— Мишко, уявляєш, я сьогодні дивилася фото готелю — там такий басейн! З видом на море! І пляж зовсім поруч, пишуть, пісочок чистенький. Треба обов’язково взяти той новий купальник, пам’ятаєш, ми обирали? І капелюха з широкими полями! Ти, до речі, не забув про крем від засмаги? У тебе ж світла шкіра, згориш у перший же день!
Тетяна метушилася на кухні, розставляючи тарілки для вечері, і її голос дзвенів від нетерпіння й передчуття. Останні кілька місяців вона жила цією мрією — Туреччина. Сонце, море, два тижні без турбот, без ранкових будильників і звітів. Вона сумлінно відкладала з кожної зарплати обумовлену суму, відмовляючи собі в дрібницях, але думка про лазурне узбережжя гріла душу й додавала сил.
Сьогодні Михайло мав отримати річну премію — саме ту, яка становила його частку внеску в їхній спільний рай. Залишалося тільки купити квитки й забронювати той самий готель із чарівним басейном.
Михайло зайшов на кухню, втомлено стягуючи краватку. Він підійшов до столу, мовчки сів. На вигляд був якийсь… сірий. Не те щоб засмучений, але точно позбавлений того святкового настрою, яке Тетяна очікувала побачити в людини, що щойно отримала приємний фінансовий бонус.
— Втомився? — вона поставила перед ним тарілку з парким рагу. — День був важкий? Премію дали? Все гаразд?
— Так, дали, — він невизначено махнув рукою, поколов виделкою картоплю. — Все як обіцяли.
— Чудово! — Тетяна сплеснула в долоні, її очі засяяли. — Значить, завтра зранку купуємо квитки! Я вже вибрала рейс — найзручніший, без нічних перельотів. І готель треба підтверджувати, бо гарні номери швидко розбирають. Ти ж… ти ж вже можеш оплатити свою частину, так? З премії?
Михайло підвів на неї погляд. Усього на секунду, але Тетяні вистачило цього, щоб помітити щось непевне в його очах. Він знову втупився в тарілку.
— Розумієш, Тань… Тут таке діло…
У Тетяни всередині щось неприємно стиснулося. Передчуття. Те саме, яке ніколи її не обманювало.
— Яке діло, Мишо? — запитала вона вже без колишнього захоплення, уважно дивлячись на чоловіка.
Він зітхнув, відклав виделку. Потер лоба.
— Загалом… Мамі терміново знадобилися гроші. На меблі. У неї там диван зовсім розвалився, і шафа стара… Ну, ти ж знаєш.
— І що? — Тетяна все ще не розуміла, до чого він веде, але холодок уже пробіг по спині.
— Ну… я їй віддав. Премію. Всю, — випалив він нарешті, стараючись говорити швидко, ніби хотів якнайшвидше проскочити цей неприємний момент.
Тетяна завмерла з ложкою в руці. Повітря на кухні раптом стало густим і важким.
— Як… віддав? Всю премію? Ту, яку ми відкладали на відпустку? На квитки?
— Ну так, — Михайло знизав плечима, стараючись виглядати незворушно, хоча легкий рум’янець залив йому шию. — Мамі більше потрібно було. Вона ж просила. Сама розумієш.
— Ні, Мишо, не розумію! — Голос Тетяни почав набирати сили, втрачаючи недавню легкість. — Ми ж домовлялися! У нас була чітка мета — відпустка! Ми обидва збирали!
— Тань, ну що ти починаєш? — він зморщився. — Ну, віддав і віддав. Не чужій людині ж! Мамі! Нічого страшного не сталося. Поїдемо у відпустку, звісно. Просто…
— Просто що? — крижано перепитала Тетяна, передчуваючи, що зараз почує щось абсолютно обурливе.
— Просто ти зараз купиш квитки на двох, ну і там… на витрати візьмеш трохи більше. А я тобі потім віддам. Із зарплати, потроху. Що тут такого? Ми ж сім’я.
Тетяна дивилася на нього широко розплющеними очима. Спершу вона подумала, що недочула. Потім — що він жартує. Але вираз обличчя Михайла був серйозним, навіть трохи ображеним — мовляв, чого вона влаштовує трагедію з нічого. Усвідомлення вдарило по ній, як молотком по голові.
Він не жартував. Він справді віддав їхні спільні, фактично відпускні гроші своїй матері на диван, а тепер абсолютно спокійно пропонував їй оплатити ще і його відпочинок. Всередині в неї закипало. Повільно, але нестримно, як лава у вулкані перед виверженням.
Тетяна повільно поклала ложку на стіл. Дзвін порцеляни здався оглушливим у тиші, що запанувала. Вона дивилася на чоловіка, і в її погляді недовіра змішувалася з хвилею холодного, розважливого гніву. Слова Михайла — «ти зараз купиш квитки на двох… а я тобі потім віддам» — крутилися в її голові, як заїжджена платівка, кожен оберт якої різав по живому.
Це була не просто пропозиція — це було твердження, як доконаний факт, наче іншого варіанту не існувало. Наче вона була не дружиною, не партнеркою, а якимось спонсором, банкоматом, який зобов’язаний покривати його раптові фінансові діри, що виникли з вини його матері.
— Зачекай-но, — Тетяна зробила глибокий вдих, намагаючись стримати тремтіння в голосі, хоча всередині все кипіло. — Давай по порядку. Ми з тобою, Михайле, здається, абсолютно чітко домовлялися, що на цю відпустку кожен відкладає свою частину. Я свою зібрала до копійки. Ти мав внести свою з премії. Це було наше спільне рішення, наш план. Чи я щось плутаю?
Михайло відмахнувся, ніби від набридливої мухи.
— Тань, ну до чого ці формальності? Так, домовлялися. Але обставини змінилися. Мамі треба було. Це ж не якась забаганка! Це потреба!
— Потреба? — Тетяна трохи примружилася, її голос набув сталевих нот. — Мишо, а Ніна Василівна, твоя мама, хіба не продала дачу кілька місяців тому? І, наскільки я пам’ятаю, за доволі пристойну суму.
У неї що, зовсім не залишилося грошей на новий диван, що потрібно було забирати в тебе всю премію, призначену для нашого з тобою відпочинку? Чи це були якісь ексклюзивні меблі від італійських дизайнерів, інкрустовані діамантами?
Обличчя Михайла почало повільно наливатися фарбою. Він явно не очікував такого тиску, тим паче згадки про дачу.
— До чого тут дача? — пробурмотів він, уникаючи її погляду. — Це її гроші, вона має право витрачати їх як хоче. А тут… ну, попросила мене. Я що, мав відмовити рідній матері? Сказати: «Вибач, мамо, не можу, ми з Танею в Туреччину їдемо»? Ти б так змогла?
— Я б, Михайле, в першу чергу подумала про свою сім’ю, про наші спільні плани й обов’язки, — чітко відповіла Тетяна. Її спокій був оманливим — під ним уже ховалося не просто розчарування, а справжній гнів.
— І якби моя мама, маючи на руках чималу суму, попросила в мене останні гроші, знаючи, що вони відкладені на важливу для нас обох справу, я б як мінімум серйозно з нею поговорила. І, скоріше за все, знайшла б інший вихід. А ти, схоже, навіть не намагався. Просто взяв і віддав.
— Та що ти розумієш! — вибухнув Михайло, вдаривши кулаком по столу так, що тарілки підстрибнули. — Це мама! Вона мене виростила! Я їй зобов’язаний! І взагалі, що ти з цього трагедію робиш? Ну, заплатиш ти зараз за мене, потім віддам. У чому проблема? Шкода грошей на чоловіка?
Тетяна дивилася на його перекошене від обурення обличчя і відчувала, як останні залишки тепла до нього випаровуються. Шкода? Та справа була зовсім не в грошах. Справа — в ставленні.
У його легкості, з якою він перекреслив їхні домовленості. У впевненості, що вона все проковтне і покірно витратить більше. Вона підвелася з-за столу. Підійшла до вікна, подивилася на місто, що темніє. Потім повільно обернулася.
— Знаєш що, любий мій, — її голос був дивовижно спокійним, але в цьому спокої ховалась загроза серйозніша за будь-який крик.
— І що ж?
— Раз ти віддав усю свою премію своїй матері, то у відпустку я поїду сама. Без тебе, любий мій! Я не збираюся фінансувати твій відпочинок!
Михайло завмер з відкритим ротом. Він дивився на неї так, ніби вона щойно оголосила ядерну війну.
— Ти… ти що сказала? — перепитав він недовірливо, наче сподівався, що йому почулося. — Сама? Ти здуріла? Як це — сама? А я?
— А ти, Мишо, залишишся вдома, — Тетяна знизала плечима з показною байдужістю. — Допоможеш Ніні Василівні обирати оббивку для її нового дивана. Або почнеш збирати на наступну премію. Може, до наступного року щось і вийде.
— Та ти… ти не маєш на це права! — закричав він, підхопившись зі стільця. Його обличчя налилось багровим. — Ми чоловік і дружина! Ти зобов’язана взяти мене з собою! Це ж наша спільна відпустка!
Тетяна коротко, сухо засміялася — без натяку на веселощі.
— Зобов’язана? З якого це дива, дозволь запитати? На якій підставі я повинна оплачувати відпочинок дорослого, працездатного чоловіка, який не спромігся виконати елементарну домовленість і розставити пріоритети між забаганками своєї мами і планами своєї родини?
Ти сам зробив свій вибір, Мишо. Ти вибрав диван для Ніни Василівни. От і насолоджуйся своїм вибором. А я — насолоджуватимусь морем і сонцем. Сама.
— Егоїстка! — виплюнув він, дивлячись на неї з неприхованою ненавистю. — Ти просто егоїстка, яка думає тільки про себе!
Слово «егоїстка», кинута з такою злістю, зависло в повітрі кухні, як їдкий дим. Але Тетяну воно не зачепило, як, очевидно, сподівався чоловік. Навпаки, воно ніби додало їй сил і остаточно переконало в правильності її рішення.
Вона втомилася бути зручною, такою, що розуміє, входить у становище. Втомилась відсовувати свої бажання заради чужих — часто нічим не виправданих — «хочу».
Тетяна подивилася на Михайла довгим, вивчаючим поглядом, ніби бачила його вперше. На обличчя, почервоніле від злості, на стиснуті кулаки, на очі, що бігають, в яких не було каяття — лише образа через те, що його маніпуляція не спрацювала. І в цей момент вона зрозуміла: більше не відчуває до нього ні жалю, ні бажання щось пояснювати чи доводити. Лише холодну, відсторонену рішучість.
— Можливо, ти й маєш рацію, Мишо, — сказала вона неочікувано спокійно, навіть з якоюсь ноткою роздумів у голосі. — Можливо, я справді егоїстка. Навчилась, знаєш.
Дивлячись на деяких. Наприклад, на тих, хто вважає нормальним у найвідповідальніший момент підставити близьку людину, зруйнувати спільні плани, а потім ще й вимагати, щоб його обдаровували за чужий рахунок. Це ж теж свого роду егоїзм, хіба не так? Просто трохи витонченіший.
Михайло вже розтулив рота, щоб заперечити, але Тетяна жестом зупинила його. Вона повільно підійшла до невеликого столика біля стіни, де лежав її мобільний телефон. Взяла його в руку, покрутила, ніби прикидаючи, що з ним робити.
Михайло спостерігав за її діями з дедалі більшим подивом і погано прихованим занепокоєнням. Він чекав продовження словесної перепалки, крику, звинувачень, але це її несподіване спокійне поводження та якісь незрозумілі маніпуляції з телефоном збивали його з пантелику.
— Знаєш, Мишо, — вона знову подивилася на нього, і в її очах майнув якийсь небезпечний вогник. — Раз ми вже заговорили про те, хто кому і що винен, і хто тут головний добродій, то, мабуть, варто долучити до нашої цікавої розмови ще одну учасницю. Ту саму, заради якої ти так легко пожертвував нашою відпусткою.
Не кажучи більше ні слова, Тетяна швидко набрала номер. Михайло зрозумів, кому вона дзвонить, ще до того, як вона піднесла телефон до вуха. Його обличчя перекосилося.
— Ти що… ти що робиш? — прошипів він, кидаючись до неї. — Не смій! Не смій її вплутувати! Поклади слухавку!
Він спробував вихопити телефон з її рук, але Тетяна спритно ухилилась, відступивши на крок. Її рухи були швидкими й точними, як у фехтувальниці.
— А чому, власне, ні, Мишо? — її голос звучав оманливо м’яко, але в ньому чулися сталеві нотки. — Ніна Василівна ж безпосередня учасниця цієї драми. Це через її «нагальну потребу» в нових меблях ми тут із тобою зараз і гриземось.
То нехай вона теж візьме участь у вирішенні цього маленького сімейного непорозуміння. Їй, думаю, буде цікаво дізнатися, які перспективи відкриваються перед її улюбленим сином.
У слухавці пролунав гудок, а потім — бадьорий, нічим не затьмарений голос свекрухи:
— Алло! Танюшо, це ти, дитино? Щось сталося? Мишко ще не вдома?
Михайло завмер, безпорадно дивлячись на дружину. Він зрозумів, що ситуація виходить з-під його контролю зі страшенною швидкістю. Він міг скільки завгодно тиснути на Тетяну, звинувачувати її в егоїзмі, але розмова з матір’ю, ініційована Тетяною в такому ключі, загрожувала йому значно серйознішими неприємностями.
— Добрий вечір, Ніно Василівно, — промовила Тетяна максимально ввічливим, майже солодким тоном, від якого в Михайла по спині пробіг холодок. — Так, Мишко вдома. І ми тут, знаєте, маємо невеличку нараду з приводу його майбутньої відпустки.
На тому кінці дроту на мить запанувала тиша, а потім Ніна Василівна стривожено спитала:
— Відпустки? А що таке? Щось із квитками? Гроші пропали, чи що?
Михайло приречено застогнав і закрив обличчя руками.
— Ні-ні, Ніно Василівно, з грошима майже все гаразд, — продовжила Тетяна тим самим їдко-люб’язним тоном. — Просто виявилось, що Михайло всю свою частку, відкладену на поїздку, віддав вам. На нові меблі. Дуже, очевидно, необхідні й термінові. От я і дзвоню вам, власне, з конструктивною пропозицією.
Раз ви, Ніно Василівно, так вдало забрали у сина кошти, призначені для його відпочинку, то, може, ви тепер і проявите материнську турботу повною мірою й купите йому путівку в Туреччину? Він так мріяв відпочити, бідолашний. Непристойно ж позбавляти дитину такої радості, правда ж? Тим паче, що фінансова можливість у вас, після продажу дачі й отримання Мішиної премії, очевидно, є.
Тетяна говорила, дивлячись прямо в очі скам’янілому Михайлу. Вона бачила, як розширюються його зіниці, як на лобі виступає піт. Він беззвучно ворушив губами, чи то намагаючись щось сказати, чи то просто не знаходячи слів від шоку та люті. А з телефонної слухавки, притиснутої до вуха Тетяни, вже лунали перші гуркоти бурі, що наближалася, — обурені вигуки Ніни Василівни. Вистава тільки починалась.
Слухавка буквально зашипіла від обурення. Перші кілька секунд були заповнені нечленороздільними вигуками, з яких можна було розібрати тільки «та як ти смієш!» і «совість втратила!».
Михайло, що стояв навпроти, виглядав так, ніби ось-ось зомліє. Він дивився на дружину з такою сумішшю ненависті та безпорадності, що Тетяні на мить навіть стало його майже шкода. Майже.
— Ніно Василівно, заспокойтесь, будь ласка, — голос Тетяни залишався рівним, що, здавалося, ще більше розпалювало свекруху. — Я всього лише пропоную логічне вирішення ситуації. Раз уже Мишко так про вас подбав, віддавши вам останні гроші, які ми відкладали на відпочинок, то, можливо, і ви, як любляча мама, не залишите його без заслуженої відпустки? Це ж справедливо, хіба ні?
— Справедливо?! — заверещала Ніна Василівна так, що Тетяна відсунула телефон від вуха. — Та я тебе ще справедливості навчу, дівко безсоромна! Та я… Та я зараз приїду, і ми з тобою поговоримо по-іншому! Ти в мене дізнаєшся, що таке справедливість! Мишо! Мишо, ти там?! Чому ти мовчиш, коли ця… особа ображає твою матір?!
Михайло здригнувся, почувши голос матері. Він кинув на Тетяну спопеляючий погляд.
— Мамо, не треба, не приїжджай, ми тут самі…
— Мовчати! — рявкнула Ніна Василівна. — Я вже їду! Розберемося на місці! Через п’ятнадцять хвилин буду у вас! І ти, Тетяно, навіть не думай кудись піти!
Короткі гудки. Тетяна з незворушним виглядом поклала телефон на стіл.
— Ось і все, — сказала вона, дивлячись на зблідлого Михайла. — Зараз прибуде важка артилерія. У тебе є п’ятнадцять хвилин, щоб придумати, як пояснити мамі, чому вона має оплатити тобі відпочинок замість мене. Або, може, ти таки наважишся на дорослий крок і знайдеш гроші сам? Може, в тебе є заначка, про яку я не знаю?
Михайло стиснув кулаки так сильно, що кісточки пальців побіліли.
— Ти… ти просто стерва, — просичав він крізь зуби. — Ти це все спеціально влаштувала! Насолоджуєшся, так?
— Насолоджуюсь? — Тетяна посміхнулась. — Мишо, я всього лише хочу поїхати у відпустку, яку чесно заробила й на яку чесно відкладала. А ти, замість того щоб виконати свою частину домовленостей, вирішив пограти в благородного сина за мій рахунок. Не вийшло.
І замість того щоб визнати помилку, ти звинувачуєш мене. І ще й матір свою у це тягнеш. Дуже по-чоловічому, що й казати.
Решта часу до приїзду Ніни Василівни минула в гнітючій тиші. Михайло міряв кухню кроками, час від часу кидаючи на Тетяну погляди, повні злості.
Тетяна ж демонстративно дістала свій планшет і почала переглядати фото готелю в Туреччині, того самого з басейном із видом на море, час від часу хмикаючи й промовляючи щось на кшталт: «А цей номер із балконом був би ідеальним… Шкода, звісно, що доведеться брати одномісний».
Рівно за п’ятнадцять хвилин у двері люто задзвонили. Михайло кинувся відчиняти. На порозі стояла Ніна Василівна — розчервоніла, з палаючими очима. Вона буквально влетіла до квартири, відштовхнувши сина.
— Де вона?! — грізно вигукнула Ніна Василівна, і її погляд одразу знайшов Тетяну, яка спокійно сиділа за столом. — А ну, йди сюди, голубонько! Подивимось, як ти мені в очі ті капості говоритимеш, що телефоном несла!
Тетяна повільно підвелася.
— Добрий вечір, Ніно Василівно. Ніяких капостей я вам не говорила. Лише констатувала факти й запропонувала варіант вирішення проблеми, створеної вашим сином і вами.
— Моїм сином?! Та мій син — золото! Він для сім’ї старається, а ти… ти тільки про себе думаєш! — Ніна Василівна підійшла впритул до Тетяни. Михайло встав поруч із матір’ю, утворюючи єдиний фронт. — Михайлику, вона що, справді відмовляється брати тебе з собою? Вимагає, щоб я тобі путівку купувала?
— Так, мамо! — підхопив Михайло, відчувши потужну підтримку. — Уявляєш? Назвала мене майже утриманцем! Каже, що раз я тобі премію віддав, то нехай ти й відпочинок мені оплачуєш! І вимагає, щоб я перед нею вибачився!
— Щоб ти вибачався?! — Ніна Василівна театрально сплеснула руками. — Та це вона має перед тобою на колінах повзати за такі слова! І переді мною! За те, що взагалі рот відкрила!
Отож слухай, Тетяно! Або ти зараз же вибачаєшся перед Мишком і мною, і ви разом, як нормальні люди, купуєте квитки на спільну відпустку, причому ти оплачуєш його частку, раз уже така ситуація з грошима сталася через мене…
— Через вас, — спокійно уточнила Тетяна.
— …або… або я не знаю, що я з тобою зроблю! — Ніна Василівна явно не звикла, щоб їй перечили.
Тетяна обвела поглядом обох — розлючену свекруху й чоловіка, що стояв за нею, ніби за муром.
— Моє рішення залишається незмінним, Ніно Василівно. Я їду у відпустку сама. Квиток уже куплений, на моє ім’я. За мої гроші. Вибачатись мені нема за що. Я свої зобов’язання виконала. А Михайло… нехай вирішує свої проблеми сам. Або з вашою допомогою, раз ви так активно брали участь у їх створенні.
— Ах ти…! — Ніна Василівна аж задихнулась від обурення. — Мишо, ти чув?! Вона з нас знущається!
— Тань, ти серйозно? — Михайло дивився на неї майже з благанням, але з прихованою загрозою. — Ти отак просто… усе?
— Так, Мишо. Серйозно, — Тетяна кивнула. — Я втомилася. Втомилася від того, що мої інтереси завжди на останньому місці. Втомилася, що ти не здатен відповідати за свої вчинки й постійно ховаєшся за мамину спідницю. Ця відпустка — це було важливо для мене. І для нас, як я думала.
Ти це перекреслив. Тож тепер кожен сам за себе. Я лечу до Туреччини. Сама. А ви… можете почати обирати нові меблі. Мабуть, це зараз найважливіше.
З цими словами Тетяна розвернулася і пішла до кімнати, залишивши на кухні приголомшених і розлючених Михайла та Ніну Василівну. З кімнати почувся звук відчиненої шафи — схоже, вона почала збирати валізу. Ніна Василівна повернулася до сина.
— І що ти тепер робитимеш, горе моє лукове? Через тебе я тепер ворог номер один! І грошей на твою Туреччину в мене, між іншим, теж нема! Я ж на диван розраховувала!
Михайло дивився на зачинені двері кімнати, за якими зникла Тетяна, й розумів, що відпустка для нього закінчилась, так і не розпочавшись. І винити в цьому, окрім себе самого та надмірної материнської «турботи», по суті, було нікого.
Скандал досяг піка, залишивши по собі лише гіркоту й зруйновані стосунки…