Мені 53 роки, я доросла, досвідчена жінка. Я прожила в шлюбі 26 років, але зрештою розлучилася, бо зрозуміла, що заслуговую на краще. Я дочекалася, поки син поїде навчатися, і одразу пішла від чоловіка.
— Що ти вигадуєш? Кому ти така потрібна? — сказав мені тоді чоловік.
— Ну, побачимо.
До цього я здавала в оренду невелику квартиру, що залишилася мені від мами. Раніше ми з чоловіком думали, що віддамо її синові, але врешті-решт я сама в ній оселилася. Син молодий, ще заробить собі на житло. Чоловік вмовляв мене повернутися, але я твердо вирішила, що не повернуся. Минув рік, і я почала звертати увагу на інших чоловіків.
Подруги вважали, що я втратила глузд, але мені просто хотілося відчути себе жінкою, красивою й бажаною. Минуло кілька років, і я познайомилася з Віктором. Він жив у сусідньому будинку, і часом ми разом гуляли в парку неподалік. Потім він нарешті наважився запросити мене на побачення. Я сама наполягла, щоб зустріч відбулася в мене вдома. Хотіла вразити його своїми кулінарними талантами.
Як і домовлялися, він прийшов о сьомій вечора. На той час я вже була готова: вбралася, накрила на стіл. Відчиняю двері, а він стоїть без квітів і без коробки цукерок. Я не витримала:
— Ти що, прийшов з порожніми руками?
— А що? Ми ж уже не діти.
— Тим більше! До побачення!
Я грюкнула дверима прямо в нього перед носом. Мене переповнювала злість. Ну як дорослий чоловік може так поводитися? Але за свої роки я зрозуміла одне: себе треба цінувати. І якщо чоловік так поводиться від самого початку, то його вже не виправиш.
Потім він усім у дворі розповів, що я пихата й залишуся сама до кінця життя. Та, як на мене, краще бути одній. Днями зателефонував колишній чоловік, сказав, що змінився, і благав повернутися. Але я ще подумаю: може, я ще зустріну справжнього чоловіка. Чи такі вже повимирали?
Як гадаєте, чи правильно я вчинила?