Я чомусь й досі відчуваю гіркий присмак великого розчарування, коли згадую про це.
Я вважаю, що моя дочка просто не має права ось так взяти і забути про всю цю освіту, хорошу, між іншим, яку здобула старанно, дякуючи нам з батьком.
Це, врешті-решт, зрада така з її боку.
Ми з чоловіком, Віктором, свого часу, на її навчання ціле багатство витратили, стільки років свого життя присвятили цьому. А скільки зусиль наших це все вартувало, і сказати нічого.
З самого її дитинства ми знали, що наша донька багато досягне.
Ми розвивали її, можна сказати, з самих пелюшок: книги читали, по музеям і театрам водили, подорожували.
Віктор, мій чоловік, хороший математик, займався з нею за своєю методикою, і наша донечка вже рівняння в шість років вирішувала.
Ми влаштували її до найкращої гімназії. Все життя говорили своїй доньці:
— Марійко, ти тільки вчися добре. Це твоє головне завдання! У тебе лише так життя гарно складеться.
Марічка, наша донечка, вчилася дуже добре, в усьому старалася і, здавалося, навіть із задоволенням.
Навчання в сильній школі давалося їй легко. Педагоги любили здібну та дуже добре підготовлену ученицю, а ми, не шкодуючи, оплачували все, що треба: курси, репетиторів, різні гуртки.
«Освіта — це вклад у майбутнє!» — казала я своєму чоловікові, Віктору, і він завжди погоджувався зі мною.
Наша мета була одна — найкращий вищий навчальний заклад у столиці, адже це прямий шлях у краще майбутнє. Але ось невдача — для вступу туди Марічці не вистачило трішки балів, зовсім мало.
— Вікторе, що ми будемо робити? — запитала я його.
— Не знаю, — відповів він. — Може, віднесемо документи в інший вищий навчальний заклад? Їх було кілька на вибір, класом трохи нижче.
— Ні, — відповіла я. — Раз так, підемо на платне відділення. Нехай у нашої дівчинки буде найкраще з усього можливого, аби лише в неї гарне майбутнє було, повір, гарна освіта завжди окупиться.
Вчитися було непросто, але Марічка дуже старалася і це щира правда.
Вона впевнено йшла на червоний диплом, і викладачі пророкували їй блискуче майбутнє.
На четвертому курсі роботодавець, у якого вона проходила практику, зробив їй дуже хорошу пропозицію по роботі, від якої було просто нерозумно відмовитися.
— Мамо, — казала вона мені по телефону, — мені запропонували роботу! Такого у них ще не було, щоб студентці відразу таку позицію запропонували! Це рідкісна удача!
— Це чудово, доню! — вигукнула я. — Ми знали, що ти досягнеш успіху!
Однак, на подив усіх, хто її знав, вибрала Марічка зовсім не роботу.
За пару місяців до отримання диплома вона вийшла заміж — за молодого, яскравого, перспективного бізнесмена.
— Мамо, — казала вона мені, — я збираюся виходити заміж. Його звати Артем.
— Донечко, — сказала я. — А як же навчання? Як же робота?
— Мамо, — відповіла вона. — Я люблю його, і він любить мене. У нас все буде добре, ти за нас не хвилюйся.
Я не знала, що відповісти.
Я була здивована і засмучена водночас.
— Вікторе, — сказала я чоловікові, — ти чув? Вона виходить заміж!
— Я чув, — відповів він. — Я не знаю, що думати.
Ми були здивовані таким поворотом подій, але потім подумали — може, так і краще!
Вона справиться з материнством швидше, і потім вже гарно займеться своєю кар’єрою. А дитині няню наймемо.
Ну і самі будемо допомагати в міру сил.
Незабаром після весілля Марічка нас порадувала онуком, Андрійком.
Вона була щаслива. Ми були щасливі за неї.
— Мамо, — казала вона, — я так люблю його. Він такий хороший, такий розумний.
— Звісно, доню, — казала я. — А як же робота?
— Мамо, — відповідала вона. — Я не знаю, що буду робити. Я зараз займаюся тільки сином.
Минуло кілька років. Марічці недавно стукнуло 27 років, і вона ще жодного дня ніде не працювала.
Її червоний диплом увесь час валяється десь на антресолях.
Вона сидить вдома на грошах свого чоловіка-бізнесмена і добре живе.
Живуть вони у великому заміському котеджі, тому заняття є завжди.
Марічка вирощує якісь неймовірні квіти, пече торти і тістечка, фотографує, вишиває, їздить з чоловіком і сином у подорожі і планує другу дитину.
— Вікторе, — кажу я чоловікові, — ти бачиш це? Вона ніде не працює! Ні про яку роботу, кар’єру навіть мови не веде! Але ж в житті невідомо що може статися, не довежи Боже розлучення, вона ж нічого не досягне і залишиться ні з чим. Так не має бути. У неї має бути робота, гарна кар’єра, щоб в разі чого наша донька не залишилася ні з чим, життя зараз непередбачуване.
— Я знаю, — відповів він. — Я не знаю, що робити.
— А що ти можеш зробити? — вигукнула я. — Ми ж стільки грошей витратили на її освіту! Стільки зусиль! І все даремно! Так прикро від того. Донька не розуміє, що може в один день залишитися ні з чим, якщо не буде мати гарний фундамент за спиною.
Я вирішила поговорити з Марічкою. Я зателефонувала їй.
— Марічко, — сказала я, — ми повинні поговорити.
— Мамо, — відповіла вона, — я знаю, про що ти хочеш поговорити.
— Тоді скажи мені, — сказала я. — Чому ти не працюєш? Чому ти не використовуєш свій диплом?
— Мамо, — відповіла вона. — Я щаслива. Я займаюся тим, що мені подобається. Я вирощую квіти, я печу торти, я фотографую. Це моя робота.
— Але ж, — сказала я. — Ми ж стільки грошей витратили на твою освіту! Це твоє майбутнє, ти маєш добре заробляти сама.
— Мамо, — відповіла вона, — я ніколи не просила вас цього робити. Ви самі хотіли, щоб я була щаслива. І я щаслива. Я не хочу працювати в офісі. Я не хочу сидіти в кабінеті. Я хочу жити. Я хочу насолоджуватися життям. Чоловік добре заробляє, нам вистачає на хліб і до хліба, в сучасному світі, якщо добрий чоловік, то жінці не обов’язково працювати, нас з чоловіком повністю влаштовує таке життя – він заробляє, а я вдома порядкуюся, за сином дивлюся, забезпечую нам добре життя.
Я не могла знайти слів. Вона була права.
Ми самі хотіли, щоб вона була щаслива. Але ми думали, що щастя — це кар’єра, це гарне майбутнє її, просто боюся, що в житті все, що завгодно зараз може статися, наша донька може залишитися сама і без копійки за душею.
А вона думала інакше.
Я поклала телефон з важкими думками.
Я не могла повірити, що вона так зі мною поводиться. Я не могла повірити, що вона знецінює наші зусилля.
— Вікторе, — сказала я чоловікові. — Донька сказала, що вона щаслива.
— І що? — запитав він. — Хіба ми не цього хотіли?
— Хотіли, — відповіла я. — Але ми хотіли, щоб вона була щаслива з кар’єрою.
Тепер ми з Віктором дуже сумуємо.
Все життя старалися і в усьому собі відмовляли, виходить, даремно.
Ми не знаємо, як нам жити далі. Ми не знаємо, як нам змиритися з тим, що наша дочка не стала такою, якою ми її уявляли.
Ми з чоловіком сидимо в нашій квартирі, яку ми купили для нашої дочки, і думаємо, що робити далі.
Чи правильно ми з батьком вчинили, що так багато віддали доньці свого часу, щоб вона отримала освіту?
Чи правильно вчинила донька, що відмовилася від кар’єри заради сім’ї та особистого щастя?
Хто в цій ситуації має рацію?
Що б ви зробили на моєму місці?