Ніна Петрівна добре пам’ятає день, коли їй довелося вирішувати долю чужої дитини. Була середа; чоловік прийшов із роботи раніше, ніж зазвичай, похмурий, мов грозова хмара. Не кажучи ні слова, Віктор простягнув їй конверт.
– Що сталося?
– Віри більше немає. Без моєї згоди Діму не можуть відправити до дитячого будинку.
… Про те, що в чоловіка є син, Ніна знала ще до весілля. Банальна історія. В армії Віктор закохався. Після служби забрав дівчину з собою, вони зняли маленьку квартирку. Та кохана доволі швидко зібрала речі й повернулася на батьківщину.
А потім надіслала телеграму: мовляв, вітаю із сином. Що там у них не склалося, чоловік Ніні не розповідав, та вона й не розпитувала особливо. Ну було і було. Навіщо ворушити минуле?
Коли Ніна була на четвертому місяці, колишня несподівано приїхала з однорічним Дімою. Влаштувала розбірки, хотіла все повернути. Віктор виставив її за двері, залишився з дружиною. Ніна знову його не звинувачувала: які можуть бути претензії за те, що сталося до їхньої зустрічі?
Віра подала на аліменти, батько справно їх платив, колишня більше не писала й не телефонувала. Уже потім вони дізналися, що жінка двічі виходила заміж, а другого розлучення пережити не змогла, отруїлася.
На той час у Ніни з Віктором уже було двоє дітей. Син Володя, трохи молодший за Діму, і маленька Варька, якій щойно виповнився рік. Другу дитину вони вирішили народити після того, як купили власний дім.
Дерев’яний, без зручностей, зате чотири кімнати. Двір, лазня, город… Після крихітної знімної квартири це було таке щастя! Вовка тиждень, мов навіжений, носився кімнатами і навколо дому.
… Виховувати чужу дитину… Такого Ніна, звісно, не чекала. Вона бачила того хлопчика сім років тому і нічого про нього не знала. Який він? Що пережив? Страшно. Із власним-то шибеником інколи й ради не даси, а тут двоє, та ще й майже одного віку. Чи порозуміються? Чоловік багато працює, діти, виходить, повністю на ній.
Усі ці думки промайнули в голові за секунду. Віктор нічого не говорив. Він так і сидів у передпокої. Обличчя на ньому не було.
У Ніни защеміло серце; вона раптом уявила, що думала б на його місці. Як би вчинила, якби сирітська доля постукала, боронь Боже, у життя її Вовки? Усе одразу стало на свої місця:
– Вітю, звісно, ми заберемо хлопчика до себе, про що тут говорити. Це ж твій син, а нашим дітям він брат. Якщо ми відмовимося, як далі житимемо? Де двоє, там і троє. Упораємося, виростимо!
За місяць Дімка приїхав. Тихий, сором’язливий, слухняний. Зовсім не схожий на бойового й забіякуватого Володю. Може, саме ця різниця й урятувала становище: несподівано з’явлений старший брат на роль лідера не претендував, був веденим, і хлопці швидко порозумілися. А ще ситуацію завжди розряджала Варька, маленька, гарненька, кумедна. Здавалося, вона любила весь світ.
Восени Діма пішов у перший клас. Навчався добре, мама, видно, до школи його готувала. Було складно матеріально, але Віктор старався як міг, згодом і Ніна вийшла на роботу. Діти підросли, стали справжніми помічниками по господарству. Словом, жили дружно, синів на своїх і чужих ніколи не ділили.
Коли Дмитро вступив до університету, Ніна тяжко захворіла. Довго лежала в лікарні, перенесла операцію. Страшно було, але занепадати духом вона собі не дозволяла: думала про дітей, які ще не стали на ноги, і твердо вірила, що одужає заради них. Хотіла побачити синів і доньку дорослими, щасливими й обов’язково дочекатися онуків. А от Віктора це лихо зламало. Почав пити по-чорному.
У свої вісімнадцять Дімка став опорою сім’ї. Перевівся на заочне, влаштувався на роботу. І найбільше підтримував матір: майже щодня приходив у лікарню, читав їй уголос, розпитував, як готувати те, що люблять Вовка й Варька, потім приносив їй на пробу. До останнього приховував, що Володя зв’язався з поганою компанією й потрапив під слідство. На щастя, до реального строку не дійшло, дали умовно.
Ніна одужала. Стосунки з чоловіком зіпсувалися, пробачити йому слабкості та зради у тяжкі для неї дні вона не змогла. Добре хоч дім великий, живуть як сусіди. Віктор намагається зав’язати, та періодично все одно зривається в запої.
А рік тому Діма привів у дім невістку. Дівчину, в яку був закоханий ще в дитячому садку. Вона навчається на психологиню й одразу взялася рятувати свекра від зеленого змія. Життя триває. І скоро по дому бігатимуть онуки; нещодавно молодята дізналися, що чекають двійню.
… Щодня Ніна дякує Богові за старшого сина й вірить, що жива лише завдяки тому, що колись знайшла у своєму серці місце для чужої дитини…
Авторка: Світлана Сушко