— Нє, Сергій, ну а що вона зробить? Дружина в мене дерев’яна, їй усе по барабану. Ти не переживай — покупця на її квартиру я вже знайшов.
Я завмерла в коридорі з пакетами в обох руках. Ключі ще теліпалися в замку — я навіть двері за собою не встигла зачинити. У пакетах лежали картопля, цибуля, курячі стегенця, гречка по акції й три йогурти для Костика — йому тільки білі й без цукру. Я вже подумки прикидала, чи встигну розморозити м’ясо, чи знову кидати на пательню крижаним шматком — і вийде не смажене, а парене.
Вадик стояв спиною до входу, притиснувши телефон плечем до вуха, і розмішував щось у кружці — свою розчинну каву з трьома ложками цукру. Посуд за собою він не мив ніколи.
— Та вона й не дізнається нічого, — продовжував він і сьорбнув із кружки. — Скажу: документи на переоформлення, підпишеш. Вона ж мені вірить. Дерев’яна. Ні емоцій, ні характеру. Безплатна хатня робітниця.
Він засміявся. Я впізнала цей сміх — так він ржав із друзями в гаражі, поки я мила посуд після їхніх посиденьок. Так само сміявся, коли Костик у дитинстві падав з велосипеда, а я бігла із зеленкою, а Вадик стояв і казав: «Ну чого ти як квочка, хай сам встає».
У вухах зашуміло, як перед стрибком тиску. Пальці вчепилися в ручки пакетів, целофан врізався в долоні до білих смуг. Я повільно поставила покупки на підлогу. Дістала телефон. Увімкнула диктофон.
З кухні долинало бурмотіння — Вадик уже обговорював із Серьогою рибальські гачки й завтрашню поїздку на озеро. Він завжди так: спершу виплюне отруту, а потім переходить на нісенітниці. Ніби нічого не сталося. Ніби я й справді дерев’яна.
Я піднесла телефон до щілини прочинених дверей і стояла так, доки він не попрощався з Серьогою й не пообіцяв «обмити угоду наступного тижня».
Потім Вадик поклав слухавку, крякнув і пошльопав капцями до холодильника. Я вимкнула запис, сунула телефон у кишеню, підхопила пакети й безшумно прослизнула повз кухню в кімнату. Зачинила двері. Притулилася спиною до одвірка.
Під ложечкою давило холодним вогнем — хотілося то чи закричати, то чи вити по-собачому. Двадцять чотири роки шлюбу. Костик, школа, університет, його кредити, які я закривала зі своїх відпускних. Його мати, яку я возила до лікарні тричі на тиждень до самої її смерті. Його шкарпетки, котлети, вічне: «Люб, а де моя синя сорочка?». І ось тепер я — дерев’яна. І покупець уже є.
Я сіла на ліжко, втупилася в свої руки. На них в’їлася гречана пилюка. Подивилася на обручку — тоненьку, стерту. Він подарував її, коли ми ще жили в гуртожитку й їли макарони з кетчупом. Хотілося зірвати й викинути у вікно. Але я не стала. Глибоко вдихнула, як учила мама: «Любашо, якщо образили — спершу порахуй до десяти, а потім вирішуй, що робити».
Я дорахувала до двадцяти. Потім підвелася, вмилася крижаною водою й дістала з шухляди старий записник. Знайшла телефон ЦНАПу — записувала, коли оформлювала мамі інвалідність.
У слухавці довго грала музика. Жіночий голос пояснив, що заборону на реєстраційні дії можна накласти через електронний портал, але краще приїхати особисто. Я сказала, що приїду. Просто зараз.
Було близько третьої. Вадик гримів на кухні — мабуть, смажив яєчню. Я вийшла в коридор, надягла пальто.
— Ти куди? — спитав він, не обертаючись. Пательня шипіла.
— По хліб. На вечерю — ані крихти.
— А, ну давай, і мені сигарет візьми.
Я вийшла. У ліфті мене трусило. Не від страху — від усвідомлення, що я роблю. Двадцять чотири роки я не робила нічого без його схвалення. Навіть колір шпалер вибирали разом, а потім він сказав: «Бежевий — нудота, треба було зелений». І я промовчала.
У ЦНАПі було порожньо. Дівчина у віконечку довго дивилася документи.
— Ви точно хочете накласти заборону? Без вашої особистої присутності ніхто, навіть за довіреністю, не зможе продати, подарувати або обміняти квартиру.
— Точно.
Вона застукотіла по клавіатурі. За п’ятнадцять хвилин я вийшла на вулицю з папірцем. Сховала його у внутрішню кишеню пальта — туди, де лежав телефон із записом.
Додому повернулася з батоном і пачкою його улюблених сигарет. Вадик лежав на дивані, дивився бойовик. Я пройшла на кухню, увімкнула чайник. На пательні — пригорілі рештки яєчні. Помила. По звичці.
Близько сьомої у двері подзвонили. Вадик підскочив, смикнув футболку.
— А, це до мене. Люб, чайник постав, людина хороша прийде.
Я кивнула.
У коридор зайшов чоловік років п’ятдесяти, у дорогому пальті, з портфелем. Вадик заметушився, заусміхався.
— Знайомтеся. Олег Борисович, рієлтор. По квартирі питання вирішуємо.
Я вийшла з кухні, витираючи руки рушником. Подивилася на Вадика — на його самовдоволене обличчя.
— Вадику, пам’ятаєш, ти сьогодні вдень розмовляв із Серьогою?
Він завмер. Усмішка сповзла повільно, як погано наклеєні шпалери.
— Що? Ну… було діло, а що?
— Ти назвав мене дерев’яною дружиною. І сказав, що знайшов покупця на мою квартиру. І що я нічого не дізнаюся.
Повисла пауза. Рієлтор переступив із ноги на ногу. Вадик спершу зблід, потім щоки пішли нерівними плямами.
— Ти чого несеш, Люб? — почав він, але я підняла руку.
— Не треба. Я все чула. Ось.
Я дістала телефон і ввімкнула запис. Його голос заповнив кімнату: «Дружина в мене дерев’яна… покупця на її квартиру я вже знайшов… вона мені вірить… безплатна хатня робітниця…»
Рієлтор відступив до дверей.
— Вадиме, ви не казали, що тут є нюанси.
Вадик дивився на мене, як на чужу.
— Ти записувала? Стежила за мною? — зашипів він.
— Я стояла за дверима з пакетами продуктів, які купила на свою зарплату, щоб ти, Костик і його дівчина їли вечерю. А ти в цей час торгував моїм домом. Моїм, Вадик. Не нашим. Маминою спадщиною.
Він ступив до мене, але я продовжила спокійно:
— І ще. Сьогодні я була в ЦНАПі. І поставила заборону на будь-які дії з квартирою без моєї особистої присутності. Тож твій покупець, — я кивнула на рієлтора, — може йти шукати інший варіант. Цей більше не продається.
Рієлтор поп’ятився.
— Я, мабуть, піду. Вадиме, созвонимося. Вибачте.
Він вислизнув за двері.
Ми лишилися вдвох. Вадик стояв посеред кімнати й хапав ротом повітря, як риба на березі.
— Ти що наробила? Ти зруйнувала все! У нас же були плани!
— У тебе були плани. А в мене була віра. І ти її сьогодні розтоптав. Назвав дерев’яною. Так от, дерево, Вадик, горить. І я згоріла.
Він сів на диван, обхопив голову руками.
— Люб, пробач. Ну зірвалося. Я не хотів. Це Серьога мене підбив…
— Серьога, — усміхнулася я. — Ну звісно. Завжди винен хтось інший. Не ти, який двадцять чотири роки жив за мій рахунок, пив мій чай, спав на моїх простирадлах і вважав мене предметом інтер’єру.
Я зняла обручку. Поклала на журнальний столик.
— Завтра подаю на розлучення. Квартира лишається за мною — це мамина спадщина, ти права не маєш. Речі збереш протягом тижня. Костику я сама поясню — він дорослий.
— Люба…
— Не треба. Ти не уявляєш, як мені зараз легко. Уперше за багато років я не думаю, що треба готувати вечерю. Я думаю, що в мене є дім. І є я сама.
Я пішла в спальню, зачинила двері. Телефон пискнув — повідомлення від подруги: «Ну що, як день минув?»
Набрала відповідь: «Чудово. Я перестала бути дерев’яною».
Вранці прокинулася о сьомій. Замість того щоб бігти ставити чайник для Вадика, потягнулася, накинула халат і пішла варити каву. Для себе. Мелену, з корицею. Вадик пив тільки розчинну. А я завжди любила зернову.
Він вийшов із кімнати з пом’ятим обличчям, подивився на турку в моїй руці.
— А мені?
— А тобі, Вадик, час шукати нову хатню робітницю. Дерев’яні іноді оживають.
Я зробила ковток. Кава була обпікаюче гаряча. Руки все ще тремтіли, і чашка дзенькнула об зуби. Але це була найсмачніша кава в моєму житті. Бо я варила її тільки для себе.
У двері подзвонили. Я поставила чашку, пішла відчиняти. На порозі стояв Олег Борисович, рієлтор. Без портфеля, в тому ж верхньому одязі, але вигляд розгублений.
— Вибачте, що так рано. Я, власне, от навіщо. Ваш чоловік учора згадував, що квартира ваша, але я не знав… Загалом, я хотів би запропонувати вам свої послуги. Як власниці. Якщо раптом вирішите щось міняти, продавати чи купувати — я допоможу. Чесно. Без нюансів.
Я сторопіла. Стояла й дивилася на нього. З кухні виглянув Вадик із перекошеним обличчям.
— Ти що тут робиш?! — гаркнув він.
— Працюю, — спокійно відповів Олег Борисович. — У мене тепер новий клієнт.
Він простягнув візитівку. Я взяла, покрутила в руках. Потім подивилася на Вадика — на його безпорадну лють, на рієлтора з професійною усмішкою.
— Знаєте, Олегу Борисовичу, я подумаю. Але не сьогодні. Сьогодні в мене плани — я купую кішку. І, можливо, нову пательню.
Рієлтор кивнув, попрощався й пішов. Вадик щось пробурмотів і сховався в кімнаті. А я зачинила двері, притулилася до них спиною — і засміялася. Тихо, майже нечутно. Уперше за багато років я сміялася зранку у власному передпокої.
Каву допивала вже з усмішкою. І думала про те, що кішку назву Мартою. На честь тієї, що жила в нас у дитинстві, поки тато не віддав її сусідам — «шерсть по всій квартирі». Тепер у мене буде своя Марта. І ніхто не скаже, що шерсть — це проблема.