Моя свекруха від самого початку дала зрозуміти, що не прийме мене в сім’ю і вже тим паче не ставитиметься до мене, як до доньки. З перших днів нашого знайомства Валентина Андріївна сказала:
– Ти для мене чужа і завжди такою залишишся. Я тебе не прийму й допомагати не буду. Коли у вас з’являться діти, навіть не звертайтеся до мене по допомогу, адже це ваші діти, от ви їх і виховуйте самі.
Ці слова я добре запам’ятала й більше до свекрухи по жодну допомогу не зверталася. Усі турботи та підтримку у складні моменти завжди брала на себе моя мама. Хоч вона жила в іншому місті, мама завжди знаходила для нас час. А Валентина Андріївна, попри те, що мешкала буквально на сусідній вулиці, ніколи не допомагала.
Ми з чоловіком жили у власній квартирі, яку купили невдовзі після весілля. Ми фінансово не залежали від батьків і добре заробляли, тож у побутових питаннях завжди розраховували насамперед на себе.
Коли в нас народилася перша донечка, було важко і фізично, і морально, бо малеча страждала від кольок і постійно плакала. Моя мама приїжджала майже щодня, щоб допомогти з Надійкою, підтримати мене, прибрати в домі, приготувати їжу і просто дати мені можливість хоч трохи поспати та прийти до тями.
Згодом у нас народилася друга дитина, і знову на допомогу прийшла моя мама. Вона залишалася в нас на ніч, готувала смачні сніданки й вечері, допомагала з хатніми справами. Онуки обожнювали бабусю Любов, а Валентина Андріївна з’являлася хіба що на свята, та й то не завжди.
Але одного дня свекруха зламала ногу на заняттях танцями (вона ходила на уроки хореографії) і раптом вирішила, що я зобов’язана про неї дбати.
– Синочку, а де твоя дружина? Чому ви привезли мене з лікарні додому, а не забрали до себе? – дивувалася Валентина Андріївна.
– Мамо, ти ж сама сказала, що Катя для тебе ніхто, чужа людина. Тому вона не доглядатиме за тобою. Ми наймемо доглядальницю, а я приїжджатиму до тебе після роботи, коли зможу, – пояснив чоловік.
– Вона зобов’язана доглядати за мною, бо вона моя невістка! – не вгамовувалася Валентина Андріївна. – Хіба це нормально, довіряти догляд чужим людям, коли є дорослі діти?
Але чоловік уже не хотів слухати її претензій.
Відтоді свекруха на мене ображається і не розмовляє ні зі мною, ні з моїми батьками. Так само вона не поспішає спілкуватися з онуками.
Чесно кажучи, мені байдуже. Я не зробила нічого поганого й не залишила її без допомоги, просто дала їй те, що вона сама обрала, дистанцію в стосунках. І я анітрохи не шкодую про своє рішення.
Хто правий у цій ситуації? Як би вчинили ви?