- Галю, у тебе не знайдеться трохи солі? Буквально дрібка.
Крістіна стояла на моєму порозі в легкому шовковому халаті, трохи нахиливши голову, і усміхалася так, ніби робить мені ласку самим своїм візитом. Нігті блищали, свіжий манікюр, рожевий із сріблястими іскорками. Гарно, дорого, одразу видно.
Я дала їй сіль, десь пів склянки. Вона подякувала, пообіцяла повернути й пішла.
Це було у жовтні дві тисячі двадцять третього року. Крістіна оселилася в квартирі навпроти приблизно за місяць до того. Їй було років тридцять п’ять, розлучена, працювала, як сама казала, у рекламній агенції. Комунікабельна, жвава, з дорогим парфумом, після неї в під’їзді ще довго тримався запах.
Тоді я подумала: звичайна сусідка. Усяке буває, закінчилася сіль, не біда. Я й сама колись бігала до тітки Нюри по лавровий листок.
Тільки тітка Нюра наступного дня приносила цілий пакетик лаврушки. А Крістіна, нічого.
За кілька днів вона знову з’явилася, вже по цукор.
- Галочко, позич склянку цукру, га? Завтра куплю й занесу.
Я дала. Але назад нічого не отримала.
За тиждень, три яйця. «На омлет. Зранку виявилося, що закінчилися. Магазин ще зачинений».
Хоча магазин у нас у будинку працює з сьомої ранку, а прийшла вона до мене о восьмій. Але сперечатися я не стала. Віддала яйця.
До листопада стало ясно: це не випадковість і не збіг обставин, це звичка. Двічі на тиждень, а то й частіше. Спочатку сіль, цукор, яйця. Потім додалися цибуля, олія, дріжджі.
Я бухгалтерка за освітою, майже тридцять років пропрацювала в ЖЕКу. І звичка все обліковувати нікуди не поділася. Кожну дрібницю, кожну цифру.
У грудні я завела зошит. Найпростіший, у клітинку. На обкладинці написала: «Сусідка Крістіна, облік». І почала фіксувати.
«3 грудня. Сіль, 200 г.»
«7 грудня. Яйця, 4 шт.»
«12 грудня. Цукор, 300 г.»
Віктор, мій чоловік, помітив той зошит на холодильнику.
- Галю, ти що, бухгалтерію на сусідку ведеш?
- Для себе записую.
- Та кинь, дрібниці ж. Сіль, яйця, копійки.
Я нічого не відповіла. Він не рахував. А я, рахувала.
До лютого дві тисячі двадцять четвертого там уже було сімнадцять записів. Загальна сума перевалила за дві тисячі триста. Дрібниця? Можливо. Але за весь цей час Крістіна жодного разу, ні одного разу, не повернула навіть пачки солі.
І щоразу одне й те саме: «Я ж поверну, Галочко!»
Навесні ситуація стала гіршою. Крістіна, відверто кажучи, почала переходити межі.
У березні попросила цілу пачку вершкового масла, двісті грамів. «Гості прийшли, а намазувати нічим».
Я дала. Сто сорок. Записала.
У квітні, пів літра сметани. «На пиріг, увечері занесу». Не занесла. Дев’яносто п’ять, у зошит.
У травні, уже десяток яєць. Не три, не чотири, десять.
- Свекруха приїжджає, треба млинці пекти.
Того разу я вперше зупинила її просто на порозі й подивилася в очі.
- Крістіно, а за минулі рази ти коли повернеш?
Вона на секунду розгубилася, потім нахилила голову, як завжди, і засміялася.
- Ой, Галю, ну ти чого! Це ж дрібниці. Ти що, рахуєш?
- Рахую.
- Та годі тобі! Ми ж сусідки. Я теж допоможу, якщо що.
- Чим саме?
- Ну… посилку прийняти, квіти полити…
Вона забрала яйця й пішла. Ні квіти мої жодного разу не полила, ні посилки за мене не приймала, я завжди вдома.
Я відкрила зошит.
«18 травня. Яйця, 10 шт. Близько 140. Разом за травень: 420».
До червня сума наблизилася до п’яти тисяч. А якщо рахувати за реальними цінами, виходило майже шість.
Але найбільше мене дратували не гроші й навіть не продукти. А сам факт. Крістіна могла собі це дозволити. Я бачила її в новому пуховику, бачила пакети з дорогих магазинів, бачила, як кур’єри привозять їй коробки з одягом, косметикою, усякими дрібницями.
І манікюр, кожні два тижні новий. Із малюнками, блискітками, відтінками. Не менше півтори тисячі за раз.
А по яйця, до мене. По мої яйця, які я купувала по акції й берегла кожен десяток.
Ми з Віктором жили на сорок сім тисяч на місяць, моя пенсія і його зарплата охоронця. Не бідували, але й не розкошували. До магазину, суворо за списком, витрати, під контролем.
А вона приходила з ідеальними нігтями й питала:
- Галочко, у тебе випадково не знайдеться?
Я перестала просто мовчки давати. Почала нагадувати.
- Крістіно, ти масло брала. Коли повернеш?
- Звісно, завтра!
Але «завтра» не наставало. Ні за день, ні за тиждень. Зате вона знову з’являлася, по цибулину, по морквину, по половинку лимона.
Я записувала. Стовпчики цифр росли, зошит товстішав.
Віктор казав: «Та облиш, нерви дорожчі». Але він не бачив її погляду, цієї легкої, поблажливої усмішки, ніби я не людина, а безплатний магазинчик біля під’їзду.
І в якийсь момент усе це накопичилося. Не яйця, не масло, щось більше. Саме тоді й сталося те, що остаточно переповнило чашу мого терпіння.
Я поверталася з поліклініки в листопаді дві тисячі двадцять п’ятого, повільно підіймаючись сходами, ліфт, як на зло, знову не працював. На майданчику між другим і третім поверхом я зіткнулася з Крістіною. У руках у неї було чотири важкі пакети з логотипом «Сільпо». Пакети були набиті по вінця: з одного стирчала палка дорогої сирокопченої ковбаси, з іншого виглядала упаковка королівських креветок. Я такі в магазині бачила, майже сімсот за пачку.
Вона помітила мене й усміхнулася, ніби нічого не сталося:
- О, Галю! Привіт! Ти додому? Слухай, у мене яйця закінчилися, а я забула купити. Даси десяток?
Я мовчки перевела погляд із її пакетів на обличчя. На креветки. На ковбасу. На її нігті, того дня вони були чорні з тонкими золотими смужками.
- Ти ж із магазину, спокійно сказала я.
- Ну так.
- І яєць не купила?
- Забула! Уявляєш? Набрала всього, а про яйця вилетіло з голови.
Я дивилася прямо їй в очі. Вона не відвела погляду. Ні краплі збентеження, ні натяку на незручність.
- Ні, відповіла я.
- У сенсі, ні?
- Яєць не дам.
Вона випросталася, уже без звичного нахилу голови.
- Галю, ну ти чого? Десяток яєць, це ж дрібниця.
- Дрібниця, це коли один раз. А ти за два роки винесла в мене продуктів тисяч на сорок.
- Скільки?!
- На сорок. Я все записувала.
Вона засміялася, але сміх уже був не веселий, а з викликом:
- Ти серйозно? Вела облік? На сусідку?
- Я бухгалтерка. Звичка.
- Та ти ненормальна.
Вона розвернулася й пішла до себе, гучно грюкнувши дверима. Пакети в неї на руках хитнулися.
Я зайшла у квартиру спокійно. Без метушні. Зняла пальто, повісила на гачок, поставила чайник. Серце билося рівно.
Віктор виглянув із кімнати:
- Що сталося?
- Відмовила Крістіні.
- У чому?
- В яйцях. Вона йшла з креветками за сімсот і попросила в мене десяток.
Він усміхнувся й нічого не сказав. Але я помітила, вперше не прозвучало його звичне: «Та кинь ти, Галю».
Три дні Крістіна не з’являлася. Я навіть подумала, що все, дійшло. Але на четвертий день пролунав дзвінок. Відчиняю, стоїть. Халат інший, манікюр той самий.
- Галю, не ображайся за той раз, каже. Я погарячкувала. Слухай, у тебе борошна нема? Кілограми два. Хочу пироги спекти, а в магазин іти лінь.
Два кілограми. Не склянка, не дрібка, два кілограми.
У цей момент усередині в мене ніби клацнуло. Тихо, але остаточно.
- Почекай, сказала я.
Розвернулася, пішла на кухню, відкрила шухляду, де лежав зошит, і повернулася до дверей. Вона стояла, впевнена, що я зараз винесу борошно.
Я розгорнула зошит і почала читати:
- Третє грудня дві тисячі двадцять третього. Сіль, двісті грамів. Сьоме грудня, яйця, чотири штуки.
Крістіна кліпнула.
- Дванадцяте грудня, цукор, триста грамів. Дев’ятнадцяте, яйця, три штуки…
- Галю, ти що робиш?
Я не зупинилася. Гортала сторінку за сторінкою. Двері були відчинені, звук розходився по всьому під’їзду.
- Березень дві тисячі двадцять четвертого, масло вершкове, двісті грамів. Квітень, сметана, пів літра…
- Досить, її голос став жорсткішим.
- Травень, яйця, десяток. Червень, цибуля, олія…
- Галино, припини!
Я підняла очі. Вона стояла червона, стиснувши пальцями одвірок.
- Разом за дві тисячі двадцять четвертий рік, сорок вісім тисяч сімсот. Плюс двадцять третій, ще шість. За двадцять п’ятий, одинадцять з половиною. У сумі, шістдесят шість тисяч. Коли повернеш?
На майданчику запала тиша. Десь вище клацнув замок, хтось слухав.
Крістіна мовчала секунд десять, потім відступила:
- Ти хвора. Реально хвора. Хто веде облік на сіль?
- Той, у кого за три роки винесли продуктів на шістдесят шість тисяч.
- Це копійки!
- Для тебе, так. Для нас із чоловіком, півтори пенсії.
Вона різко розвернулася, зайшла у квартиру й з силою грюкнула дверима. Стіна здригнулася, з моєї вішалки впала шапка.
Я зачинила двері тихо. Пішла на кухню, поклала зошит на стіл. Чайник охолов, увімкнула знову.
Сіла й дивилася на цей зошит. Сімдесят із гаком сторінок. Дати, продукти, суми. Як звіт. Як вирок.
І раптом відчула дивну легкість. Не радість, саме полегшення. Ніби три роки носила тягар і нарешті його скинула.
Віктор сів поруч:
- Скільки ти сказала? Сорок вісім за рік?
- Шістдесят шість за три.
Він тихо присвиснув.
- Я думав, там максимум пару тисяч…
- Воно накопичується, відповіла я.
Він стиснув мою руку. І більше не сказав ані слова.
Минуло півтора місяця. Крістіна не вітається, відвертається в під’їзді. Кілька разів я чула, як вона скаржиться телефоном: «Сусідка ненормальна, рахує кожну копійку».
А нещодавно Люба з п’ятого поверху зупинила мене біля поштових скриньок:
- Галю, а ж вона й до мене ходила. По макарони, по чай. Я двічі дала, а втретє перестала відчиняти. А ти, виходить, три роки терпіла?
- Три роки.
- І записувала?
- Записувала.
Вона похитала головою:
- Я б так не змогла. Я б просто двері не відчиняла.
Може, так і треба було, без підрахунків, без сцен. Просто зачинити двері. Але я звикла довіряти цифрам. І коли вона стояла в мене на порозі й просила два кілограми борошна, мені було важливо, щоб вона почула не просто «ні», а причину.
Зошит досі лежить на полиці. Про всяк випадок.
Минулого тижня Крістіна знову тягла пакети з магазину, я чула, як вони гриміли сходами. Але в мої двері вона більше не дзвонила.
І от думаю тепер: я дріб’язкова чи все зробила правильно? Ви б рахували, чи просто перестали б відчиняти двері?