Морозного вечора я все ж таки наважилася на побачення. У переписці це виглядало майже казково: зимова прогулянка, хрусткий під ногами сніг, вогні вечірнього міста, легка романтика. На екрані телефона все це звучало красиво й багатообіцяюче.
У житті ж усе виявилося значно прозаїчніше. Ми йшли алеєю вже добрих пів години. Мій супутник, Льоша, з явним захопленням розповідав про свою роботу, не роблячи жодних пауз. Я слухала, кивала в такт і ловила себе на думці, що вії вже починають зрадницьки вкриватися інеєм.
В анкеті у Льоші було написано: «Шукаю рівного партнера» і «Без матеріальних очікувань». Тоді ці формулювання мене не насторожили — я й сама давно забезпечую себе, непогано заробляю і ніколи не шукала чоловіка як джерело фінансування.
— Льошо, слухай, я зовсім змерзла, — перебила я його потік думок, коли ми порівнялися з яскраво освітленою кав’ярнею. У цей момент із дверей вийшла пара з паперовими стаканчиками, і мене огорнув теплий аромат молока й кориці. — Давай зайдемо, візьмемо кави? Я вже майже бурулька.
Він зупинився, перевів погляд із кав’ярні на мене.
— Кава? — уточнив він. — Ти ж казала, що пила чай перед виходом.
— Це було більше години тому. Зараз мінус двадцять, мені просто потрібно зігрітися.
— Ну… ходімо, — без особливого ентузіазму погодився він.
Ми зайшли всередину й підійшли до стійки. Я, стукаючи зубами, втупилася в меню.
— Мені, будь ласка, великий капучино з карамеллю, — сказала я баристі.
Льоша стояв поруч. Коли співробітник назвав суму, повисла незручна пауза. Я полізла в кишеню за карткою — я звикла платити за себе сама, — але пальці були настільки змерзлі, що гаманець ніяк не знаходився у глибинах пуховика.
Я глянула на Льошу. Він мовчки дивився на термінал і явно не збирався ні діставати картку, ні тягнутися до телефона.
— Заплатиш? — спитала я. — Я потім перекину або наступного разу пригощу.
Він випрямився і досить голосно, так що навіть дівчина за сусіднім столиком обернулася, заявив:
— Я не спонсор. Ми знайомі зовсім недавно і я не збираюся вкладатися в жінку, поки не зрозумію, що вона мені може дати.
У кав’ярні стало підозріло тихо. Бариста ніяково відвів погляд.
Я повільно прибрала руку з кишені. Замість картки дістала телефон.
— Ти правий, — сказала я спокійно. — Спонсорувати мене не потрібно.
Я скасувала замовлення. Бариста подивився на мене із співчуттям.
— Вибачте, — кинула я йому і відвернулася.
Потім відкрила додаток таксі й натиснула кнопку виклику.
— Ти що, образилася? — щиро здивувався Льоша. — Ось, почалося. Я ж казав: вам усім одне й те саме треба. Перевірка пройдена, меркантильність на обличчя. Через чашку кави сцену влаштувала.
— Льошо, — я подивилася йому прямо в очі. — Ти правий. Я справді меркантильна. Настільки, що моє здоров’я й комфорт для мене дорожчі за твоє товариство.
За кілька хвилин я вже сідала в теплу машину. Водій ввічливо уточнив, чи зручно мені по температурі в салоні. Я дивилася у вікно: Льоша стояв біля входу в кав’ярню, злий і розгублений, і щось люто друкував у телефоні — напевно, складав гнівний пост про те, як чергова «мисливиця за кавою» намагалася розвести його на напій.
А я їхала в таксі, гріла руки біля печі й думала про те, як дешево мені обійшлося це знайомство: всього пів години на морозі й трохи нервів — зате без зайвих ілюзій