Варвара стискала в кулаці результати аналізів. Папір зволожився від поту. У коридорі жіночої консультації було не проштовхнутися.
— Морозова Варвара Михайлівна! — крикнула медсестра.
Варвара підвелася, пройшла в кабінет. Лікарка — повна жінка з якимись пустими очима — взяла з її рук папку, пробігла поглядом по аркушах.
— Сідайте. — вона окинула результати байдужим поглядом.
— У вас все в нормі. Обстежте чоловіка.
Варвара змерзла. Віталій? Але ж він…
…Вдома свекруха шинкувала капусту на борщ. Ножем працювала люто, ніби рубала ворогів.
— Ну що, донечко, які новини? — не піднімаючи голови, поцікавилася Валентина Петрівна.
— Зі мною все добре, — пробурмотіла Варвара, знімаючи куртку.
— А чому ж ти тоді… — свекруха нарешті підняла очі. У них промайнула тривога.
— Віталію потрібно пройти обстеження.
Ніж завмер над дошкою. Валентина Петрівна випрямилася, як струна.
— Що за нісенітниця? У мого сина все гаразд! Це ваші лікарі, нічого не розуміють. Раніше жінки і без аналізів народжували.
Варвара пройшла в кімнату. На дивані валялися шкарпетки — одна синя, інша чорна. Вона машинально підібрала їх, сунула в кошик для білизни.
За три роки шлюбу ці шкарпетки перетворилися на символ їхнього життя — розрізнені, що не складають пари.
Віталій повернувся пізно.
— Що за похоронне обличчя? — буркнув він, плюхаючись у крісло.
— Віталіку, нам потрібно поговорити.
— Про що?
Вона простягнула йому папери. Він пробіг очима, відкинув на столик.
— І що?
— Тобі потрібно обстежитися.
— З якого дива? — Віталій підхопився, почав метушитися по кімнаті. — Я здоровий мужик! Подивися на мене!
Він дійсно виглядав здоровим — широкоплечий, з густим темним волоссям. Але здоров’я не завжди видно зовні.
— Віталік, ну будь ласка…
— Досить! — гримнув він. — Не хочеш дітей — так і скажи! Навіщо ці вистави з лікарями?
З кухні долинуло шаркання тапочок. Валентина Петрівна причаїлася за дверима, але дихала так голосно, що було чутно кожен її вдих та видих.
— Я хочу дітей більше за все на світі, — тихо сказала Варвара.
— Тоді чому їх немає? Може, ти щось приховуєш? Зриви якісь робила, а тепер не можеш?
Удар був болючим. Варвара відсахнулася.
— Як ти…
— А як я повинен? Три роки живемо — результату нуль! А тут якісь лікарі кажуть, що я… — Він не договорив, стиснув кулаки.
Двері відчинилися. Валентина Петрівна увірвалася в кімнату, як танк.
— Віталік, не слухай її! Це все від неробства. Працювала б більше, менше по лікарях тягалася.
Варвара подивилася на чоловіка. Той відвернувся до вікна.
— Віталік, ти справді думаєш, що я…
— Не знаю, що думати, — процідив він крізь зуби. — Знаю одне: здоровий чоловік до лікарів не ходить.
Валентина Петрівна гордо кивнула.
— Правильно син каже. Не чоловіча це справа — по лікарнях тинятися.
Варвара відчула, як всередині щось лопнуло. Немов натягнута струна, яку перетягнули.
— Добре, — сказала вона рівним голосом.
Наступного дня почалася війна. Валентина Петрівна чіплялася до кожної дрібниці.
Сіль пересипана. Каструля не домита. Пил на комоді. Варвара мовчала, стискала зуби.
— Може, тобі взагалі не варто вдома сидіти? — отруйно поцікавилася свекруха за вечерею. — Працювати б пішла, а не по лікарях бігати.
Віталій жував котлету, не піднімаючи голови.
— Я працюю, — нагадала Варвара.
— Три дні на тиждень — це не робота, а дитячі ігри.
— При чому тут моя робота?
— А при тому! Мій син здоровий, а ти його хворим виставити хочеш! Коли немає дітей — жінка винна! Це завжди так було!
Варвара встала з-за столу. Ноги підкошувалися.
— Що з тобою? — здивувалася свекруха. — Поїла і відразу тікаєш?
— Втомилася я, — тихо відповіла Варвара.
— Втомилася! А від чого втомлюватися? Три дні на тиждень працюєш — не бог знає яке навантаження!
Віталій нарешті підвів очі. У них промайнуло щось схоже на жалість. Але промовчав.
Вночі Варвара лежала і слухала хропіння чоловіка. Раніше цей звук заспокоював — значить, поруч близька людина. Тепер дратував.
Як же вона не помічала, що він такий впертий?
Вранці вона зібрала речі в старий спортивний рюкзак. Багато не взяла — пара суконь, білизна, косметичка.
— Ти куди це? — Валентина Петрівна стояла в дверях кухні з чашкою в руках.
— До бабусі.
— Надовго?
— Не знаю.
Віталій вийшов з ванної, побачив рюкзак.
— Варя, це що таке?
— Те, що бачиш.
— Ти серйозно?
— А як інакше? Ти не хочеш обстежуватися, твоя мама вважає мене винною в усьому. Навіщо мені тут перебувати?
Він підійшов ближче, знизив голос:
— Ну не дури. Куди ти підеш?
— До бабусі Ліди.
— У цю конуру? Там же метрів двадцять всього!
— Мене це щовсім не лякає.
Валентина Петрівна пирхнула:
— Правильно! Нехай іде. Поживе у старої, зрозуміє, як добре їй тут було.
Віталій кинув на матір сердитий погляд, але заперечувати не став.
Варвара взяла рюкзак, попрямувала до дверей.
— Варя! — окликнув чоловік.
Вона обернулася. Він стояв посеред передпокою — розгублений, з мокрим після душу волоссям.
— Коли повернешся?
— Коли сходиш до лікаря.
Двері за нею грюкнули.
Бабуся Ліда ахнула, побачивши онуку з рюкзаком:
— Варенька! Що сталося?
— Посварилася з Віталієм. Можна у тебе пожити?
— Звичайно, дитинко. Тільки тісно тут…
— Нічого, бабусю.
Квартирка дійсно була крихітною. Ліжко, стіл, два стільці, старовинний телевізор. Але чисто. І пахло ваніллю — бабуся любила пекти.
— Розкажи, що сталося, — попросила старенька, ставлячи чайник.
Варвара виклала все. Бабуся слухала, похитуючи сивою головою.
— Ой, люба… Чоловіки вони такі. Горді. Для них визнати, що щось не так — як в петлю лізти.
— А я що, повинна все життя чекати, коли він дозріє до походу до лікаря?
— Не повинна. Правильно зробила, що пішла. Нехай подумає.
Перші дні минули спокійно. Варвара облаштувалася на розкладачці в кутку, допомагала бабусі по господарству. Дзвонив Віталій, але вона не брала трубку.
Потім бабуся почала скаржитися на болі в грудях. Лікар «швидкої» наполіг на госпіталізації.
— Дитинко, не хвилюйся, — шепотіла баба Ліда, коли її відвозили. — Я вже стара, всяке буває.
У лікарні бабусі стало краще. Варвара приходила щодня — приносила домашню їжу, розповідала новини.
— Як справи з чоловіком? — запитала одного разу бабуся.
— Та ніяк, нічого особливо не змінилося. Дзвонив пару разів.
— І ти відповідала?
— Перший раз так. Другий — ні. Який сенс слухати одне й те саме?
— А раптом він уже сходив до лікаря?
— Навряд чи.
У коридорі юрмилися відвідувачі. Варвара попрямувала до виходу і ледь не зіткнулася з чоловіком у білому халаті. Молодий, світловолосий, з добрими очима.
— Вибачте, — пробурмотіла вона.
— Нічого страшного. Ви до кого?
— До бабусі, в сьому палату.
— А, до Лідії Павлівни! — лікар посміхнувся. — Чудова пацієнтка. А я Денис Ігорович, кардіолог.
— Варвара.
— Дуже приємно. Не хвилюйтеся, з бабусею все буде добре. Просто вік…
Він говорив про стан бабусі, про лікування, а Варвара дивилася на його руки. Довгі пальці, акуратні нігті. Надійні руки.
— Дякую вам за турботу, — сказала вона.
Наступного дня він знову затримався, щоб поговорити. Потім ще. Варвара стала приходити раніше, сподіваючись зустріти його.
— Варенька, а лікар цікавився, чи прийдеш ти сьогодні, — повідомила якось бабуся з лукавою посмішкою.
— Цікавився?
— А то! Каже: «Як справи у вашої онуки?» Хороший хлопець, між іншим. І неодружений.
Варвара почервоніла.
— Бабусю, що ти таке кажеш…
— А що? Ти ж майже вільна. Цей твій Віталій…
— Я заміжня.
— Пф!
Через тиждень Дениса Ігоровича перевели в інше відділення. В останній день він підійшов до Варвари в коридорі.
— Мені буде вас не вистачати, — сказав він просто.
— І мені, — зізналася вона.
Він простягнув візитку.
— Якщо щось знадобиться… Або просто захочеться поговорити.
Варвара взяла картку. Їхні пальці торкнулися на мить.
— Дякую.
— І ще… — Денис завагався. — Ви дуже красива. І дуже сумна. Сподіваюся, дуже скоро це мине.
Бабусю виписали. Вдома вона одужала повністю, але Варвара все одно боялася залишати її саму.
Віталій дзвонив, іноді Варвара скидала дзвінок, іноді відповідала.
Останнього разу він кричав у слухавку, що вона «поводиться як примхлива дівчинка». Варвара поклала слухавку і більше не піднімала.
І того ж дня подала на розлучення.
Через місяць зателефонувала незнайома жінка:
— Варвара? Це мати Дениса… Дениса Ігоровича, з лікарні. Він дав ваш номер…
— Щось сталося?
— Ні-ні! Просто завтра у нього день народження, і він дуже хотів би вас бачити. Чи не могли б ви прийти?
Варвара вагалася. Але бабуся, яка підслухала розмову, замахала руками:
— Іди, дитинко! Коли ти востаннє веселилася?
День народження пройшов чудово. Денис познайомив Варвару з усіма, був уважний, але не нав’язливий.
Проводжаючи додому, він сказав:
— Хочу ще раз вас побачити. Можна?
— Можна, — прошепотіла вона.
Вони почали зустрічатися. Обережно, делікатно. Денис не задавав зайвих питань, не вимагав пояснень. Просто був поруч. Іноді Варвара залишалася ночувати у нього.
А потім сталося те, чого Варвара не очікувала. Вона дізналась, що при надії.
— Ти вийдеш за мене заміж? — запитав Денис, коли вона розповіла.
— Звичайно, — щасливо засміялася дівчина.
Через рік Варвара котила коляску алеєю. Денис йшов поруч, розповідав щось смішне. Їхній син — Мішка — сопів уві сні.
Назустріч йшли двоє — Віталій і Валентина Петрівна. Побачивши Варвару, обоє зупинилися як укопані.
Варвара не стала ні прискорювати крок, ні пригальмовувати. Просто йшла повз, гордо піднявши голову.
В очах Віталія вона прочитала все — біль, жаль, розуміння.
Валентина Петрівна смикнула сина за рукав:
— Ходімо, Віталік.
Але він не ворушився. Дивився на коляску, на щасливе обличчя Варвари, на Дениса. І розумів, що помилився. Але вже було пізно.