– Мамо, тільки ти не кричи, гаразд? Тут така ситуація… – ще з порога почав виправдовуватися мій син. Я аж присіла від несподіванки, злякавшись, що в родині сталося щось страшне: може, хтось захворів або трапилася біда.
Аж тут із кухні виходить Ліда, гордо крокує в моєму халаті й капцях та ще й тримає мою кружку!
Я вже 15 років працюю за кордоном, в Італії, доглядаю літню жінку. Робота, хоч і не найлегша, зате стабільна: треба помити бабусю, нагодувати, вивести на прогулянку, а навколо її вілли клопоту завжди вистачає: сад, тераса, приготування їжі, прибирання. Зате й платять за це добре. Половину зарплати я надсилаю синові, половину відкладаю на старість. Раз на місяць збираю посилку з продуктами та різними смаколиками, інколи додаю італійські делікатеси, бо знаю, що вдома не все так просто, особливо зараз.
Додому приїжджаю рідко, на Різдво та на Великдень, і то всього на кілька днів. Завжди фінансово підтримувала сина: і на весілля дала гроші, і на будівництво будинку. Син почав будуватися ще у 2021 році, взяв кредит у доларах, але з початком війни кредит почав стрімко зростати, і йому стало набагато важче тягнути все самому.
Моя невістка, хороша жінка, не можу сказати про неї нічого поганого. А от її мама, Ліда, справжня хитра лисиця. На весілля дала всього 1700 доларів, а одного разу за столом ще й сказала:
– Ну, я ж не така багата, як свекруха з Італії, нехай вона додає гроші!
Я тоді проковтнула це й пропустила повз вуха, хоча було неприємно. Але коли почалося будівництво будинку, Ліда не додала ані копійки. Сказала, що це не її справа, що мій син там «господар» і сам має розбиратися. Мене це зачепило, але я змовчала. Щоправда, відтоді наші стосунки стали напруженими: ніби й говоримо, але кожне слово як по лезу.
І от уявіть моє здивування, коли я приїхала додому до сина, а там Ліда господарює, наче в себе вдома! Надягла мій халат, ходить по хаті, як цариця, ще й з моєї кружки п’є, ніби так і має бути.
– Я не зрозуміла, що тут відбувається? Це що, готель? – обурилася я.
– Мамо, ти ж знаєш, яка ситуація в Харківській області. Постійні обстріли, одного разу вже був приліт. Тому Ліда живе в нас із травня, якраз відтоді, як ти поїхала, – пояснив син.
Я аж спалахнула від люті. Виходить, син і невістка приховували це від мене цілий місяць!
– Ні, так справа не піде.
– Ой, припини, ніби ти тут господиня! Командувати будеш в Італії, у своєї бабки! – встряла Ліда.
– А я і є господиня, бо цей будинок збудовано на мої гроші, і я маю повне право тут наводити лад! – відповіла я, вже не приховуючи емоцій.
Зав’язалася сварка. Ліда почала сипати образливими словами, заявила, що я «жалію гроші», що я можу тільки «дупи мити», і що під час війни виганяю «бідну родичку» на вулицю. І все це вона казала так нахабно, так голосно, ніби це я в неї вдома стою й прошу дозволу дихати.
– Сину, я не збираюся терпіти цю нахабу. Або вона шукає собі квартиру в оренду, або я більше ні копійки не дам на цей будинок, – сказала я твердо, без жодних натяків і «може якось».
Тепер невістка зі мною не розмовляє, Ліда взагалі уникає будь-якого спілкування, а син намагається нас помирити. Але я не хочу миритися. Бо я не для того роками горбатилася за кордоном, недосипала, відмовляла собі в усьому й жила між валізами та чужими стінами, щоб у моєму домі хтось поводився так, ніби мене тут узагалі немає.