Більшу частину свого життя я провела на заробітках, усе заради того, щоб допомогти дітям, але так і не заслужила навіть подяки.
Цілих 15 років я працювала в Португалії. Економила на всьому, відмовляла собі в найнеобхіднішому. Синові з невісткою купила квартиру, а потім і машину. Навіть із ремонтом їм допомагала. Постійно відправляла їм продукти, одяг і подарунки для онуків. Доньку я теж не обділила, допомогла їй придбати будинок і відкрити власну справу.
Але два роки тому я перестала висилати гроші, залишивши лише рідкісні подарунки. Тоді син накинувся на мене з претензіями:
- Чому ти більше не допомагаєш? Ти хоч розумієш, як важко зараз жити з такими цінами?
- Я вам купила житло і машину, думаю, цього достатньо. До того ж я регулярно надсилала вам подарунки. Мені теж потрібно щось на старість відкласти. Чи ти вважаєш, що я маю жити в злиднях?
- Але твоя квартира, звичайна «хрущовка», а ми хотіли жити в новобудові. І машина в нас не останньої моделі. Ти могла б постаратися краще. Своїй доньці ти з бізнесом допомогла, а нас обділила.
- Я їй дала рівно стільки ж, скільки вам на машину.
Ця розмова швидко переросла у сварку, після якої син на мене образився й більше не захотів спілкуватися.
З донькою таких проблем не було. Вона з чоловіком відкрили кафе в нашому місті й непогано заробляли. Більше того, донька навіть допомогла мені з ремонтом дому.
Коли я повернулася додому, син одразу ж написав мені, поцікавившись, чи привезла я подарунки для онуків.
Так, для онуків я подарунки привезла. А от синові й невістці, нічого. Вони жодного разу не згадали про мене, доки не знадобилися гроші. Тож і я тепер про них не згадую. Як мати, я вважаю, що зробила для дітей більш ніж достатньо. Якщо їм потрібно щось краще, нехай заробляють самі, я тільки порадію за них.
Тепер я живу для себе. Діти дорослі, нехай самі працюють і забезпечують себе, а не сподіваються на мої гроші.
Хіба я не права?