Анна і Сергій розписалися лише пів року тому й вирішили на перший час оселитися у квартирі його матері, щоб зекономити на орендованому житлі. Майже одразу Аня звернула увагу на одну дивну особливість: свекруха обожнювала повторювати фразу «Я у вашу сім’ю не втручаюся, у вас своє життя». Але варто було цим словам прозвучати, як жінка чомусь опинялася занадто близько до сумки невістки чи її телефону.
Одного разу, вийшовши з ванної, Анна застала неприємну картину: Тамара Іванівна сиділа в кімнаті, а на журнальному столику перед нею лежав телефон Ані, перевернутий екраном донизу. Зустрівши погляд невістки, свекруха здригнулася й поспішно підсунула до себе чашку з чаєм, ніби саме пакетик у ній був предметом її підвищеного інтересу.
– Анно, чого ти так затрималася? – з удаваною ласкою протягнула вона. – Я тут серіал дивлюся, ніяк не зрозумію, що це за новий персонаж. До речі, вилитий мій другий чоловік.
Анна нічого не відповіла. Вона чудово пам’ятала, що залишала телефон зовсім в іншому місці. Але влаштовувати розбірки вирішила пізніше.
Через кілька днів, завітавши до мами на чай, дівчина несподівано почула:
– Тільки Сергію не розповідай, але його мама мені вчора дослівно переказала твоє листування з подругою. Про втому і про те, як ти мрієш тиждень нічого не робити.
Анна остовпіла:
– Мамо, ти їй щось розповідала?
– Та що ти, – образилася Лідія. – Нічого я не розповідала. Вона сама каже: «Ось Аня з подружкою переписується, пральну машину лає і на чоловіка скаржиться, що шкарпетки по хаті розкидає». Я думала, ви це між собою обговорювали.
Висновок напрошувався сам собою: свекруха систематично читала її повідомлення. Не випадково й не мимохідь — цілеспрямовано.
Ввечері, коли Сергій повернувся з роботи, Анна не стрималася:
– Серже, а твоя мама тобі не розповідала про мої «таємниці» в телефоні?
Чоловік на мить замислився:
– Ну… було таке. Вона якось сказала, що ти від неї щось приховуєш. Мовляв, усі в цих телефонах сидять, а потім сім’ї руйнуються.
Анна усміхнулася:
– Ясно. Значить, мені не здалося.
Скандал вона влаштовувати не стала. Замість цього вирішила розіграти власний спектакль — за своїми правилами.
Підготувалася Анна ґрунтовно. Наступного дня вона залишила сумку в кімнаті на кріслі, трохи привідкривши блискавку, ніби випадково. Зверху поклала акуратно складений аркуш паперу. На ньому розбірливо було написано:
«Тамаро Іванівно, якщо ви це читаєте, значить, знову полізли в мої особисті речі. Це некрасиво. Давайте краще говорити прямо, ніж ритися по сумках».
Для надійності вона додала ще один елемент — старий диктофон. Колись Сергій записував на нього лекції, а тепер пристрій припадав пилом без діла. Анна увімкнула запис і сховала його у бокову кишеню сумки. Нехай фіксує всі «випадковості».
І, нарешті, телефон. У нотатках вона набрала чорновик, ніби не відправленого повідомлення подрузі:
«Ти не повіриш, Сергій учора подарував мені каблучку з діамантом! Сказав, що це за моє терпіння до його нестерпної мами. Так зворушливо!»
Звісно, жодної каблучки не існувало.
Ввечері сумка з «начинкою» спокійно стояла на кріслі, телефон лежав на столику. Сергій пішов у ванну, Анна демонстративно зачинилася на кухні з книжкою. Свекруха залишилася в кімнаті сама.
Перед сном Анна забрала речі, зачинилася у спальні й увімкнула диктофон.
– Каблучка з діамантом, значить, – єхидно протягнула Тамара на запису. – За терпіння до «нестерпної мами». Ну-ну, ще подивимось, хто тут нестерпний…
– Так… подивимось, що вона тут ховає, – продовжував голос. – Гаманець… чек… записка якась… – пауза. – Знайшлася розумниця… ще мене вчити буде… Ах ось як…
Анна вимкнула запис і подивилася на Сергія, який зайшов у спальню.
– Серже, твоя мама риється у моїй сумці, – спокійно сказала вона й увімкнула диктофон.
Сергій мовчки слухав знайомий голос, що розмірковував про чужі речі, записку й вигадану каблучку. Наприкінці він лише пробурмотів:
– Ось тобі й «я у вашу сім’ю не втручаюся»…
Анна зітхнула:
– Я не проти твоєї мами. Я проти того, що вона робить вигляд тактовної, а сама лізе в мої особисті речі.
– Я зрозумів.
– Давай просто покажемо, що нам усе відомо. Без істерик.
Привід трапився вже наступного ранку. За сніданком Тамара сиділа навпроти невістки, Сергій намагався жартувати, але свекруха явно була напружена й поглядала на Анну з образою.
– Анно, – підкреслено ласкаво почала вона, – ти мене пробач, але я все ж скажу. Зараз молодь якась закрита. Все ховаєте, телефони свої стережете. Я ось від своєї матері ніколи нічого не приховувала.
Анна мовчки дістала диктофон із кишені халата й поклала його на стіл.
– Тамаро Іванівно, хочете послухати, як ви нічого не приховуєте?
– Це ще що таке? – насторожилася жінка.
Анна увімкнула запис. Кімнату наповнив знайомий голос:
– Так… подивимось, що вона тут ховає… каблучка з діамантом, значить… за терпіння до нестерпної мами…
Сергій стиснув губи, а свекруха миттєво залилася багряним рум’янцем.
– Ви… ви мене записували?! – обурилася вона.
– Ні, ви самі себе записали, – спокійно відповіла Анна. – Я ж не просила вас лізти в мою сумку.
– Це підло! – спалахнула Тамара. – Я просто хотіла впевнитися, що у вас усе гаразд!
– У моїй сумці? – уточнила Анна. – І в моєму телефоні?
– Мамо, так не можна, – втрутився Сергій. – Це чужі речі.
– Чужі?! – свекруха різко повернулася до сина. – Значить, дружина тобі дорожча за матір?
– Справа не в цьому. Просто не треба підглядати.
Анна, помітивши, що розмова ось-ось піде звичним руслом, додала з іронією:
– А каблучку я вигадала.
Свекруха кілька секунд кліпала очима, потім стиснула губи:
– Тобто це був розіграш?
– Швидше, перевірка, – поправила Анна. – І ви її не пройшли.
Повисла важка тиша. Нарешті Тамара зітхнула й опустила плечі:
– Гаразд. Можливо, я перегнула. Просто я за вас переживаю. А раптом щось станеться, а я не дізнаюся.
Анна усміхнулася:
– Якщо щось станеться, ми скажемо самі.
– Сумніваюся, – буркнула свекруха за звичкою, але вже без колишньої впевненості.
Після цього телефон перестав притягувати чужі руки, а сумка Анни спокійно стояла там, де вона її залишала. Тамара все частіше підкреслювала: «Я ваші речі не чіпаю, мені це не цікаво», але щоразу при цьому з підозрою поглядала на диктофон на полиці.
Анна була задоволена результатом своєї маленької операції й подумки зробила висновок: іноді, щоб поставити людину на місце, доводиться підключати уяву.