Еге ж… іноді доля підкидає такі повороти, яких навіть у найдивніших серіалах не побачиш. Я б нізащо не повірила, що ця людина виявиться настільки… педантичною, аж до абсурду. Він перерахував подарунок — набір викруток, який я вручила йому на 23 лютого. Перерахував двічі: спершу мовчки, потім — з підозрою, ніби я щось приховала. Складав свої речі по сумках, але при цьому метався квартирою, як загублений, перевіряючи всі кути: чи не забув десь свої ортопедичні устілки, без яких жити «зовсім неможливо».
Десять років — наче випарувалися без сліду. Мені 56, йому 60. Здавалося, жили у повній злагоді, у тиші й гармонії. Принаймні, я так це відчувала. Дача, розсада на підвіконнях, вечірні посиденьки з чаєм і бубликами, нескінченні поліцейські серіали, які він дивився до фанатизму. Ми навіть планували восени піти до РАЦСу — «щоб усе оформити й не тягнути гуму», як він казав.
І ось — бац. Стоїть у передпокої, зім’ятий, розгублений, мнеться з кепкою в руках і каже:
— Злато, ти тільки не сердься. Ти жінка хороша, надійна… але надто приземлена. А я ще ого-го! У мене, знаєш, ще порох у порохівницях. Мені потрібні емоції, вогонь, рух! А з тобою я ніби вже наполовину на пенсії. Мені дружина потрібна, а не бабуся.
Я ледь не захлинулася повітрям. Бабуся? Це він мені сказав? Тій самій, хто щодня двічі міряв йому тиск, стежив за його сіллю й смаженим, і ще пояснював, чому після шостої вечора смажене — це шкідливо?
— У мене інша є, — продовжив він, не моргнувши. — Ліка. Їй 38. З нею я просто молодію. Ми будемо кататися на сноубордах, подорожувати. Вона робить мене живим.
Грюкнули двері. У квартирі залишився запах корвалолу, який він пив щоранку, і його дешевий, різкий одеколон — ним він раптом почав поливатися, ніби намагався стерти прожиті роки.
Як я прийшла до тями
Перші сім днів я буквально не вставала. Лежала обличчям до стіни й думала: «Ну все, Злато, кінець. Ти офіційно списаний матеріал. Жінка, нікому не потрібна». Дивилася у дзеркало й бачила не себе, а втомленого шарпея з сумними складками навколо очей.
Але невдовзі сталося дещо несподіване. У суботу я прокинулася у звичні сім ранку — за інерцією, адже зазвичай у цей час варила Аркадію його улюблену вівсянку на воді. Встала, пішла на кухню… і зупинилася.
А навіщо?
Я зварила собі каву — міцну, солодку, ту саму, яку він постійно забороняв. Відрізала величезний шматок торта — «антидепресанта», купленого напередодні. Сіла на підвіконня, дивлячись на вулицю. І настала тиша. Чиста, спокійна. Ніхто не бурчить, не шаркає капцями, не коментує новини, не шукає пульт і не зітхає через мої серіали.
І я зрозуміла: жити одній — не страшно. А дивовижно комфортно.
Гроші, до речі, залишилися — Аркадій любив делікатеси, але завжди казав: «кожен платить за себе». Часу — море.
Я пішла не на кераміку, як пишуть у модних статтях, а на танці. Зумба! Стрибаю, сміюся, мокра після тренування, і ніхто не каже: «Злато, ну куди тобі?»
Перестала фарбуватися у «серйозний каштан», зробила коротку стрижку й освітлення. Купила джинси, які, на його думку, «не за віком». І знаєте… спина перестала боліти. Мабуть, Аркадій багато років сидів на ній, як на сідалі.
Неочікувана зустріч
Пів року потому я вже зовсім не думала про свого «омолодженого» чоловіка. Пішла до торгового центру купити нові кросівки для танців. Стою, вибираю — і раптом чую до болю знайомий, але якийсь дивний, верескливий голосок:
— Аркадію, ну поквапся! Ми ж на фільм запізнимося! І попкорн ще треба взяти!
Я обертаюся — і ось вона, Ліка. Йде… точніше, мчить, як локомотив. Ніяка вона не «жінка-вогонь», а просто звичайна жінка з перебором ін’єкцій: лоб натягнутий, губи надуті. На ній яскравий леопардовий комплект, підбори захмарні.
Позаду плентається Аркадій. Схудлий, осунений, шия тонка, обличчя червоне. У рваних джинсах, де його варикоз виглядає особливо трагічно. В руках — пакети, сумка, коробка з піцою. Дихає важко, губи синіють.
— Лікусю, може, присядемо хоч на хвилинку? Задишка… — майже простогнав він.
— Яка задишка, Аркадію?! Ти ж казав, що ти спортивний! Не ганьби мене, ходімо вже!
І тут він побачив мене.
А я стою — спокійна, після тренування, рум’яна, у модному пальті й нових кросівках. Усміхаюся. На душі — спокій.
Він завмер, дивлячись на мене з такою тугою, ніби чекав, що я підійду й врятую його. Зробив крок у мій бік…
— Аркадію! — верескнула Ліка. — Ти що, оглух?!
Він сіпнувся й поплентався за нею, як побитий пес.
А я дивилася їм услід — і ледь стримувала сміх. Не злий, ні. Визвольний.
Він мріяв про «пристрасть» — ось вона. Тільки тепер ця пристрасть його вичавлює до дна.
Він думав, що молода жінка подарує йому другу молодість — але забув, що для цього потрібні здоров’я й сила, а не одеколон і рвані джинси.
Він хотів «дружину, а не бабусю». Що ж…
Тепер у нього немає ні дружини, ні «бабусі».
Тепер він сам виглядає як стомлений дід поруч із примхливою онукою