Кажуть, що передчуття свята часто буває солодшим за саме свято. В історії Кристини очікування розтягнулося майже на чотири місяці й перетворилося на своєрідний онлайн-серіал із щоденними епізодами.
За цей час вона вивчила смаки Сергія до дрібниць, запам’ятала імена його друзів дитинства і навіть перестала дивуватися його звичці ставити по три крапки після кожного «доброго ранку».
Кристині було сорок п’ять — той самий вік, коли на побачення йдеш уже не з тремтінням у колінах, а з іронічною цікавістю дослідника. «Подивимось, який екземпляр трапиться цього разу», — думала вона, збираючись.
Вона належала до тих жінок, які вміють носити простий кашеміровий светр так, ніби це парадна мантія, і мають самоіронію, здатну знешкодити будь-яку незручну ситуацію.
Сергій, якому нещодавно виповнилося п’ятдесят два, у переписці виглядав людиною серйозною, розсудливою, трохи іронічною і — що особливо підкуповувало — надійною.
«У нашому віці, Кристино, — писав він пізніми вечорами, — люди шукають уже не феєрверків, а тепла. Хочеться бути з жінкою, яка розуміє без слів».
«Без слів — так без слів», — усміхалася Кристина, підфарбовуючи вії. Головне, щоб ті слова, які все ж будуть сказані, не викликали бажання негайно піти.
Зустріч призначили в невеликому затишному кафе з м’яким світлом і ароматом кориці. Кристина прийшла вчасно — зібрана, впевнена, налаштована на гарний вечір. Вона виглядала бездоганно.
Сергій з’явився за п’ять хвилин. У реальності він виявився трохи нижчим, ніж на фотографіях, а погляд у нього був такий, ніби він щойно знайшов серйозну помилку у фінансовому звіті.
Він сів навпроти, коротко усміхнувся й привітався.
Ні компліменту, ні теплого «радий зустрічі» не прозвучало.
Сергій уважно оглянув Кристину, ніби проводив інспекцію. Потім запропонував замовити каву з десертом — на тому й зійшлися.
— Кристино, — почав він тоном завуча перед педрадою, — я довго аналізував наше спілкування. Майже чотири місяці. І зараз, побачивши тебе особисто, вважаю за потрібне одразу окреслити важливі моменти. У мене до тебе є п’ять претензій.
Усередині в неї щось тихо дзенькнуло — так зазвичай розбивається гарний настрій. Кристина сперлася підборіддям на долоню й кивнула.
— П’ять претензій? Звучить інтригуюче. Слухаю уважно.
Сергій не вловив іронії й загнув перший палець.
Претензія перша: фотографії
— На одному зі знімків, де ти в синій сукні, фігура виглядає інакше. Зараз я бачу, що ти… більш рельєфна. Це може ввести чоловіка в оману. У нашому віці жінка має бути чеснішою.
Кристина подумки усміхнулася. «Рельєфна — вже прогрес, дякую, що не “монументальна”».
Претензія друга: швидкість відповідей
— Ти іноді відповідаєш надто повільно. Наприклад, три тижні тому я написав тобі о 14:15, а ти відповіла лише о 16:40. Чоловіки не люблять чекати. Це прояв неповаги.
— Здається, тоді я була на нараді… — почала вона, але Сергій уже загинав наступний палець.
Претензія третя: місце зустрічі
— Чому ми тут? Це заклад надто пафосний. Я пропонував кафе простіше. Такий вибір свідчить про твою схильність до демонстративного споживання.
Кристина подивилася на латте й зловила себе на бажанні вилити його Сергію на голову. Цікавість, втім, перемогла.
Претензія четверта: зовнішній вигляд
— Навіщо це плаття? Ми ж просто прийшли випити кави. Воно надто зухвале для денного часу. Прикраси теж зайві. Жінка має приваблювати глибиною, а не блиском. У моєму віці я шукаю зміст, а не вітрину.
Претензія п’ята: самостійність
— Ти сама обрала ресторан, часто кажеш «сама». Ти не даєш чоловікові відчувати себе чоловіком. Мені потрібна жінка, яка питає поради, а не демонструє незалежність. Якщо ми будемо разом, тобі доведеться переглянути свою поведінку.
Він закінчив і схрестив руки на грудях, явно очікуючи каяття чи вдячності за «відвертість».
Кристина дивилася на нього й раптом ясно зрозуміла: чотири місяці переписки були лише зручною маскою для педантичного маніпулятора. Він шукав не тепло — він шукав зручний об’єкт для підживлення свого его.
— Знаєш, Сергію, — сказала вона м’яко, майже лагідно, — я теж дещо аналізувала. І мені вистачило п’яти хвилин, щоб зробити висновок.
— Який же? — прищурився він.
— Ти дивовижний екземпляр. Приїхав через усе місто, щоб виставити рахунок жінці, яку бачиш уперше, за її смак, зовнішність і право бути собою. Це рідкісний рівень самовпевненості.
Сергій насупився:
— Я просто кажу чесно.
— Ні, — похитала головою Кристина. — Ти не чесний. Ти просто нещасний і намагаєшся міряти світ кривою лінійкою. Мої фото тебе не влаштовують? Іди в музей — там експонати не змінюються. Я довго відповідаю? Заведи собі тамагочі. Плаття не подобається? Я вдягла його не для тебе, а для себе.
Вона встала, поправила сумку й спокійно подивилася на нього:
— І наостанок. Якщо твоє его руйнується від слова «сама», тобі потрібен не роман, а реабілітація. У сорок п’ять років я надто ціную свій час, щоб витрачати його на людину, яка починає знайомство з ревізії моїх «недоліків».
— Ти куди? А кава? — пробурмотів Сергій.
— Каву доп’єш сам. Це допоможе тобі зекономити ресурси. І порада наостанок: якщо хочеш, щоб тобі заглядали до рота — записуйся до стоматолога.
Вдома Кристина першою справою заблокувала Сергія у всіх месенджерах. У її віці затишок — це не лише плед і тиша, а й телефон без людей, які намагаються вписати тебе у свій кривий шаблон.
А як ви думаєте: це був невдалий флірт чи ретельно відрепетируваний спектакль? І чи варто продовжувати спілкування, якщо з першої хвилини вам виставляють рахунок за те, ким ви є?