Усе село зібралося проводжати Олексія Сергійовича до міста. Син забирав старого до себе, ближче до лікарні. Останній рік Олексій Сергійович часто хворів, піднімався тиск, паморочилася голова.
Лікарі проводили обстеження й радили дідусю Олексію менше працювати, закінчувати з городом. Але старий усе не погоджувався з ними, повторюючи одне й те саме:
— Що ж я, на лавку сяду? Тоді й не піднімусь зовсім. Помру від бездіяльності. Ні, по собі знаю — мені рухатись треба.
— Ой, суєта ти, тату, — докоряв йому син. — Якщо вже лікарі кажуть менше працювати, значить, так треба. Адже тобі скоро вісімдесят.
— Послухай сина, — вмовляла дідуся Олексія сусідка баба Зіна. — Підлікуйся, рік поживи в місті, з усіма зручностями, а там і повернешся. Дім твій нікуди не дінеться.
Олексій Сергійович, скриплячи серцем, погодився. Лікування дало позитивний результат. Невістка дістала путівку в санаторій, де Олексію Сергійовичу треба було відпочивати майже місяць.
Після санаторію старий повернувся посвітлілим, зміцнілим, але сумним.
— Ой, як я за домом скучив, сину. Не можу більше. Везіть мене назад у село. Обіцяю більше не хворіти.
Син неохоче погодився. Але в селі батько перестав пити призначені ліки, покладаючись на свої трави. До того ж узявся косити зарослу ділянку. І тиск знову піднявся. Зателефонувала баба Зіна й викликала сина в село.
Олексія Сергійовича забрали до лікарні. Після лікування він знову просився додому, але син категорично заборонив батькові повертатися.
— Добре, що тебе сусідка побачила, як ти впав біля ґанку. Хто б тебе підняв? Ні, і не просися більше в село. Мені так спокійніше, якщо ти у нас. Місця вистачає. Живи.
Виявилося, син знайшов і покупця на дім. Він умовив батька продати дім, коли старий ще лежав у лікарні.
— Що ж поробиш, значить, мій час прийшов… — сумно шепотів Олексій Сергійович, — що ж поробиш… Так…
Він підписав усі потрібні документи, і дім продали жінці з їхнього міста. Пенсіонерка Лідія Петрівна давно мріяла про дім у селі з садом. Вона купила дім і лагідно сказала сумному Олексію Сергійовичу:
— Дякую вам за такий доглянутий будиночок. Я його берегтиму. А ви, якщо дуже засумуєте — приїжджайте. Я буду рада.
Запрошення в гості до себе ж у дім трохи заспокоїло старого. Він жив у сина, лікувався, відвідував лікарів час від часу, їздив у санаторій ще раз. Через рік його здоров’я стало кращим.
— Бачиш, — казав йому син, — ось що значить під наглядом. У мене не забалуєш, тепер ти мене маєш слухати, тату…
Олексій Сергійович кивав, усміхався, але звикнути до міського життя так і не зміг. Туга накочувала на нього ночами. Вдень він ще спілкувався із сусідками у дворі, вдома сидів біля телевізора, на вихідних приїжджала онука з правнучкою, і вся родина сідала пити чай. Було весело.
А потім усі роз’їжджалися, дід Олексій лягав спати, тільки не спалося. Йому ввижався його дім, двір, пес Шарик і кішка Муська, яких так і передали новій господині дому, бо подіти улюбленців Сергійовича було нікуди.
Олексій Сергійович крутився, ледве чутно зітхав, і мріяв, що як тільки почуватиметься впевненіше, так і поїде в гості до себе в село. Так він часто думав, майже щоночі. Ці думки не давали йому спокою, хвилювали й кликали…
Зрештою, він сказав синові, що хоче навідати сусідів у селі.
— Мабуть, і додому підеш? — спитав його син. — Не раджу, не тривож минуле. Гірше тільки буде…
— Живіть спокійно, Олексію Сергійовичу, невже вам у нас погано? — підтакнула невістка.
— Ото ж бо й воно, у вас… А де моє місце? Ех… Сумую я, не можу як сумую…
В одну суботню ранкову пору дід залишив на тумбочці записку для сина Сашка й під виглядом прогулянки вирушив на автовокзал. Взяв квиток до свого села, сів у автобус, і вже за сорок хвилин стояв на роздоріжжі.
Пішки він пройшов близько кілометра до свого дому. Все було, як і раніше. Ніби й не виїжджав він нікуди. Підійшовши до свого дому, він сів на свою лавку й погладив широку дошку долонею. Тут він відпочивав після трудового дня. Кожна тріщинка в дошці була знайома і на око, і на дотик.
Серце калатало від радості. Він оглядав рідні віконця, сходи ґанку, паркан. Так дід сидів непомітно близько двадцяти хвилин.
Раптом поруч опинилася Муська.
— Мусінько моя, ти жива? Оце радість, — промовив старий.
Тут же заскавулів і старий пес Шарик, почувши голос господаря. Олексій Сергійович не наважувався без дозволу зайти у свій двір. Він, як хлопчисько, став навшпиньки й почав заглядати через паркан, намагаючись дістати пса, щоб погладити.
За хвилину на ґанок вийшла Лідія Петрівна. Вона придивилася до обличчя гостя й ахнула.
— Це ви? А я й не розумію, чого це Шарик так скавулить… Заходьте, що ж ви, Олексію Сергійовичу.
Старий зайшов у двір і, кивнувши жінці, присів до собаки. Пес ледь не збив господаря з ніг від хвилювання й радості, облизуючи його обличчя, а Олексій Сергійович гладив свого собаку й примовляв, приховуючи сльози:
— Ну, годі тобі, годі. Не забув, друже. Не забув. І я тебе пам’ятаю…
Потім він обернувся до жінки й став вибачатися:
— Ви вже пробачте мені, що я без запрошення… Не втримався, ночей не спав, зірвався, можна сказати, майже втік… Дуже вже скучив. Я тут посиджу, подихаю… А потім поїду.
— Ні, я вас так не відпущу. Заходьте. Зараз обідати будемо, потім чай. Потім підемо в сад, подивитеся, які в мене помідори гарні ростуть.
Такого теплого прийому дід не очікував. Він усміхався, як дитина, а сльози самі то й діло котилися з очей.
— Дякую тобі, люба… — шепотів старий.
— За що? — дивувалася Лідія Петрівна.
— За привітність і доброту. За ласку. А ще за те, що нічого тут не змінила. Не зіпсувала новими ремонтами. Навіть шпалери ті ж.
— Та мені не до ремонтів зараз, Олексію Сергійовичу. Я на останні заощадження дім купила. І у вас він не занедбаний, чистенький. Мене все влаштовує і так.
Вони розмовляли, ходили по саду, дід зазирнув у всі сараї й баньку, все торкався долонями, ніби хотів зігріти застиглий у чеканні свого господаря дім, ніби сам просив пробачення за зраду, за те, що залишив свій рідний куточок.
Після обходу дому вони сіли на сходи ґанку.
— Зараз автобус піде в місто. Я вже поїду. Не стану докучати… І на тому дякую.
— Як хочете, Олексію Сергійовичу. Але я б вас запросила й залишитися. Поживіть скільки хочете. Хоч тиждень, хоч місяць. Ви мені не заважаєте. Я ж усе одно одна. Донька в іншому районі живе, приїжджає не частіше, ніж раз на місяць. Разом нам веселіше буде.
Дід розчулився.
— Ну, на місяць я не наважусь клопоту завдавати, а от хоч би на тиждень… Оце дякую. Я сам готуватиму, і допоможу чим зможу.
Він поїхав автобусом додому. А наступного дня його привіз син із речами й сумкою з продуктами.
— Ну, Лідіє Петрівно, слів немає. Ви — людина з душею. Дякую за батька, — сказав Сашко, — втік на батьківщину. Бач, зовсім йому без цього ніяк. Чисто психологічно. Хоч ненадовго. Ми віддячимо.
Він обійняв батька й поїхав, наказавши дзвонити, якщо що.
Тиждень минув непомітно. Олексій Сергійович ожив, він ніби помолодшав. Справ ніяких затівати йому не дозволяла Лідія Петрівна, а за компанію він завжди був поруч. І у дворі, і на городі. Навів лад у своїй майстерні, нагострив сокиру й косу. Вставив у віконце бані нове скло замість старого тріснутого.
— Ось що значить господар у домі. Та я вас не відпущу.
— Я б іще паркан підправив у палісаднику, — з усмішкою сказав дід. — А то він трохи похилився. Непорядок. А ще замовлю Сашкові фарби. Як привезе з міста — я пофарбую палісадник…
Коли Сашко приїхав за батьком, Лідія Петрівна відвела його в дім, поки дід був у сараї. Вона вмовила Сашка поки не забирати батька в місто.
— Нехай поживе зі мною тут. Ми добре ладнаємо. Мені боляче дивитися, як він чіпляється за справи, щоб бути корисним, розумієте? І справи ті не термінові, але нехай копається, якщо йому під силу. За важкі й складні я йому не дозволю братися. А так — нехай поживе.
Син опустив голову. Він обійняв Лідію Петрівну й поклав їй у кишеню халата купюри.
— Що ви, Сашко, не треба, — намагалася не брати вона.
— Треба. Це вам із татом на цукерки й смаколики. У магазин щодня ходити треба. А я вам ще й багато продуктів привіз. Їжте. І ліки йому нагадуйте пити вчасно. Будь ласка.
Дід Олексій ішов від сараю. Він побачив сина, і по обличчю його пробігла тінь. Треба б радіти, що син приїхав, а він, як нашкодивший хлопчак, злякався, що його зараз заберуть.
— Привіт, тату. Ось не відпускає тебе Лідія Петрівна. Ти як? Залишишся чи поїдеш зі мною на відпочинок?
— Ні, ні… Я не втомився. Чесне слово. Ось і таблетки тепер вчасно п’ю. До сусідів щовечора ходжу на посиденьки. У мене тут товариство. Поки не поїду… Гаразд? — він дивився на Лідію Петрівну.
— Сашко, він тут на своєму ліжку й спить. На своєму. Все буде добре, — сказала Лідія Петрівна.
Сашко попив чаю, пройшовся з батьком по саду, подивився його роботи, обійняв старого й поїхав.
Увечері Лідія Петрівна й Олексій Сергійович сиділи на сходах ґанку. Поруч, біля ніг господаря, лежала кішка Муська, а Шарик не зводив з них очей.
Сонце сідало в густу темну хмару.
— Захід який, дивись, Лідусю, — сказав старий. — Коли сонечко в хмарку спати лягає, значить завтра зранку дощик буде… Погода псується.
— Ото й добре. Значить, вдома сидітимемо. Дощик і город наш поллє. А ми собі вихідний зробимо. Відпочивати обов’язково треба. Усім. Щоб надовше нас вистачило. Щоб довше милуватися такою красою, нашим краєм. Чудове село, Сергійовичу. Просто дивовижний край…
— Ось і я без нього не можу. Ніяк не можу… Тепер ти розумієш..