…— Ти знову забув! Знову! — Ася кинула телефон на диван. — Сім років, Толік! Сім років ми одружені, і ти втретє забуваєш!
Толік стояв у дверях, ще в робочому одязі. Обличчя втомлене, плечі опущені.
— Ася, вибач. Робота, ти ж знаєш…
— Знаю! Все я знаю! Робота важливіша за дружину!
— Я не казав, що важливіша.
— А що ти взагалі кажеш? Коли востаннє казав, що кохаєш? Коли дарував квіти? Пам’ятаєш?
Толік мовчав. Ася бачила, як він стискає кулаки, як напружується щелепа.
Знала — зараз розвернеться і піде. Завжди так робить, коли не знає, що відповісти.
— Ось і мовчи! Як завжди! — вона вже кричала, не стримуючись. — Ти мене не любиш! Просто звик, що я поруч! Зручно тобі!
Толік здригнувся, як від стусана. Подивився на неї — в очах біль. Але нічого не сказав. Розвернувся і пішов, грюкнувши дверима.
Ася впала на диван. Сльози текли самі, не зупиняючись. Сім років.
Коли все це почалося? Коли романтика пішла і залишився тільки побут?
Згадалося, як познайомилися. Толік тоді працював на будівництві, вона — продавцем у магазині навпроти.
Заходив щодня по воду, мовчав, соромився. Потім набрався сміливості, запросив у кіно.
Залицявся невміло, але старанно. Дарував квіти — три гвоздики, більше не міг собі дозволити. Купував цукерки, найдешевші, але вона була щаслива.
А потім? Весілля скромне, медовий місяць — тиждень у його батьків у селі. Але їй було все одно. Головне — разом.
Коли ж все змінилося?
Задзвонив телефон. Це була тітка Ніна, її хрещена.
— Асенька, що сталося? Голос такий заплаканий.
— Тітко Ніно, можна до вас приїхати?
— Ти що, люба, питаєш? Звичайно! А коаще давай я сама приїду. Чекай.
Через пів години тітка Ніна вже обіймала її в передпокої. Від неї пахло валеріаною і пирогами — як у дитинстві.
— Ну, розповідай. Знову з Толіком посварилися?
На кухні за чаєм Ася виплакала все. Про забуту річницю, про відсутність романтики, про те, що відчуває себе нікому не потрібною.
— І що найприкріше — я йому сказала, що він мене не любить. А він навіть не став сперечатися! Просто мовчки пішов!
Тітка Ніна слухала, кивала, підливала чай. Коли Ася виговорилася, запитала:
— А скажи мені, дитинко, хто тобі готує сніданок вранці?
— Толік. Але це…
— А хто миє посуд? Не ти ж, у тебе руки від миючого засобу червоніють.
— Ну так, він. Але до чого тут…
— А коли у тебе боліла спина місяць тому, хто робив масаж щовечора і навіть нагадував тобі про нього?
— Толік, але…
— А машину хто тобі лагодить? Продукти важкі хто тягає? Хто встає вночі, коли тобі страшний сон сниться?
Ася замовкла. Згадалося, як Толік два тижні тому пів ночі возився з її машиною в гаражі.
Як вчора притягнув три сумки з магазину, хоча сам з роботи ледве ноги волочив.
— Тітонько Ніна, але це ж… звичайні речі.
— Звичайні? — тітка Ніна похитала головою. — Невже ти досі думаєш, кохання — це тільки квіти і красиві слова?
Знаєш, мій Петя теж не був романтиком. За тридцять років шлюбу тричі подарував квіти. Зате щоранку приносив чай у ліжко.
І коли я хворіла, не відходив від мене ні на крок. І коли пішов у засвіти на моїх руках, шепотів, що кохає. Перший і останній раз він тоді це сказав.
— Але чому вони не можуть робити і те, і інше? І піклуватися, і говорити красиві слова?
— А ти йому кажеш? Дякую за сніданок? За те, що сумки носить? Що машину лагодить?
Ася замислилася. Дійсно, коли вона востаннє дякувала своєму чоловіку? Ніби все це само собою відбувалось, бо так правильно.
— Розумієш, дитинко, чоловіки бувають різні. Одні на словах майстри, а толку ніякого.
Інші мовчать, але гори звернуть для коханої. Твій Толік з других. Він тобі любов справами показує. І робить це щоденно.
— Але мені хочеться почути! Хоч іноді!
— А ти просила? Не дорікала, а просила? Сказала: «Толік, мені важливо чути, що ти мене любиш»?
— Ні. Тільки лаялася, що він не говорить цього.
— Ось бачиш. Ти хочеш, щоб він читав твої думки. А він не вміє. Зате вміє інше — піклуватися, оберігати, бути поруч.
Тітка Ніна взяла її за руку.
— Знаєш, що я тобі скажу? Навчися бачити його любов. Вона в кожній дрібниці. У тому, що він встає на годину раніше, щоб приготувати тобі сніданок.
У тому, що після дванадцятигодинної зміни йде в магазин, бо ти любиш ті булочки з маком, які привозять ввечері. У тому, що мовчки слухає твої скарги на подруг, хоча сам з ніг падає.
— Але ж про річницю забув!
— А ти йому нагадала? Тиждень тому, три дні тому? Або чекала, що він сам згадає?
Ася опустила голову. Не нагадала звичайно, а просто чекала.
— Моя люба, заміжжя — це не казка. Це робота. Кожен день. І якщо хочеш свята — створюй його сама.
Хочеш слів кохання — навчи його їх говорити. Але спочатку — оціни те, що він уже робить для тебе.
Тітка Ніна зібралася йти.
— І ще, Асенька. Ти сказала, що він тебе не любить. Це дуже боляче чути, коли кожен день стараєшся для людини, а вона цього не помічає. Подумай про це.
Ася залишилася одна. Ходила по квартирі, бачила “сліди піклування” Толіка всюди.
Ось полиця, яку він повісив минулого тижня — вона місяць просила. Ось квіти на підвіконні — він не забуває їх поливати, хоча вона сама вічно забуває.
У спальні на його тумбочці — її фото. Пом’яте, затерте — видно, часто бере в руки.
А вона коли востаннє на його фото дивилася?
Пішла на кухню. У холодильнику — готова вечеря. Толік приготував вранці, поки вона спала.
Тефтелі, її улюблені, з рисом. І салат нарізаний, але не заправлений, щоб не стік.
Сіла за стіл, сховала обличчя в долонях. Дурна. Яка ж вона дурна. Вимагала доказів кохання, а вони навколо неї і так були. Постійно.
Двері тихо відчинилися. Толік увійшов, в руках — букет. Троянди, її улюблені. Стояв у дверях, не наважуючись увійти.
— Вибач, — сказав тихо. — Я справді забув. Але це не означає… Я пішов відразу, як ти сказала. Тільки магазини всюди вже зачинені. Ледве знайшов.
Ася підхопилася, кинулася до нього. Обійняла, сховала обличчя в його грудях.
— Це ти мене вибач. Я дурепа. Наговорила тобі гидоту.
— Не гидоту. Я справді не вмію… говорити красиво. І дати не пам’ятаю.
Але я… — він запнувся, підбираючи слова. — Ти моє життя, Ася. Все. Без тебе мене б не було.
Вона заплакала. Він гладив її по голові, незграбно, але так ніжно.
— Я буду старатися, — пообіцяв. — Нагадуй мені. Вчи. Я ж… я не знаю, як правильно.
— А я обіцяю, що буду бачити те, що ти робиш. Кожен день. Вибач, що не помічала.
Вони стояли в передпокої, обійнявшись. Троянди валялися на підлозі — Ася впустила їх, коли кинулася до нього.
— Вечеряти будемо? — запитав Толік. — Я зробив тефтельки, твої улюблені.
— Знаю. Бачила. Дякую тобі.
Він здивувався.
— За що?
— За все. За кожен день. За те, що ти є.
Повечеряли разом. Ася розповіла про тітку Ніну, про її слова. Толік слухав, кивав.
— Вона дуже мудра жінка. Я ось теж… не завжди помічаю того, що ти робиш. Як ти з моєю мамою ладнаєш, хоча вона та ще скалка… Як сорочки мої прасуєш, хоча ненавидиш прасування.
— Звідки знаєш?
— Бачу. Просто мовчу. Думаю, так треба.
— Давай не мовчати? Хоч іноді?
— Давай.
Лягли спати обійнявшись. Ася думала про те, що кохання буває різним. Не тільки як у кіно — з серенадами під вікном і оберемками троянд.
Воно буває тихим, щоденним, затишним. У завареному зранку чаї. У мовчазних обіймах після важкого дня.
У тому, що він встає перевірити, чи зачинені двері, бо вона боїться.
— Толя?
— Мм?
— А давай завтра відзначимо? Річницю?
— Давай. Куди хочеш?
— Нікуди. Просто вдома. Разом. Я приготую щось смачне. Ти допоможеш. Ігристого купимо. Потанцюємо.
— Потанцюємо? Я не вмію.
— І я не вмію. Будемо наступати один одному на ноги.
Він тихо засміявся.
— Добре. Потанцюємо.
— І знаєш що? Давай щомісяця будемо відзначати. Не річницю, а просто — що ми разом. Щоб не забувати.
— Давай. Тільки нагадуй.
— Буду. А ти мені нагадуй сказати спасибі. За сніданок. За піклування.
— Домовилися.
Засинали під звук дощу за вікном. Ася думала, що ось воно — щастя.
Не в красивих жестах. У тому, що можна ось так лежати поруч, слухати його дихання і знати — він тут. І нікуди не піде.
Вранці прокинулася від запаху кави. Толік стояв біля ліжка з тацею.
— З добрим ранком. І з річницею. Вчорашньою.
На таці — кава, тости, яєчня сердечком. І маленька листівка. Криво підписано: «Кохаю. Толік».
Ася сіла, взяла листівку. Саморобна, зі звичайного паперу. Всередині ще: «Дякую, що ти є».
— Красиво писати не вмію, — зніяковів він.
— Дуже красиво. Найкрасивіша листівка у світі.
І це була правда. Тому що він старався. Для неї.
Кохання буває різним. Головне — побачити те, яке є. І берегти його. Щоденно