Вітя підскочив до дитини, вихопив ковбасу, обтрусив її об свої спортивні штани й поклав назад на полицю холодильника. На саму верхню, куди Ваня не дотягнеться.
— Вітю, ти що? — Я стояла біля плити, помішуючи суп. Запахло смаженою цибулею — пересмажила зажарку, поки дивилася на цю сцену. — Дитина просто попросила бутерброд.
— Обійдеться, — буркнув чоловік, захлопуючи дверцята холодильника «Індезіт», який ми купили в кредит ще три роки тому. — Кашу хай їсть. Он, гречка в каструлі. Корисно.
— Гречка порожня, Вітю. Котлети закінчилися вчора.
— Ну то зварити яйце! — Він повернувся до мене. Обличчя червоне, невдоволене. — Ти взагалі мати чи хто? Ця ковбаса — для мами. І сир із пліснявою теж. І червона риба. Завтра у неї ювілей, шістдесят років. Я купив делікатеси, щоб стіл накрити по-людськи. А ви тут… як сарана. Тільки покладеш — одразу змітаєте.
Я вимкнула газ. Суп, здається, врятовано, але настрій згорів дотла.
Підійшла до столу. Клейонка липка, у плямах від чаю. Ваня сидів на табуретці й шморгав носом. У нього засвербіло око, він почав терти його кулачком.
— Мамо, я їсти хочу, — прошепотів він.
— Зараз, зайчику. — Я погладила його по голові. Волосся м’яке, пахне дитячим шампунем.
Дістала з хлібниці батон. Відрізала шматок. Намазала маслом. Тонким шаром, бо масло теж закінчувалося, а до зарплати ще тиждень.
Поклала зверху шматок «Докторської». Дешевої, яку брала по акції в супермаркеті.
Ваня взяв бутерброд і почав їсти. Жадібно, відкушуючи великі шматки.
Вітя спостерігав за цим із виразом огиди на обличчі.
— Бачиш? Їсть. А ти кажеш — голодний. Розбестила ти їх, Надю.
— Розбестила? — Я повернулася до нього. Усередині почала закипати злість. Холодна, липка. — Вітю, ми місяць на макаронах сидимо. У старшої, Аліни, чоботи порвалися, ходить у кросівках, а на вулиці мінус. А ти купуєш сир із пліснявою за дві тисячі за кілограм? Для мами?
— Мама — це святе! — Вітя підняв палець догори. — Вона нас виростила. Вона життя поклала! А ти… Ти тільки й знаєш, що скиглити. «Грошей немає, грошей немає». Працювати треба краще!
— Я працюю, Вітю. На двох роботах. І вдома ще підлогу мию в під’їзді вечорами, поки ти на дивані лежиш.
— Ой, не починай! Підлогу вона миє. Героїня. — Він махнув рукою й пішов у кімнату. За хвилину звідти долинув звук телевізора. Новини. Знову про політику.
Я сіла на табуретку. Ноги гуділи. У правому черевику, який я так і не зняла (забула у метушні), тиснуло на кісточку. Зняла його. Шкарпетка сіра, застирана.
Подивилася на холодильник. Там, на верхній полиці, лежав скарб. Тисяч на десять, не менше. Риба, ікра, балык, сири.
Все це куплено з його «премії», про яку він мені не сказав. Я дізналася випадково, побачивши смс від банку на його телефоні, коли він пішов у душ.
«Зарахування зарплати: 75 000 грн».
Мені він сказав, що отримав тридцять. Решта, мовляв, штрафи, утримання.
А сам пішов і спустив усе на ювілей матусі.
Тамари Петрівни.
Жінки, яка жодного разу не привітала онуків із днем народження. Яка називала мене «безприданницею» і «селючкою». Яка жила у трикімнатній у центрі й здавала однокімнатну, але ніколи не допомагала нам ані копійкою.
Засвербів ніс. Нервове.
Вечір минув у тиші. Вітя дивився телевізор, я робила уроки з Аліною. Ваня грав у лего на килимі.
Вранці чоловік встав рано. Одягнув парадну сорочку.
— Я до мами. Допоможу готувати. Ви підтягуйтесь до другої. І дітей причеши нормально, а то вічно як обірванці.
Він забрав пакети з делікатесами з холодильника.
Грюкнули двері.
Я залишилася сама з дітьми.
У холодильнику було порожньо. Каструля супу, півпачки масла і та сама дешева ковбаса.
Аліна вийшла з кімнати. Їй чотирнадцять. Погляд колючий, з-під лоба.
— Мамо, у мене на колготках стрілка. Останні. Можна я в джинсах піду?
— Можна. — Я зітхнула. — Аліно, ти їсти будеш?
— Ні. Я у бабусі поїм. Тато ж сказав, там стіл буде ломитися. Ікра, риба… Я рибу хочу, мамо. Сто років не їла.
У мене стиснулося серце.
Рибу вона хоче. Дитина хоче рибу. А батько везе цю рибу бабусі, у якої і так діабет і холестерин, і їй половину цього не можна.
Ми зібралися. Я вдягла свою єдину пристойну сукню. Їй п’ять років, вона трохи тисне в грудях, але іншої купити нема за що.
Приїхали до другої.
Двері відчинила Тамара Петрівна. У бархатному халаті, з начосом на голові. Пахло парфумами і запеченою куркою.
— О, з’явилися. Проходьте. Тільки тихо, у мене голова болить.
У залі був накритий стіл.
Гарна скатертина. Кришталь.
І тарілки.
На тарілках лежала… варена картопля. Оселедець (звичайний, солоний, з цибулею). Олів’є. Винегрет. Курка, запечена цілою.
Я обвела поглядом стіл.
— А де? — вирвалося в мене.
— Що де? — Свекруха сіла на чолі столу.
— Риба. Ікра. Балык. Сир із пліснявою. Вітя ж привіз.
Вітя сидів поруч із матір’ю. Червоний, як рак. Він почав метушливо поправляти серветку, крутити ґудзик на сорочці.
— А, це… — Тамара Петрівна махнула рукою. — То Вітенька мені в подарунок привіз. Я сховала. Навіщо на стіл викладати? Ви ж усе одно не оціните. Діти розкидають, розмажуть. А мені надовго вистачить. Я люблю зранку, з кавою, бутербродик із рибкою…
У вухах зазвучало.
Аліна, що сиділа поруч зі мною, опустила голову. Я бачила, як вона стиснула виделку. Побіліли кісточки пальців.
— Тобто… — Я говорила повільно, відчуваючи, як пересихає в роті. — Ми не будемо це їсти? Вітя купив це для нашої сім’ї. На гроші, які він приховав від зарплати. Поки мої діти доїдали дешеву ковбасу.
— Надю! — Вітя підскочив. — Замовкни! Ти що таке верзеш? Яке приховав? Це премія! Мої гроші!
— Твої? — Я встала. Стілець із гуркотом від’їхав назад. — У нас іпотека, Вітю. У нас борг за комуналку. У доньки немає чобіт! А ти купуєш мамі делікатеси, щоб вона їх сама їла?
— Не смій рахувати шматки в чужому роті! — заверещала свекруха. — Хамка! Я знала, що ти така! Голоранка! Прийшла на все готове і права качає!
— На готове? — Я засміялася. Нервово, зі всхлипом. — Я пашу як кінь. Я підлогу мию, щоб твоїм онукам купити фрукти. А ти… Ти ховаєш їжу від дітей? Від рідних онуків?
— Вони не голодують! Он, щоки які! Картоплю хай їдять!
Аліна раптом підвелася.
— Я не хочу картоплі. Я додому хочу.
Ваня, злякавшись криків, заплакав.
— Ходімо. — Я взяла Ваню за руку. — Аліно, одягайся.
— Куди?! — закричав Вітя. — Сядь на місце! Не ганьби мене!
— Я не ганьблю. Я рятую залишки самоповаги. Твоєї, до речі, теж. Хоча там рятувати вже нічого.
Ми вийшли в передпокій.
Вітя вибіг слідом.
— Якщо підеш — додому не пущу! Замки поміняю!
— Квартира на мені, Вітю. Іпотека на мені. Плачу я. Тож це я замки поміняю. Речі свої у мами забереш. Разом із рибою.
Ми одягалися мовчки.
Свекруха кричала з кімнати про невдячних свиней. Вітя стояв у дверях, стискаючи кулаки.
— Ти пошкодуєш, Надю. Кому ти потрібна з двома причепами?
— Дітям потрібна. Собі потрібна. А такому «татові», який у своїх дітей шматок із рота вириває заради маминої примхи, — точно не потрібна.
Ми вийшли на вулицю.
Мороз. Вітер у обличчя. Аліна згорнулася в тонкій куртці.
— Мамо, — тихо спитала вона. — А ми справді рибу не спробуємо?
Я зупинилася.
Дістала телефон. Зайшла в додаток банку. Там, на кредитці, залишалося п’ять тисяч ліміту.
— Спробуємо. Просто зараз. Йдемо в магазин. Купимо рибу. І торт. І твій улюблений сир.
— А тато?
— А тато хай їсть картоплю. З мамою.
Ввечері ми влаштували свято. Я накрила стіл на кухні. Купила форель, гарну нарізку, торт «Прага».
Ми їли, сміялися, дивилися комедію.
Вітя не прийшов. Не дзвонив.
Вночі прийшло смс від банку: «Відмова в операції. Недостатньо коштів». Прагнув розрахуватися моєю карткою в таксі. Забув, що я її заблокувала одразу, як вийшла від свекрухи.
Наступного дня я подала на розлучення.
Вітя приповз через тиждень. З квітами (зів’ялими) і пакетом гречки (мабуть, натяк). Просився назад. Казав, що мама його накрутила, що він був неправий.
Але я згадала очі Вані, коли у нього забирали ковбасу. І очі Аліни за святковим столом із картоплею.
— Ні, Вітю. Іди до мами. Там ситно. Там риба.
І зачинила двері.
На два оберти.