Мені сорок дев’ять років, а ця історія трапилася з моїм другом Валерієм. Йому сорок вісім, він розлучений сім років тому, працює виконробом на будівництві. Нормальний чоловік, адекватний, без дивакуватостей.
Пів року тому він познайомився з Іриною — жінкою п’ятдесяти одного року, розлученою, без дітей, бухгалтеркою за професією. Їхні стосунки розвивалися швидко: через чотири місяці Валерій уже переїхав до неї, заявивши, що закохався без пам’яті.
Але всього два тижні тому він повернувся у свою однокімнатну квартиру. Коли я спитав, що сталося, він налив собі віскі й сказав:
— Сергію, я ледь не з’їхав з глузду. Два місяці щоранку прикидався, що сплю, тільки щоб не розмовляти з нею. Ще тиждень — і мене б у психлікарню забрали.
Спочатку я не розумів, про що він. Іра здавалася нормальною жінкою. Ми з дружиною кілька разів зустрічалися з ними, і нічого дивного не помітили. Але коли Валерій почав розповідати деталі, стало ясно: за зовнішньою привабливістю іноді ховається справжній кошмар.
Знайомство, яке обіцяло щастя
Вони зустрілися в супермаркеті. Валерій стояв у черзі, Іра була попереду. Вона щось упустила, він підняв, зав’язалася розмова, обмінялися номерами. Перші побачення були легкими й приємними: прогулянки, кафе, розмови про роботу й подорожі, жарти. Валерій розслабився, подумавши, що зустрів нормальну жінку без заморочок.
Через три місяці Іра запропонувала:
— Слухай, ти ж половину часу у мене проводиш. Може, переїдеш? Навіщо тобі цю однокімнатну утримувати?
Логічно, подумав Валерій. Його квартира стара й маленька, а у Іри двокімнатна у хорошому районі з ремонтом. Він погодився, здав свою квартиру студентам і переїхав.
Перші дні все було прекрасно, але потім почали проявлятися дивності.
Звичка перша: безперервний монолог
Валерій розповідав:
— Спочатку я не зрозумів, у чому справа. Потім помітив: Іра постійно говорить сама з собою. Встає вранці, йде у ванну і починає: «Так, зараз умиюся. Холодна вода. Треба обличчя витерти. Де рушник? Ось він. Зараз витруся. Крем намащу. Цей крем я купила минулого місяця. Чи позаминулого? Точно минулого».
Я спочатку думав, що вона говорить зі мною. Виходив:
— Іро, ти щось казала?
Вона дивувалася:
— Ні, просто так.
Тобто кожну свою дію вона проговорює вголос. На кухні під час готування: «Зараз візьму сковорідку. Сковорідку мені сестра подарувала. Чи я сама купила? Ні, точно сестра. Олії налью. Трохи. Яйця розіб’ю. Два чи три? Два вистачить».
Так тривало весь день. Миття посуду — коментувалося кожен рух. Телевізор — коментарі до екрану: «Оце дивак! Навіщо він туди поліз? Треба було ліворуч, а не праворуч!»
Перший тиждень я терпів, думав, звичка. На другий тиждень роздратування накопичувалося. Приходжу з роботи втомлений, хочу тиші, а вона:
— Ти прийшов! Зараз вечерю розігрію. В холодильнику. Холодильник треба помити. Завтра? Чи післязавтра? Сьогодні пізно.
Я намагався натякнути:
— Іро, може, трохи тихіше? У мене голова болить.
Вона ображалася:
— Я ж не кричу! Просто думаю вголос!
Думала вголос сімнадцять годин на добу. До кінця місяця у Валерія з’явилося відчуття, що він працює на двох роботах одночасно. Навіть удома, де мало б бути спокійно й затишно, його вуха були заповнені постійним потоком свідомості Іри.
Це було лише початком їхнього спільного життя, яке, як виявилося, могло стати справжнім випробуванням терпіння.
Звичка друга: медитація з вигуками
Валерій взяв ще віскі й продовжив свою розповідь, очі блищали від утоми:
— Спочатку я думав, гаразд, із цим можна змиритися. Беруші купив би, потерпів би. Але була друга звичка, яка мене остаточно добила.
Через місяць після переїзду Іра несподівано заявила:
— Слухай, я забула сказати. Я займаюся духовними практиками. Щодня з сьомої до восьмої вечора мені потрібна повна тиша. Я медитую.
Я кажу:
— Гаразд, без проблем. Я буду на кухні сидіти в цей час.
Вона хитає головою:
— Ні, ти не зрозумів. Тиша має бути у всій квартирі. Не можна ходити, розмовляти, вмикати воду, телевізор, взагалі нічого.
Я здивувався:
— Тобто я маю сидіти нерухомо цілу годину?
— Ну можеш читати. Або сидіти в телефоні. Головне — тиша, — відповіла вона.
Я подумав, що це всього лише година. Сіла вона на килимок у кімнаті, зачинила двері, а я залишився на кухні з телефоном.
Минуло п’ять хвилин — тиша. Все нормально. Потім із кімнати пролунало:
— ААААААААООООООООМММММ!
Я підскочив, не розуміючи, що відбувається.
Через кілька секунд — ще один крик:
— ОООООООУУУУУУМММММ!
Сергію, вона кричала ці мантри на всю квартиру! Хвилин десять. Я думав, що ось, кінець — година минула, все закінчилося.
Але за хвилину почалися дивні протяжні стогони:
— Ууууухххх… Аааааххх… Ооооххх…
П’ятнадцять хвилин цих звуків, я сидів на кухні з широко розплющеними очима й не розумів, що відбувається. Потім Іра почала сміятися — голосно, істерично, хвилин п’ять. Після цього знову тиша на пів години.
Коли година закінчилася, вона вийшла й усміхнулася:
— Як добре! Я прямо енергією наповнилася!
Я спитав:
— Іро, а що це було?
— Практика звільнення. Я випускаю негатив через голосові вібрації, — відповіла вона.
— Але ж ти вимагала тиші!
— Від тебе тиші! — сказала вона. — Я можу видавати звуки, це моя медитація!
Розумієте абсурд? Я не повинен шарудіти, ходити, дихати голосно. Але вона може кричати, стогнати й сміятися годину поспіль, і це називається «медитація».
Коли життя перетворюється на пекло
Валерій закурив, хоча давно намагався кинути:
— Далі — гірше. Медитація стала щоденною. Щовечора з сьомої до восьмої. Я приїжджав з роботи о шостій, швидко вечеряв, і до сьомої мав сидіти тихо. А потім починався концерт — крики, стогони, сміх. Година кошмару. Сусіди двічі приходили, питали, чи все гаразд. Я навіть не знав, що їм сказати.
Плюс її безперервний монолог протягом усього дня. З шостої ранку вона починала:
«Сьогодні вівторок. Вівторок гарний день. Чи середа? Ні, точно вівторок. Одягну синю блузку. Чи білу? Синя була вчора, значить білу».
Я заплющував очі, прикидався сплячим, щоб не чути. Лежав по пів години, чекаючи, поки вона піде на роботу.
Ввечері повертався з роботи — вона починала знову:
«Ти прийшов пізно. Чи рано? Ні, пізно. Вечеря охолола. Треба розігріти. У мікрохвильовці розігрію. Мікрохвильовка хороша, я її п’ять років тому купила».
І потім медитація з вигуками. І так щодня.
До кінця другого місяця Валерій зрозумів, що вибору немає: або з’їжджати, або з’їхати з глузду. Він став нервовим, дратівливим, колеги помічали зміни в ньому.
Втеча, яка врятувала розум
Два тижні тому він не витримав:
— Іро, я з’їжджаю.
Вона здивувалася:
— Чому?
— Бо я не можу так жити. Твоя постійна балаканина й ці крики — понад мої сили.
Вона образилася:
— Тобто я тобі набридла?
— Ні, твої звички.
— Це не звички, це я така! Якщо тобі не подобається, проблема в тобі!
Валерій зібрав речі за годину. Вона кричала, плакала, казала, що він її зраджує. Але він пішов. Повернувся у свою порожню однокімнатну, студенти з’їхали тиждень тому. І вперше за два місяці відчув повну тишу.
Що зрозумів Валерій
— Я намагався пояснити, що мені некомфортно, — сказав він. — Разів п’ять пробував. Вона щоразу ображалася, стверджувала, що це її особливість, що якщо я її люблю, я маю приймати її такою.
— І що ти їй відповідав? — спитав я.
— Любов — це не терпіння цілодобового крику. Нормальна людина може провести хоча б годину в тиші. Але вона цього не розуміла.
Валерій зробив паузу, загасив сигарету:
— Головне, що я зрозумів: деякі дивацтва не можна ігнорувати. Не можна казати собі «перетерплю». Бо не перетерпиш. Це роз’їдає тебе зсередини, поки не з’їдеш з глузду або не втечеш. Іноді краще бути самому, ніж жити з людиною, після якої тиша здається розкішшю.
Ви б змогли жити з людиною, яка постійно розмовляє вголос, коментуючи кожну дію? Або з тією, хто вимагає абсолютної тиші для «медитації», але сама кричить і стогне годину поспіль? Це нормально чи чисті подвійні стандарти?
Жінки, чи є у вас звички, які можуть дратувати партнера? Ви готові підлаштовуватися заради стосунків чи вважаєте, що вас мають приймати такими, якими ви є?
А Валерій вчинив правильно, пішовши одразу, чи варто було дати ультиматум: або вона припиняє, або він іде?