Колись я вдало вийшла заміж і ніколи не знала бідності. Чоловік добре заробляв, і я могла не працювати, займалася домом і виховувала дітей. У Михайла був бізнес: він купував автомобілі в Польщі або Німеччині, ремонтував їх і продавав.
Наші син і донька теж ні в чому не знали відмови. У них було все, що вони хотіли. Коли вони виросли, чоловік купив їм квартири й влаштував розкішні весілля. Так вони звикли, що все робиться заради них.
Захотіли поїхати на море, поїхали. Сподобалися дорогі телефони, будь ласка. Михайло робив усе, аби догодити дітям. Та тепер плоди такого виховання принесли нам багато проблем.
Чоловіка вони принаймні поважали, а до мене ставилися як до служниці, бо я не давала їм грошей. Вони вимагали готувати кожному його улюблену їжу, прати їхні речі, прибирати за ними. Самі по дому не робили нічого.
Коли Михайла не стало, діти одразу почали ділити спадщину. Мене вигнали з дому, який потім продали.
— Навіщо тобі такий великий будинок? Ти ж на нього не заробила, це все батько зробив! — сказали вони.
Гроші з продажу будинку діти витратили на купівлю автомобілів. Мене прихистила подруга, яка порадила їхати на заробітки, бо на дітей розраховувати не варто. Я так і зробила.
Уже третій рік працюю в Італії, усі зароблені гроші відкладаю на житло й на свою старість. Знайшла тут багато подруг, усі вони українки, і навіть кілька жінок із нашої області. Робота в мене теж хороша, я допомагаю літній жінці й доглядаю за її домом.
За ці роки я жодного разу не приїжджала додому, навіть на свята. Та й навіщо? Свого дому в мене немає. Кілька днів тому несподівано зателефонував син. Виявилося, що він не зміг утримати бізнес батька й набрав купу кредитів.
Оскільки я працюю за кордоном і, на його думку, заробляю достатньо, син вирішив, що я маю погасити його борги.
— Тато завжди нам допомагав, а ти ніколи! Могла б хоч зараз виправитися й допомогти! — кричав він.
Я відповіла йому:
— Я вам нічого не винна. Усі діти доглядають своїх батьків на старості, а ви думаєте лише про себе. Так от, я теж думатиму про себе!
Відтоді діти навіть не згадують про мене. Мені боляче усвідомлювати, що в мене такі невдячні діти. Сподіваюся, колись вони зрозуміють, якої помилки припускаються. А поки я працюю, щоб забезпечити себе, бо більше розраховувати ні на кого.
Хіба я не маю рації?