Я вже близько семи років працюю за кордоном. Побувала в Польщі, Чехії, а останні три роки стабільно перебуваю в Італії, де працюю хатньою робітницею. Господарі платять хороші гроші, і майже все, що я заробляю, я надсилаю доньці Ірині до Львова. У мене є і старший син Павло, і зараз я поясню, чому моя увага більше зосереджена саме на доньці.
Павло одружився кілька років тому з Наталею. Вона хороша дівчина: господарська, ввічлива, завжди приємна у спілкуванні. Живуть вони в будинку батьків Наталі. Цей будинок двоповерховий, але ремонт у ньому не робили вже багато років. Стара меблі, потьоки на стелі, зношена підлога, усе це виглядало доволі гнітюче. Павло зробив ремонт на кухні, у спальні та ванній кімнаті, купив нову побутову техніку й оновив усю сантехніку. Та є одна проблема: Павло в цьому будинку не прописаний, а отже, юридичних прав на цю нерухомість він не має. Я не раз натякала йому, щоб він поговорив із батьками Наталі й хоча б частково оформив будинок на себе.
– Мамо, мені це не потрібно. Головне, що Наталя мене любить і підтримує, – казав син.
Я вирішила більше не втручатися в їхні стосунки, але попередила: якщо його виженуть, хай не розраховує на мою допомогу, бо я заздалегідь застерігала його про можливі наслідки.
Коли Ірина виходила заміж, ситуація склалася зовсім інакше. Її свати самі запропонували розділити витрати і на весілля, і на купівлю квартири. Ми придбали житло в хорошому районі, і поки я працювала в Італії, вони допомогли з ремонтом. Навіть коли я купувала техніку для нової квартири, сваха повернула мені половину грошей, сказавши, що так буде справедливо.
Зараз Ірина народила первістка, і я допомагаю їй фінансово. Свекруха теж часто приходить, допомагає з дитиною, і жодних конфліктів у нас немає. Усе відбувається мирно й спокійно, наче так і має бути. Ірина не почувається самотньою, бо поруч є підтримка, і я щиро радію, що в доньки склалися такі добрі сімейні стосунки.
А от із Павлом почалися проблеми. Він вирішив, що я ставлюся до нього несправедливо. Нещодавно син захотів зробити ремонт у дворі, збудувати альтанку та поставити гойдалки. Це досить дороговартісна справа, і він звернувся до мене по допомогу.
– Мамо, можеш надіслати тисячу євро для початку? Ми вже все прикинули.
– Ні.
– Як це «ні», мамо? Я прошу по-людськи!
– Сину, ти прописаний у цьому будинку? Це твоя власність?
– Ні, але яка різниця?
– Величезна різниця. Я не збираюся вкладати гроші в чужий будинок. Ти вкладеш гроші в ремонт, а потім тебе можуть вигнати.
Ми дуже посварилися, і Павло кинув слухавку. Я вважаю, що вчинила правильно. Я не збираюся витрачати свої гроші на чужу власність. Я вже не раз пропонувала Павлові почати відкладати на власну квартиру, і я допоможу йому в цьому, але він і далі тримається за цей, по суті, чужий будинок.
Я впевнена, що колись Павло зрозуміє, що я діяла правильно. Ніхто не застрахований від життєвих обставин, і важливо думати про майбутнє, навіть коли зараз здається, що «все буде добре». Бо життя може повернути зовсім не туди, куди ми планували.
Як ви гадаєте, чи правильно я вчинила?