Лера завжди вважала Артема людиною, на яку можна покластися. Десять років спільного життя, двоє синів, спільна іпотека — все це здавалося міцною конструкцією, що не знає тріщин. Артем жив за чітким розпорядком: зранку кава, ввечері вечеря, на вихідних — парк і діти. Коли керівництво відправило його на три тижні в санаторій «перевести подих» після вигорання, Лера навіть зраділа. Чоловік останнім часом був дратівливим, часто затримувався, втомлювався. Нехай змінить обстановку, подихає сосновим повітрям, поп’є мінералку, вирішила вона.
Але на другому тижні всередині щось неприємно йокнуло. Спочатку дрібниця: дзвінки ввечері стали рідшими, він пояснював це «поганим зв’язком». Потім у соцмережах однієї з його колег з’явилося фото з того самого санаторію — довгий стіл, сміх, люди, і на задньому плані рука Артема на жіночому плечі. Лера збільшила зображення майже до зерна. Плече належало молодій жінці у червоній сукні. Лера бачила її одного разу на корпоративі — здається, Катя.
Спочатку вона спробувала відмахнутися: втома, фантазія, нерви. Але наступного дня Артем написав сухо: «Все нормально, не хвилюйся». Без звичних ласкавих слів, без смайликів. А потім зник на два дні.
У п’ятницю ввечері Лера зібрала невелику сумку, сказала мамі, що їде до подруги, попросила посидіти з дітьми й поїхала. П’ять годин нічної дороги, старий плейлист із їхньої першої поїздки до моря і думки, від яких неможливо було відмахнутися.
Санаторій зустрів її морозним світанком, запахом хвої й димом від котельні. Лера припаркувалася й попрямувала до головного корпусу. Сонна адміністраторка здивовано підняла очі.
— Ви до кого?
— До чоловіка. Артем Соколов, номер двісті дванадцять.
Жінка перегорнула журнал.
— Так, він у нас. Зараз ще рано, процедури пізніше. Можете зачекати в холі.
— Я піднімуся, — спокійно відповіла Лера.
Другий поверх був порожній, пахло фарбою й антисептиком. Двері потрібного номера були прочинені. Лера тихо зайшла.
У кімнаті було напівтемно. Артем спав на ліжку один. Лера вже хотіла з полегшенням видихнути, але погляд зачепився за другу подушку — зім’яту, ніби на ній нещодавно лежали. На стільці висіло жіноче кашемірове пальто.
У ванній сумнівів не залишилося: жіночий шампунь, крем, зубна щітка поруч із його, на гачку — червона сукня.
Вона вийшла, щоб не будити його одразу, і спустилася в їдальню. Сніданок тільки починався. Біля вікна сиділа Катя — акуратна, втомлена, з тарілкою млинців і порожньою чашкою.
Лера підійшла прямо до неї.
— Доброго ранку. Катерина?
Катя зблідла.
— Леро?.. Як ви тут?
— Приїхала до чоловіка. Дивлюся, відпочинок у нього вдався.
— Я можу пояснити…
— Не треба, — тихо сказала Лера. — Я вже все зрозуміла.
Вона повернулася в номер. Артем прокинувся, сидів на ліжку, розгублений.
— Леро? Ти як тут?
Він зробив крок до неї, але вона відступила.
— Двері були відчинені. Пальто гарне. І ванільний шампунь — теж.
— Це не так, як ти думаєш…
— А як я думаю? — її голос був рівний. — Що ти мені брешеш? Чи що санаторій став місцем для романів?
Він опустив погляд.
— Це була помилка. Розмови, самотність, вино… Я не планував.
— Не планував ділити з нею номер?
Він мовчав.
Лера підійшла до вікна, розсунула штори. Сонце іскрилося у снігу.
— Найсмішніше, що я тобі вірила. Думала, ти втомився від побуту, а ти просто знайшов зручніший відпочинок.
— Пробач. Це нічого не означає.
— Нічого? — перепитала вона. — Десять років — і «нічого».
У двері постукали. Катя стояла з сумкою.
— Я їду. Вибачте. Я не хотіла…
— Вже вийшло, — спокійно відповіла Лера. — Питання лише в тому, що далі.
Катя пішла. За хвилину поїхало таксі.
Артем стояв поруч, не наважуючись доторкнутися.
— Давай поговоримо. Я все виправлю. Я люблю тебе.
— Якщо любиш, чому не сказав правду одразу? — спитала Лера. — Чому не зупинився?
— Я боявся тебе втратити.
— Ти втратив мене тоді, — тихо сказала вона, — коли доторкнувся до неї.
Пізніше Лера мовчки зібрала його речі.
— Поїхали додому. До дітей. Потім вирішимо.
Він кивнув.
У машині вони їхали мовчки. Коли проїхали вказівник на санаторій, Артем сказав:
— Я думав, усе залишиться як раніше.
— А я думала, що у нас і так усе як раніше, — відповіла Лера.
Вдома діти кинулися до батька. Лера дивилася на них і відчувала холод усередині.
Увечері вона сказала:
— Я не знаю, чи зможу пробачити. Але заради дітей спробую жити далі. Поки разом.
— Я клянусь, більше не буде, — швидко сказав він.
Минув місяць. Артем став уважним, турботливим, допомагав, дарував квіти. Катя звільнилася — Лера дізналася про це випадково. Але змінилася й сама Лера: фітнес, подруги, мінус п’ять кілограмів, нова впевненість.
Одного разу він обійняв її.
— Дякую, що дала шанс.
— Це шанс не тобі, — відповіла вона. — Це шанс нам. І мені.
Лера знала: тріщина залишилася. Але іноді сім’ї руйнуються не через зраду, а через мовчання після неї. Вони обрали говорити — чесно й боляче.
І, можливо, саме це дало їм змогу повільно, крок за кроком, збирати довіру заново