Мій чоловік Андрій завмер із напіввідкритим ротом, стискаючи в руках прозорий шурхотливий пакет із логотипом популярного супермаркету. Усередині понуро перекочувалися балончик піни для гоління по акції, упаковка одноразових станків — усього три штуки — і дезодорант із агресивним ароматом «Морський бриз». Усе це задоволення обійшлося мені рівно у п’ятсот гривень. Чек я спеціально не викинула й акуратно залишила всередині, щоб ефект був максимально достовірним.
— Це… що? — нарешті видавив він, піднявши на мене очі, повні справжнього здивування. — Лено, це жарт?
За столом запанувала тиша. Гості завмерли, свекруха перестала жувати салат, старий друг родини застиг із піднятим келихом. Усі чекали, що я зараз розсміюся, плесну в долоні й скажу: «Ну звісно, жартую!», а потім винесу зі спальні коробку з новим ноутбуком чи модними смарт-годинниками.
Але я не сміялася. Спокійно зробила ковток вина і, дивлячись Андрію просто в очі, найм’якшим і «турботливим» тоном, на який була здатна, промовила:
— З ювілеєм, коханий. Дуже практичний подарунок. Ти ж голишся щодня? Ось я й вирішила — навіщо витрачатися на всілякі дурниці, якщо можна подарувати те, що точно знадобиться в побуті.
Я буквально бачила, як у нього в голові з тріском ламається звична картина світу. Десять років нашого сімейного життя, вибудувані за зрозумілим і зручним для нього сценарієм, дали відчутну тріщину.
Хроніки перекошеного обміну
Почалося все ще в перший рік шлюбу. Я тоді працювала молодшим менеджером, три місяці відкладала гроші, відмовляла собі навіть у зайвій каві, щоб купити йому квадрокоптер — він давно про нього мріяв. Я пам’ятаю, як обирала пакувальний папір із картами світу, як писала листівку від руки.
Він був щасливий. А через місяць, на мій день народження, він подарував мені… блендер.
— Дивись, який потужний! — радів Андрій. — Тепер ти зможеш готувати супи-пюре, як я люблю.
Я тоді проковтнула образу й переконала себе, що це турбота. Він же думає про мене, хоче полегшити мені життя. Я усміхнулася, поцілувала його й пішла на кухню випробовувати «подарунок».
На третій рік я подарувала йому ігрову приставку останнього покоління. Розібралася в моделях, гігабайтах, комплектаціях, хоча мені це було зовсім не цікаво. Мені хотілося показати: я тебе бачу, я знаю твої захоплення, ти для мене особистість, а не просто функція.
На річницю я отримала набір каструль. Хороших, дорогих, із нержавійки — але це були каструлі.
— Лено, у старих же дно пригорало, — виправдовувався він. — Це корисно.
Так і жили. Я дарувала емоції й статус: годинники, сертифікати на екстремальне водіння, професійний спінінг, яким він користувався раз на рік. Я дарувала йому відчуття власної крутості.
А він дарував мені техніку для дому: робот-пилосос, щоб я краще прибирала, зволожувач повітря, бо «в дитячій сухо», посудомийну машину — вершину щедрості, за яку я мала б дякувати до кінця життя.
Я перестала бути Леною, яка любить джаз, гарні книжки й вінтажні прикраси. Я стала оператором домашнього господарства, якому просто потрібно вчасно оновлювати обладнання.
Точка кипіння
Перелом стався за місяць до його тридцятип’ятиріччя. Я випадково почула, як він говорив телефоном із другом:
— Та не знаю, що Лєнці подарувати на Новий рік. Мабуть, праску візьму, вона жалілася, що стара бруднить речі. Або сковорідку-гриль, вона ж стейки хотіла робити.
Мене наче струмом вдарило. Я зрозуміла: справа не у фантазії. Йому просто не спадало на думку, що треба старатися.
Я подивилася на список подарунків, який уже склала для нього. Там був новий планшет, про який він говорив останні пів року.
І тоді я вперше чесно спитала себе: що буде, якщо я перестану вкладатися? Якщо просто віддзеркалю його підхід?
Я зайшла у звичайний магазин біля дому, взяла першу-ліпшу піну, найпростіші станки й склала все у той самий пакет, у який зазвичай кладуть картоплю.
Урок при свідках
Повернемося до ювілею. Незручна пауза за столом затягувалася.
— Ти серйозно? — перепитав Андрій із нервовою усмішкою. — Піна?
— Ну ти ж подарував мені на минулий день народження ваги, — спокійно відповіла я, накладаючи олів’є. — Сказав, що це корисно для здоров’я. Гоління — теж гігієна. Я просто дотримуюся твоєї логіки. Ми ж тепер даруємо тільки корисне, правда?
Він почервонів. До нього почало доходити.
І тут несподівано подала голос свекруха, яка завжди його захищала:
— А Лена ж права, Андрію. Пам’ятаєш, як ти батькові на ювілей подарував набір викруток, а вона тобі потім шукала колекційний вініл?
Андрій мовчав увесь вечір. Гості змінили тему, свято продовжилося, але щось важливе вже зламалося — ілюзія «ідеальної сім’ї» розсипалася.
Після
Коли всі розійшлися, Андрій підійшов до мене. Пакет із бритвеними приладдями так і залишився лежати в передпокої.
— Я зрозумів, — тихо сказав він. — Я ж реально виглядаю ідіотом?
— Ти виглядаєш людиною, яка забула, що я жінка, а не функція, — чесно відповіла я.
Ми проговорили до третьої ночі. Вперше за багато років — по-справжньому.
Чи змінилося все одразу? Ні. Але лід рушив.
На восьме березня я не отримала тюльпанів із переходу й сковорідку. Мені подарували сертифікат у спа і книжку улюбленого автора, яку я давно шукала.