Знаєте, існує особливий тип людей, які свято впевнені: дача — це майже земний Едем. Місце, де шашлик наче сам з’являється нізвідки, брудний посуд зникає магічним чином, а холодильник якимось дивом поповнюється без участі господарів. У моїй реальності такими романтиками виявилися найближчі родичі чоловіка — його старша сестра Аліна, її чоловік і двоє їхніх уже цілком дорослих підлітків.
Наша дача — це зовсім не подарунок долі й не раптово отримана спадщина. Це підсумок п’яти років важкої праці, суворої економії й відмови від будь-яких морських відпусток. Ми з чоловіком, Андрієм, купили ділянку, коли на її місці було болото, заросле вербами, і перекошений будівельний вагончик. Ми самі викорчовували пні, надриваючи спини, власноруч ставили паркан і будували дім — від першого бетону у фундаменті до останньої деталі на конику даху.
Для нас дача стала місцем сили, але водночас і нескінченної праці. А от для родини чоловіка вона дуже швидко перетворилася на безкоштовну заміську базу відпочинку формату «все включено».
Спочатку все виглядало безневинно й навіть зворушливо. «Ой, які ви молодці, так усе облаштували! Можна ми заїдемо на новосілля, привітати?» Ну звісно, можна. Ми люди гостинні, родинні зв’язки поважаємо. Я накрила стіл, Андрій зайнявся м’ясом, дістав із погреба соління. Посиділи, похвалили, поїхали. Нам навіть було приємно.
Але потім візити стали повторюватися з лякаючою регулярністю. І щоразу все йшло за одним і тим самим сценарієм, відточеним до автоматизму.
П’ятниця, ближче до вечора. Дзвінок від Аліни:
— Привіт! Ми тут вирішили, у місті неможливо — задуха, асфальт плавиться, дихати нічим. Ми до вас завтра зранку приїдемо? Дітям потрібне свіже повітря, та й Коля після роботи змучився, йому б розслабитися.
Я, вихована в дусі «краще поганий мир, ніж добра сварка» і «гостям завжди раді», погоджувалася.
— Добре, приїжджайте.
— Ой, ти золото! Тільки замаринуй м’яса побільше, Коля обожнює свинячу шию, ти ж пам’ятаєш, курку він не дуже. І пива купи ящик, а то ми з роботи, затори, часу немає. Гроші потім переведемо…
(Спойлер: за три роки не перевели жодного разу.)
У суботу вранці вони з’являлися. Вивантажувалися з машини нарядні, у білих шортах, із бадмінтоном, надувними кругами для річки й колонкою. З їжі — пачка чипсів дітям і дешевий вафельний торт «до чаю». Все. Ні м’яса, ні овочів, ні вугілля.
Далі починався театр одного актора, де я одночасно була шеф-кухарем, офіціанткою, прибиральницею й аніматоркою.
Аліна одразу займала мій улюблений шезлонг під яблунею: «Ой, я так за тиждень змучилася, спина не відчувається, ноги гудуть. Я полежу, гаразд?»
Коля підходив до мангалу виключно в ролі контролера — з банкою пива в руці, роздаючи цінні поради: «Андрію, перевертай, підгорить же!»
Діти — здоровенні підлітки 14 і 16 років — носилися по ділянці, витоптуючи мої клумби з петуніями й безкінечно вимагаючи то морозива, то лимонаду.
Весь день я проводила біля плити або біля мангалу. Сніданок, обід, вечеря. Шашлик, салати, закуски, окрошка. Андрій метушився — то за вугіллям, то за водою, то в магазин за черговою «добавкою». Родичі їли, пили, відпочивали й іноді навіть хвалили, якщо м’ясо виходило особливо м’яким.
А найважчий момент наставав у неділю ввечері — час ікс.
— Ну, дякуємо, господарі! Чудово посиділи! — казав Коля, задоволено поплескуючи себе по животу. — Душевно у вас.
— Ми поїхали, бо на в’їзді в місто затори, — додавала Аліна, цілуючи мене в щоку. — Може, на наступних вихідних знову приїдемо!
І вони їхали, залишаючи після себе справжній пейзаж після битви.
Гору жирного немитого посуду в раковині (посудомийки у нас немає, вода з бойлера — все вручну). Липкий стіл у альтанці, завалений кістками, серветками й плямами кетчупу. Переповнений сміттєвий бак і ще кілька пакетів із порожніми пляшками поруч, які нам доводилося вантажити в машину й везти самим, бо контейнери в садовому товаристві далеко. Розкидані рушники, брудні підлоги, витоптаний газон і стійке відчуття, що по дому пройшовся загін варварів.
Ми з Андрієм ще години три приводили все до ладу. У понеділок на роботу приїжджали більш втомленими, ніж у п’ятницю. А сімейний бюджет за вихідні худнув на 3–5 тисяч.
Вони мене остаточно дістали
Терпіння луснуло три тижні тому. В Андрія був день народження. Ми мріяли провести його тихо й удвох: відкрити пляшку доброго вина, яке берегли пів року, посмажити рибу й просто подивитися на захід сонця.
Але в четвер пролунав дзвінок від Аліни.
— В Андрія ж день народження! Ми їдемо! З нас тост, з вас стіл! Будемо в п’ятницю ввечері, з ночівлею на всі вихідні! Гуляємо!
Я подивилася на чоловіка. Він сидів із опущеними плечима й виглядав зовсім не як іменинник, а радше як людина, заздалегідь приречена на важку повинність.
— Андрію, — сказала я спокійно, але жорстко. — Я більше не хочу. Я втомилася. Я не збираюся проводити твої єдині вихідні біля плити й мангалу. Я не хочу прибирати за ними бруд і сміття. Я не бажаю слухати п’яні монологи Колі. Або ти сам скажеш їм «ні», або це зроблю я. Але тоді — без сентиментів.
Андрій тяжко зітхнув. Відмовити сестрі йому завжди було складно: там і напружені стосунки з матір’ю, і вічне почуття провини старшого брата, і купа внутрішніх вузлів.
— Лено, ну якось ніяково… Вони ж привітати хочуть. Рідна кров. Може, потерпимо ще разок? Ну будь ласка…
Фразу «ще разок» я чула вже не менше десятка разів. І в той момент до мене остаточно дійшло: якщо я зараз не зупиню цей поїзд, він нестиметься далі, поки у нас не закінчаться або гроші, або сили.
— Добре, — сказала я несподівано рівним голосом. — Нехай приїжджають. Я все організую. Не хвилюйся.
Операція «Ідеальне гостинність»
У п’ятницю я пішла з роботи раніше, ніж зазвичай. Але не для того, щоб їхати в гіпермаркет за м’ясом, вугіллям і алкоголем. Я поїхала на дачу й… спорожнила холодильник.
Я винесла абсолютно все: сир, ковбасу, м’ясо, овочі, яйця, молоко. На полиці залишилися тільки пачка найдешевших макаронів «по акції», пляшка соняшникової олії з жалюгідним залишком на дні, сіль і банка огірків, які прокисли ще минулого сезону.
У морозилці сиротливо лежала вкрита інеєм пачка пельменів сумнівної якості — тих самих, що ми купували для сусідського собаки.
Потім я зробила те, чого раніше ніколи не робила. Я зачинила ворота на замок. Зазвичай вони просто були прикриті на засув, і родина заїжджала на ділянку як до себе додому, без попередження. Цього разу на воротах з’явився важкий амбарний замок. Я вимкнула дзвінок на хвіртці. І поставила телефон на беззвучний режим.
Андрій приїхав пізніше. Побачивши холодильник, що сяяв порожнечею, він витріщив очі.
— Лено, ти що робиш? Вони ж зараз приїдуть. Чим ми їх годуватимемо?
— Нічим, — спокійно відповіла я, наливаючи чай із термоса. — Ми не громадське харчування. Вони їдуть вітати? Значить, везуть подарунки й частування. Так прийнято. Ось і подивимося, з чим вони приїдуть.
І ось вони приїхали
Рівно о восьмій вечора ми почули сигнал у воріт. Потім ще один. Потім довгий, роздратований гудок.
Я не зрушила з місця. Андрій було кинувся, але я поклала руку йому на плече.
— Почекаємо. Нехай подзвонять.
Через кілька хвилин телефон Андрія буквально завив. Дзвонила Аліна.
— Андрійку! Ви де взагалі? Ворота зачинені! Ми тут стоїмо, нас комарі їдять! Коля злиться!
— Йду, — буркнув він, кинувши на мене тривожний погляд.
Він пішов відчиняти. Я вийшла слідом, загорнувшись у плед.
Машина заїхала у двір. З неї висипалася роздратована й галаслива компанія.
— Ну ви даєте! — обурено почала Аліна, навіть не привітавшись. — Що це за режим секретного об’єкта? Ми дзвонимо-дзвонимо! Коля голодний, з роботи, не їв. Давайте швидше накривайте, ми втомилися!
Вони звично пройшли в альтанку й розсілися на наших подушках. Коля з подивом уставився на холодний, порожній мангал.
— А що, вугілля не готове? Андрію, ти що? День народження, а вогню немає. Де м’ясо?
Я зробила крок уперед і усміхнулася найввічливішою усмішкою.
— Добрий вечір. Як доїхали? Бачу, ви налегкі. А де пакети з продуктами?
Аліна розгубилася, переглянулася з чоловіком.
— Ну… ми подарунок привезли. Конверт.
(Заздалегідь: у конверті виявилося три тисячі гривень — на чотирьох дорослих, два дні проживання й нескінченне застілля.)
— Чудово, — кивнула я. — А їсти ви що збираєтеся?
— В якому сенсі? — усмішка зійшла з її обличчя. — Ми ж до вас приїхали. Ви завжди накриваєте. Свято ж.
— А ми вирішили, що раз ви їдете компанією на всі вихідні вітати брата, то, як дорослі люди, подбаєте про стіл самі. У нас у холодильнику порожньо. Ми пізно працювали й до магазину не встигли.
Запала тиша. Десь у далині гавкнула собака.
— Зовсім нічого немає? — жалібно спитав племінник, відірвавшись від телефону.
— Зовсім, — відповіла я. — Макарони. Можу зварити. Без нічого. І минулорічні огірки.
Обличчя Колі почало наливатися багрянцем.
— Ви що, знущаєтеся? Ми дві години в заторах їхали! Ми розраховували на нормальний стіл! У брата день народження! Це що взагалі за ставлення до родини? Ти, Лено, зовсім совість втратила!
— Ось саме, Коля, — мій голос став холодним. — Що це за ставлення до родини? Ви їздите сюди три роки. Кожні вихідні. Ви хоч раз привезли вугілля? Хоч раз помили за собою посуд? Хоч раз спитали, скільки нам коштує нагодувати й напоїти вашу компанію? Ви звикли до безкоштовного ресторану. Але ресторан закрито. Інвентаризація й зміна правил.
Аліна підскочила, її трусило від злості.
— Та ти просто жадібна! Ти нас ніколи не любила! Андрію, ти що мовчиш? Твоя дружина вирішила морити нас голодом?
Я подивилася на Андрія. Це був вирішальний момент.
Він перевів погляд із сестри на мене, на порожній стіл і тяжко зітхнув.
— Лена має рацію, Аліно. Ми втомилися. Ми не обслуговуючий персонал. У мене день народження, і я хотів відпочити. Хочете шашлик — магазин у селищі, п’ять кілометрів. Купіть м’ясо, вугілля, розпалювач. Мангал я дам.
Це був повний розрив шаблону.
— Ах так?! — заверещала Аліна. — Нас відправляють у магазин?! Та подавіться своєю дачею! Ми сюди більше ні ногою!
Вони в люті сіли в машину, грюкнувши дверима. Коля наостанок копнув колесо й щось вигукнув про «підкаблучника». Конверт так і залишився у них. Машина поїхала, здійнявши хмару пилу.
Післясмак
Коли все стихло, ми з Андрієм сіли в альтанці. Було тихо. Лише цвіркуни й шелест листя.
— Жорстко вийшло, — сказав він.
— Зате чесно, — відповіла я. — І зверни увагу, як спокійно. І чисто.
Ми зварили ті самі пельмені. Виявилися цілком їстівними. Відкрили пляшку вина, яку я заховала заздалегідь. Це був найкращий день народження: без метушні, без гір брудного посуду, без п’яних промов і вічних скарг.
Аліна не дзвонить уже три тижні. Свекруха дзвонила один раз, намагалася читати нотації про «повагу до старших» і «розлад у родині». Я спокійно пояснила їй арифметику гостинності: якщо вона хоче оплачувати вікенди Аліни — нехай переказує по п’ятнадцять тисяч за вихідні. Після цього вона кинула слухавку