Тетяна почала готуватися до Нового року ще двадцять дев’ятого грудня. Обійшла всі найближчі магазини, шукаючи знижки: червону рибу взяла там, де була акція, м’ясо — в іншому місці, сири — в третьому. Хотілося, щоб стіл був по-справжньому святковим, а не «аби було».
Увечері вона розклала чеки й підрахувала витрати. Вийшло п’ять тисяч гривень. Жінка тяжко зітхнула: зазвичай Новий рік вона зустрічала або сама, або в доньки й вкладалася максимум у пару тисяч. А тут розмахнулася.
Але Віктор так просив. Йому мріялося про домашній затишок, сімейну атмосферу й свято «як у людей», а не на самоті.
Познайомилися вони пів року тому, у поліклініці, де Тетяна працювала в реєстратурі. Віктор прийшов із болем у горлі, вона записала його до лікаря, розговорилися. Він виявився приємним і балакучим: гарно розповідав про завод, життя, онуків, згадував минуле так, що слухати було приємно.
Потім почалися зустрічі: прогулянки, кіно, парк. Віктор поводився галантно — відчиняв двері, подавав руку, чемно усміхався. Але в кафе платили навпіл, подарунки були символічними: на день народження — букет і коробка цукерок.
Тетяна не ображалася. Думала: пенсія невелика, у багатьох зараз непросто. Та й сама вона заробляла не набагато більше — на розкіш не розгуляєшся.
За два дні до свята Віктор подзвонив сам.
— Таню, я так чекаю нашого вечора. Ти тільки не витрачайся, я свою частину візьму на себе. Не хвилюйся, я чоловік.
Тетяна зраділа: значить, привезе продукти, солодке, фрукти… або хоча б запропонує скинутися по-чесному.
Тридцять першого вона піднялася о сьомій ранку. Салати, нарізки, гаряче — все робила ретельно. Олів’є з гарною ковбасою, оселедець під шубою, «мімоза» з червоною рибою. Сирну тарілку зібрала красиву: дорблю, камамбер, пармезан. М’ясну нарізку — буженина, карбонад. Запекла м’ясо у фользі. На блюдо виклала фрукти: виноград, мандарини, ківі.
До дев’ятої вечора стіл був накритий. Вона переодяглася у сукню, зробила макіяж, подивилася на себе в дзеркало й відзначила: п’ятдесят — а виглядає гідно.
Рівно о десятій пролунав дзвінок. На порозі стояв Віктор із пакетом із магазину.
— З прийдешнім, дорога!
Поцілував у щоку, зайшов, зняв куртку й поклав пакет на стіл.
— Я ж казав, з порожніми руками не прийду. Ось, мій внесок.
Тетяна зазирнула всередину. Там лежала довга палка варено-копченої ковбаси — з найдешевших.
Жінка на мить завмерла. Вона витратила понад вісім тисяч, а він приніс ковбасу, яку зазвичай беруть «на бутерброди, якщо зовсім приперло».
— Дякую, Вітю, — рівно сказала вона й віднесла покупку на кухню.
Нарізала кілька шматків, спробувала — ковбаса була гумова, запах дивний. Тетяна поставила тарілку на самий край, щоб не псувала вигляд.
А Віктор уже розглядав стіл і все більше оживлявся.
— Ого! Тань, ти молодець! Оце розмах!
Він потягнувся до червоної риби.
— Сьомга? Справжня?
— Справжня.
— Дорого, мабуть?
— По акції брала, але все одно недешева.
Він поклав собі одразу кілька шматків і з задоволенням почав їсти.
— Рідко таке буває. Смакота!
Тетяна сіла навпроти й дивилася, як він бере її рибу, її сири, її м’ясо — і нахвалює, ніби це теж його заслуга.
— А сири які! Тань, ресторан відпочиває. Добре ми підготувалися!
Вона відклала вилку.
— Вітю… це я майже все купувала.
Він підняв голову, ніби здивувався.
— Як це все сама? А ковбаса? Це ж теж гроші. І взагалі, головне — увага, а не суми. Я увагу проявив.
Тетяна налила собі соку, випила й промовчала. У кімнаті стало трохи тісніше.
— Ти образилася? — насупився Віктор. — Таню, ну не треба. Свято ж.
— Не образилася, — сказала вона спокійно.
— Образилася, бачу. Через ковбасу, чи що? Хотіла, щоб я ікру приніс?
— Не в ковбасі справа, — повільно відповіла Тетяна.
— А в чому тоді?
Вона подивилася на стіл: на рибу, на сири, на м’ясо, яке дві години доводила до ідеального стану.
— Ти казав, що візьмеш на себе свою частину. Я думала, ти привезеш продукти. Або хоча б скинешся.
Віктор відклав вилку.
— Я і привіз. Ковбасу.
— Ковбасу за двісті гривень? А у мене п’ять тисяч витрат.
Він усміхнувся, ніби це жарт.
— П’ять тисяч? Тань, ти перебільшуєш.
— Не перебільшую. Ось чеки.
Вона дістала з ящика стос чеків і поклала на стіл.
Віктор переглянув їх, посопів.
— Ну й навіщо ти так витрачалася? Можна було простіше. Олів’є, оселедець — і все.
— Ти хотів «сімейного затишку». Я й старалася.
— Старалася, — кивнув він. — Молодець. Але я не просив витрачати п’ять тисяч.
Тетяна піднялася й пішла на кухню. Увімкнула чайник і стояла, дивлячись на воду, ніби намагалася разом із кипінням зібрати свої думки.
Віктор підійшов ззаду.
— Чого ти засмутилася? Я ж дякую. Стіл шикарний.
— Не в столі справа.
— А в чому?
Тетяна повернулася й подивилася прямо.
— У тому, що ти сказав: «свою частину візьму на себе». А по факту приніс найдешевшу ковбасу й вважаєш, що обіцянку виконав.
— Виконав, — уперто сказав він. — Я ж приніс. Не з порожніми руками.
— Вітю, я твоїм онукам подарунки передавала. Ти сам просив, щоб виглядало гідно. Міші — конструктор за півтори тисячі, Каті — ляльку за тисячу. А мені на день народження ти приніс цукерки за триста гривень і вважав, що все нормально.
Чоловік відступив, ніби його вдарили словами.
— Я думав, тобі приємно дітям дарувати.
— Приємно, — кивнула вона. — Але мені неприємно, коли мою турботу сприймають як безкоштовний сервіс.
Віктор насупився ще більше.
— Ти що, меркантильна?
Тетяна раптом розсміялася — коротко й втомлено.
— Меркантильна? Я три дні готувала, витратила п’ять тисяч, а ти приніс ковбасу й вирішив, що «чоловічу частину» закрив.
Віктор узяв куртку.
— Знаєш, я не хочу так зустрічати свято. Одні докори й підрахунки.
— Не хочеш — не треба, — спокійно сказала Тетяна.
Він одягнувся й пішов. Двері грюкнули. У квартирі стало тихо, і ця тиша була вже не затишною, а порожньою. Тетяна сіла за накритий стіл, подивилася на їжу — і раптом зрозуміла, що не хоче зустрічати Новий рік у такій самотності.
Вона взяла телефон і набрала доньку.
— Машо, ви вдома?
— Так, мамо. Щось сталося?
— Приїжджайте. Стіл накритий, а я одна.
— Зараз будемо.
За годину приїхала донька з чоловіком. Вони сіли, почали їсти, хвалити, сміятися. Дім наповнився голосами.
— Мамо, ти чарівниця, — Маша обійняла її. — Як у ресторані!
Тетяна усміхнулася. Ось воно — тепло. Не зі слів «я чоловік», а з реальної присутності, з рідних рук і щирого сміху.
Зять наминув бутерброди з сьомгою, нахвалював м’ясо. Маша фотографувала стіл, обіцяла «показати всім».
— Мамо, а де Віктор? — спитала вона.
— Пішов.
— Посварилися?
— Розійшлися.
— Через що?
Тетяна подивилася на тарілку з ковбасою на краю столу.
— Через ковбасу.
— Як це?..
— Довга історія. Потім розповім.
Куранти пробили північ. Вони привітали одне одного, обійнялися, засміялися. Тетяна пригорнула до себе доньку й відчула: ось вона — її справжня родина.
Другого січня Віктор подзвонив.
— Таню, пробач. Я не хотів образити.
— Нічого, — рівно відповіла вона.
— Давай помиримося?
— Ні.
— Як це — ні?
— Так. Вітю, ти непогана людина, але мені не підходиш.
— Чому?
— Бо ти звик економити на всьому. І вважаєш, що чужі зусилля — це само собою зрозуміле. А я так жити не хочу.
— Я просто не зрозумів, що ти так витратишся.
— Я попереджала. І ти обіцяв взяти на себе частину. Не взяв.
— Взяв! Ковбасу ж приніс!
Тетяна знову усміхнулася — вже без злості, просто як людина, яка нарешті все зрозуміла.
— Ось саме. Ковбасу. Прощавай, Вітю.
Вона поклала слухавку, видалила номер і більше до цієї розмови не поверталася.
Тетяна винесла з цієї історії просту річ: економія — це не про бідність, а про ставлення. Віктор міг привезти торт, фрукти, шампанське, запропонувати скинутися або хоча б чесно сказати: «Грошей мало, давай скромніше». Але він обрав найдешевший варіант і був упевнений, що цього достатньо, бо решту вона все одно зробить.
А вона вирішила: більше не буде накривати «на розмах» для тих, хто приходить просто відмітитися. Не буде купувати подарунки чужим онукам на прохання чоловіка, який сам економить навіть на елементарній вдячності. Не буде вкладатися в людей, для яких палка дешевої ковбаси — це «чоловічий обов’язок виконано».
Якщо в її житті й з’явиться наступний чоловік, то той, хто розуміє ціну турботи й говорить не гучно, а по суті: «Давай разом купимо продукти. Давай поділимо витрати. Давай зробимо це удвох».
А не той, хто урочисто ставить на стіл пакет із дешевою ковбасою й чекає оплесків.