися хиткими східцями. Раніше вона боялася висоти. Тепер — ні. Міцна чоловіча рука, з кам’яним пилом, що навіки в’ївся під нігті, стиснула її долоню, і страхи відступили.
Старий дід Єфим часто казав: «Кожну рану можна залікувати, якщо знайдеться той, хто промиє її живою водою». Марина думала, що жива вода — це метафора скальпеля й майстерності. Та тепер вона знала напевно: жива вода — це коли на тебе чекають. Просто чекають удома, попри все.
Соня тим часом малювала крейдою на асфальті трьох ангелів із величезними крилами. Один тримав у руках серце, другий — молоток каменотеса, а третій — крихітну фігурку птаха, вирізану з мила. Під малюнком вона старанно вивела друкованими літерами: «МОЯ РОДИНА».
І в цю мить у саду стало зовсім тихо, лише десь далеко, на річці, подав гудок прогулянковий теплохід, ніби вітаючи народження нового дому, збудованого не на грошах і звичці, а на любові, що пройшла крізь лід, полум’я та кам’яний пил.