Я довго мовчала. 11 років мовчала – на чужині, серед чужих людей, чужих мов і холодних ранків. Працювала, як віл. Не для себе – для сина, для сім’ї, щоб у них було краще життя, ніж у мене.
Я – свекруха, та сама, про яких люблять шепотіти, що це зло. От тільки ніхто не бачить, скільки в тому “злі” недоспаних ночей і стертих до крові рук.
11 років провела за кордоном. За той час купила синові квартиру – не в кредит, не “колись виплатимо”, а повністю. У своїй старенькій хаті зробила ремонт – щоб було куди повертатися. Щомісяця – гроші дітям, передачі: сумки, коробки, банки, солодке, одяг, взуття.
– Мамо, дякуємо, — казали тоді стн з невісткою, а я вірила.
Нещодавно повернулась додому назавжди. Серце співало – я ж обіцяла дітям машину. Хотіла зробити сюрприз. Думала: от прийду, обіймуть, чай поставлять, посидимо, як люди.
Прийшла не з порожніми руками: торти, ковбаси, подарунки невістці, дрібниці для сина. Дзвоню у двері – відкрили.
– А, це ви… – сказала Іра й пішла в кімнату, навіть не запропонувавши зняти куртку.
Андрій сидить у телефоні.
– Сину, я приїхала.
– Ага.
Я стою з пакетами, як дурна.
– Ну а що у вас на вечерю?
Невістка, дивлячись у дзеркало, фарбує губи:
– Пельмені є – зваріть. І бутерброди зробіть. То всі разом і повечерняємо.
Я спершу подумала, що не почула.
– В сенсі – я зварю?
– А що такого? Ви ж хочете їсти.
Мені аж у грудях защеміло, але зварила і стіл накрила. Ми поїли мовчки. Ні “як дорога”, ні “як ти там жила”, ні “дякую за гостинці”. І тут син відкладає телефон:
– Мамо, а що з машиною?
– Так, ви ж обіцяли. Ми вже дивились варіанти.
– Знаєте що після такого прийому машини не буде.
– Що значить – не буде?!
– Мамо, ти ж обіцяла!
– Обіцяла, але не таким людям. Я краще ці гроші собі залишу. І частину передам на ЗСУ, ніж віддам тим, хто мене тут за прислугу має.
І тут почалось.
– От бачиш! – кричить Іра. – Я ж казала – вона тільки про себе думає!
– Ти егоїстка! Гроші важливіші за рідного сина!
– Егоїстка? Егоїстка та, що 11 років горбатилась, щоб ти мав дах над головою? Чи та, якій навіть чаю не запропонувала, а гроші вимагають?
– Ми вас не просили, ви самі пообіцяли!
– Не просили?! Коли гроші брали – просили. Коли передачі чекали – просили. А як повертатись додому – то я зайва?
Андрій мовчав. Потім тихо:
– Ти нас підставила.
– Ні, сину. Це ви мене знецінили.
Я встала, забрала сумку.
– Живіть, як знаєте. Я своє зробила.
Вийшла, не озираючись. Серце боліло, але вперше за багато років я відчула полегшення. Бо краще бути самій з чистою совістю, ніж з дітьми, для яких ти – лише гаманець.
Як вважаєте, я правильно вчинила?