Я натиснула кнопку «Зареєструватися» глибокої ночі, близько другої. Удень я б на таке не наважилася. Удень я, розсудлива доросла жінка: бібліотекарка, мама двох уже дорослих дітей, бабуся маленького онука. Я чудово розумію, що в п’ятдесят на сайтах знайомств, начебто, робити нічого. Це ж, як заведено вважати, територія молодих. Там повно шахраїв. І якщо рідні дізнаються, засміють.
Але вночі все інакше. Коли лежиш одна в ліжку, надто великому для однієї людини, розум ніби стихає. І руки роблять те, на що вдень не вистачає сміливості.
Ім’я. Вік. Місто. Фото.
Фотографію я обирала майже сорок хвилин. Перегортала галерею й раптом усвідомила: нормальних знімків у мене немає. Є фото з онуком, але це ж не сайт «Знайди бабусю». Є з ювілею сестри: очі червоні, у руці келих, Людка обіймає. Є дачні: у панамці, калошах і з лопатою, хоч на обкладинку журналу «Урожай».
У підсумку я вибрала єдиний пристойний знімок: торішній день народження, синя сукня, укладка, усмішка. Якщо не вдивлятися, цілком гідно.
У графі «Про себе» написала: «Мені 50 років. Розлучена. Діти дорослі. Шукаю нормального чоловіка для серйозних стосунків. Питущих, одружених і любителів фото без обличчя прошу не турбувати».
Натиснула «Зберегти». Закрила телефон. Поклала на тумбочку.
І лежала до четвертої ранку, дивлячись у стелю, з відчуттям, ніби вийшла на площу без одягу.
Вранці першою справою схопила телефон. Сім повідомлень.
Серце підстрибнуло. Сім! За одну ніч! Може, я ще цілком нічого? Може, у п’ятдесят, це нові тридцять? Може…
Перше: «Привіт, красуне, є фото в купальнику?» Йому двадцять дев’ять. На аватарці голий торс і ланцюг.
Друге: «Привіт. Чим займаєшся?» Йому п’ятдесят три. На фото він із рибою. Риба, чесно кажучи, виглядала краще.
Третє: «Добрий вечір, ви чудово виглядаєте». Без фото. Узагалі. Чорний квадрат. Прямо Малевич.
Четверте, реклама онлайн-казино. Навіть сюди дісталися.
П’яте, шосте, сьоме, варіації «привіт, познайомимося», з такими помилками, що в мене, як у бібліотекарки, починало смикатися око.
Я закрила телефон і пішла варити каву.
За тиждень мені написали п’ятдесят п’ять людей. З них:
— Двадцять два, молодші за тридцять. Усім потрібні були фото в купальнику. Купальник у мене є, закритий, чорний, із спідничкою. Але явно не той формат, який їх цікавив.
— П’ятнадцять, одружені. Хтось чесно писав: «шукаю стосунки на стороні». Хтось не писав, але на фото красувалася обручка. Чоловіки, які не знімають обручку для фото на сайті знайомств, це особливий рівень наївності.
— Вісім, без фотографій. У всіх свої пояснення: «я скромний», «я публічна людина», «робота секретна». Один повідомив: «Фото надішлю після ваших. Інтимних». Вочевидь, особливо секретний агент.
— Сім, відверті боти або шахраї. Однакові тексти, ніби під копірку.
— І лише троє здалися адекватними. На перший погляд.
Першого звали Володимир. Шістдесят п’ять років, інженер, розлучений, двоє дітей. На фото приємний чоловік із вусами, у светрі. Ми переписувалися три дні. Він писав грамотно, ставив запитання, розповідав про роботу. Я розслабилася. Нарешті нормальна людина.
На четвертий день він запропонував зустрітися. Кав’ярня в центрі, субота, друга година дня. Я погодилася. Дві години вибирала, що вдягти. У підсумку, бежеве пальто й чоботи, куплені рік тому «на особливий випадок». Ось він і настав.
Володимир запізнився на двадцять хвилин. Я вже допивала другий чай і збиралася йти, коли він з’явився.
Схожий на фото. Приблизно. Якби фото постаріло років на десять, набрало кілограмів на п’ятнадцять і втратило частину волосся. Вуса, щоправда, залишилися.
— Ольго? Перепрошую, затори.
Сів. Замовив каву. Подивився на мене й видав:
— А ви наживо… ну… трохи не така, як на фото.
Я ледь не вдавилася. Я, не така?! Я хоча б схожа на своє фото! На відміну від деяких…
Але промовчала.
Далі стало лише гірше. За сорок хвилин він розповів:
— Про колишню дружину (стерво, віджала квартиру).
— Про дітей (невдячні, не телефонують).
— Про начальника (ідіот).
— Про здоров’я (детально, включно з простатитом).
Про мене, жодного запитання.
Я допила чай, сказала «приємно було познайомитися» й пішла.
Другий, Анатолій. П’ятдесят два роки, бізнесмен, розлучений. На фото костюм, дорога машина, сиві скроні. Виглядає ефектно.
Ми зустрілися в ресторані. Він прийшов вчасно, відчинив двері, пах дорогими парфумами. Усе було як у кіно. Гарне, правильне кіно.
Перші пів години, ідеально. Він питав, слухав, жартував. Я сміялася. Давно так не сміялася.
Потім принесли рахунок.
— Олю, давайте навпіл?
— Навпіл?
— Ну так. Я за рівноправ’я. Двадцять перше століття ж.
Рахунок, чотири тисячі сімсот. Він запросив мене, і навпіл…
Я заплатила. Не тому, що згодна, а тому, що сперечатися через гроші на першому побаченні здалося ще більш ніяково.
На виході він сказав:
— Давайте повторимо?
— Давайте, — відповіла я. — Тільки наступного разу, в їдальні. Там навпіл гривень по триста.
Він або не зрозумів, або зрозумів надто добре. Більше не дзвонив.
Третього звали Геннадій. І це вже зовсім інша історія.
Він написав сам, довге, вдумливе повідомлення. Представився: шістдесят один рік, вдівець, викладач історії. Любить книжки, театр, прогулянки. Шукає жінку, з якою можна розмовляти.
Розмовляти. Не «фото в купальнику», не «навпіл», не «здоров’я». Розмовляти.
Ми переписувалися два тижні. Щовечора, довгі листи. Він писав про книжки, я, про роботу, про онука, про фільми. Він відповідав вдумливо, ставив справжні запитання. Не «чим займаєшся», а «про що ти думаєш, коли тобі спокійно?»
Я закохалася. У слова. В людину, якої не бачила, але яка за два тижні дізналася мене краще, ніж колишній чоловік за роки.
Ми домовилися зустрітися. Парк, неділя, одинадцята ранку. Жовтень, листя, кава з автомата.
Я прийшла раніше. Стояла біля фонтану, тримала стакан і нервувала, як дівчисько перед іспитом.
Він прийшов рівно об одинадцятій. Високий, худий, у довгому пальті, з потертим шкіряним портфелем. Волосся сиве, обличчя втомлене, але живе. А очі… очі були саме такі, як я уявляла: теплі, уважні.
— Ольго?
— Геннадію?
Ми кілька секунд просто дивилися одне на одного.
Потім він усміхнувся й сказав:
— Ви точно така, як я уявляв.
— Справді?
— Ні. Краща.
Ми гуляли майже чотири години. Спершу парком, потім вийшли до набережної, далі звернули на старі вулиці, які він знав напам’ять. Історик, для нього кожен будинок був історією. Він розповідав про місто, а я слухала й ловила себе на думці, що прожила тут пів століття й ніби нічого не помічала.
Він не скаржився на колишніх, бо колишньої в нього не було. Була одна дружина, і він її втратив. Говорив про неї спокійно, м’яко: «Лена довго хворіла. Три роки. Я був поруч до самого кінця. Після неї, порожнеча. Два роки, тиша. А потім зрозумів: так не можна. Лена б не хотіла, щоб я залишився один».
Він не вихвалявся машинами, у нього її просто не було. Їздив трамваєм. «Зате можна читати в дорозі», — сказав він, дістаючи з портфеля книжку. Бродський. Потерта, із закладками.
Він не говорив про «навпіл», він купив мені каву, пиріжок і кульок каштанів у дідуся на розі. Усе разом коштувало зовсім небагато, але відчуття було таке, ніби мене запросили в найкращий ресторан.
Біля лавки наприкінці набережної він зупинився, подивився на річку й спитав:
— Ольго, можна поставити запитання?
— Звісно.
— Навіщо ви зареєструвалися на сайті знайомств?
Я задумалася. Можна було відповісти щось зручне: «подруга порадила», «від нудьги», «просто з цікавості». Але я вирішила сказати чесно.
— Бо мені п’ятдесят, і я сама. І мені набридло бути самій.
Він кивнув.
— Мені теж, — тихо сказав він. — Мені теж набридло.
Ми почали зустрічатися. Щовихідних, прогулянки: парк, музей, кіно або просто вулиці. Увечері, переписка. Іноді телефонували й могли говорити годинами про все й ні про що водночас.
Через місяць я розповіла доньці.
— Мамо, ти серйозно? Із сайту знайомств? У п’ятдесят?
— Так, Настю. У п’ятдесят.
— А якщо він… ну… дивний? Або шахрай?
— Він викладач історії. У нього портфель із Бродським.
— Мамо, шахраї теж бувають із портфелями.
Донька хвилювалася. Син теж подзвонив:
— Мамо, будь обережна. Там повно аферистів.
Діти хвилювалися за мене, ніби ролі помінялися, і тепер вони, батьки.
Але Геннадій не виявився ні дивним, ні небезпечним. Він був саме таким, яким здавався: самотньою, розумною, теплою людиною, яка після смерті дружини прожила в тиші два роки й одного дня вирішила вийти з неї.
Так само, як і я.
За два місяці він запросив мене до себе на вечерю.
Жив він у старій двокімнатній квартирі, де книжки були всюди. Полиці, столи, підвіконня, стільці, навіть підлога, усе було заставлено книжками. Здавалося, ніби бібліотека вибухнула, а він просто залишив усе як є.
На кухні було чисто, але одразу видно: чоловік живе сам. Одна чашка, одна тарілка, одна виделка. Коли один, більше й не треба.
Він приготував вечерю. Просту пасту з соусом, але смачну. Відкоркував вино. Поставив свічку й ніяково зніяковів, бо вона виявилася новорічною, у формі ялинки.
— Вибач за ялинку, — сказав він.
— Мені подобається ялинка.
Ми сиділи, пили вино, і він розповідав про Візантію, це його тема. Я слухала й справді цікавилася. Не вдавала, а по-справжньому слухала. Він умів говорити так, що хотілося слухати.
Потім він замовк, подивився на мене й сказав:
— Олю, мені шістдесят один. У мене немає машини. Зарплата викладача, сам розумієш… Квартира невелика, меблі старі. Найцінніше, що в мене є, це книжки. Я не можу запропонувати тобі гарне життя.
— А що можеш?
Він трохи подумав.
— Чесність. Каштани. Розмови. І, мабуть, пасту з соусом, бо більше я готувати не вмію.
Я засміялася. Він теж.
— І Бродського, — додав він.
— Домовилися, — відповіла я.
За пів року ми почали жити разом. Його книжки перемішалися з моїми. Його портфель стояв біля дверей поруч із моєю сумкою. На сушарці тепер було дві чашки, дві тарілки, дві виделки.
Дві, це вже зовсім інше життя.
Настя приїхала знайомитися. Дивилася на нього насторожено, як кішка на нову людину. Він показав їй свою колекцію візантійських монет, справжніх, у оксамитовій коробці. Вона покрутила одну в руках і сказала:
— Ну, мамо, принаймні не шахрай.
Це було найвище схвалення.
Син подзвонив після її візиту:
— Мамо, він нормальний. Трохи дивний, але нормальний. Навіщо йому стільки книжок?
— Він їх читає.
— Усі?!
— Усі.
Пауза.
— Гаразд. Якщо тобі добре, значить, усе правильно.
Минув рік. Мені п’ятдесят один, йому шістдесят два. Ми живемо в його квартирі, бо вона ближче до університету. Книжки й далі всюди. Я перестала з ними боротися, прийняла як неминучість.
Він їздить трамваєм і читає в дорозі. Я працюю в бібліотеці. Увечері ми сидимо на кухні: він перевіряє роботи студентів, я читаю. Поруч, мовчки. Інколи він зачитує особливо кумедні студентські тексти, я сміюся. Інколи я розповідаю про роботу, і він слухає так уважно, ніби йдеться про падіння Константинополя.
У суботу ми ходимо на ринок. Він торгується незграбно, червоніє. Я торгуюся за нього. Він несе сумки. Я, каштани. Ми й досі купуємо їх у того самого дідуся.
У неділю, парк. Та сама набережна. Та сама лавка.
Якось подруга запитала:
— Ну і як він? У сенсі, як чоловік?
Я подумала. Могла б відповісти докладно. Але не стала.
— Він читає мені перед сном, — сказала я.
— Що читає?
— Бродського. Іноді Ахматову. Іноді підручник із Візантії, коли готується до лекції. Учора заснув на середині розповіді про облогу Константинополя. Книжка впала, я підняла й вимкнула світло.
Подруга подивилася на мене.
— І все?
— І все.
— І тобі вистачає?
Я усміхнулася.
— Наталю, мені п’ятдесят один. Мені не потрібен чоловік, який носитиме мене на руках. Мені потрібен той, хто читатиме мені вголос, засинатиме поруч і буде поруч уранці, з кавою, з книжкою і своїм портфелем.
— Портфель, це важливо?
— Портфель, це святе. Не чіпай портфель.
Ми засміялися.
У п’ятдесят життя не закінчується. У п’ятдесят можна хвилюватися, як школярка. Можна закохатися в переписку. Можна їсти каштани на набережній із людиною, яка знає все про Візантію й нічого про торг на ринку.
У п’ятдесят можна натиснути «Зареєструватися» і не пошкодувати.
Я, не пошкодувала