У середу мені зателефонувала тітка Марина.
— Оленко, сонечко, ми так за вами скучили! Дядько Валерій нарешті добудував баню, веранду оновили. Приїжджайте в суботу з чоловіком?
Посидимо, відпочинемо, посмажимо м’ясо: з нас овочі, соління і баня, з вас — лише гарний настрій. Ну, хіба що м’ясо купіть, Валерій у маринадах зовсім не розбирається, а в тебе завжди так смачно виходить.
До справи я підійшла ґрунтовно: перед роботою заїхала на ринок, вибрала чотири кілограми відмінної свинячої шиї, найкращі шматки. Весь вечір п’ятниці чаклувала над маринадом, доводячи його до ідеалу.
У суботу ми завантажили в машину таз із майбутнім шашликом, прихопили пару пляшок доброго вина, торт до чаю і вирушили в дорогу.
Коли ми заїхали на дачну ділянку, мене одразу насторожила дивна тиша. Ні диму, ні запаху м’яса. Мангал сиротливо стояв у кутку, завалений старими дошками й іржавими відрами. Зате посеред ділянки красувався весь садовий інвентар: лопати, граблі, сапки і тачка з одним колесом.
Тітка Марина вийшла нам назустріч у застираному спортивному костюмі з витягнутими колінами і в рукавичках, забруднених землею. Дядько Валерій похмуро курив біля сараю, поглядаючи на велику купу гною, яку, судячи з усього, нещодавно висипав самоскид.
— Ой, приїхали! — сплеснула руками тітка. — Як добре, що ви раніше.
— Привіт, тітко Марино, — я дістала з багажника важкий контейнер із м’ясом. — Куди ставити, в холодильник чи вже розпалювати будемо?
— Яке розпалювати, ще ж тільки дванадцята! — відмахнулася вона. — Давайте спочатку справою займемося, поки сонце не в зеніті, а вже ввечері, як попрацюємо, так і посидимо.
— Справою? — перепитав чоловік. — Ми ж наче відпочивати їхали, ви ж кликали на шашлики.
— Ну так шашлики треба заслужити! — розсміявся дядько Валерій і ляснув чоловіка по плечу.
Він оглянув ділянку:
— Погода чудова, саме час гній під картоплю розкидати та грядки перекопати. Ми з матір’ю вже не молоді, спини болять, а ви молоді, міцні. Роботи тут години на чотири, якщо всі разом візьмемося.
— Переодягайтеся, — розпорядилася тітка. — У сараї робочий одяг висить. Олю, тобі грядку під моркву, а Сашко з дядьком Валерієм гній повезе — швидше впораємося.
— Тітко Марино, — сказала я дуже тихо. — Ми копати не будемо.
— Як це не будете? — здивувалася вона, тримаючи в руках калоші.
— А от так. Ви запрошували нас на шашлики й баню, ні слова не сказали про город, гній і грядки. У нас була важка тиждень, ми їхали відпочити.
— Ти подивися на неї! — сплеснула руками тітка. — Відпочити вона захотіла! А мати рідна на грядках горбатиться — це, значить, нормально? Взимку перші банки з огірками хапаєте!
— Тітко Марино, я у вас банки вже три роки не беру, — спокійно нагадала я. — І картоплю ми купуємо митою в магазині: так зручніше і, якщо порахувати бензин і ліки для спини, навіть дешевше.
— Ах, ось ти як заговорила! — обличчя в неї почервоніло. — Міські стали, білоручки! Праці боїтеся? Лопату в руках тримати соромно?
— Не соромно, — перебила я. — Просто у мене алергія.
— На що це? — розгубилася вона.
— На лопати і на брехню.
Дядько Валерій сплюнув, пішов до сараю, буркнувши щось про «зіпсоване покоління». Чоловік стояв поруч, готовий підтримати мене в будь-якому рішенні. Він теж був злий, але, як ввічливий зять, мовчав, даючи мені самій розібратися з родичами.
— Ми їдемо, — сказала я.
— Ну й котіться! — крикнула тітка. — Бензин тільки дарма спалили, і м’яса тепер не поїсте, раз такі принципові. Залишай контейнер і їдьте, якщо старим допомогти важко.
Я підійшла до столу, взяла контейнер у руки.
— Ні, тітко Марино. М’ясо я заберу. Ми його вдома на електрогрилі посмажимо або в парку влаштуємо пікнік, але годувати вас після такого спектаклю я не буду.
Ми сіли в машину. У слід летіло: «Егоїсти!», «Більше вашої ноги тут не буде!», «Через шматок свинини удавляться!».
Через дві години ми вже були в місті. За цей час телефон розривався від повідомлень мами й двоюрідної сестри — сенс у всіх був один: «Ну як же так, вони ж старенькі, треба було потерпіти, допомогти, що вам, важко?».
Того вечора ми все ж таки посмажили це м’ясо — просто у дворі, покликали сусідів-друзів. А з тіткою Мариною ми не спілкуємося вже місяць. Вона чекає, що я приповзу вибачатися за те, що відмовилася бути безкоштовною робочою силою на її городі. Але я свій вибір зробила і першою миритися не збираюся. А м’ясо, до речі, вийшло справді дуже смачним