Людмила стояла біля плити й із задоволенням розглядала качку з апельсинами, щойно витягнуту з духовки. Аромат стояв такий, що хотілося заплющити очі й просто дихати. З самого ранку вона чаклувала над птицею: поливала соком, стежила за режимом, не відходила ні на крок. Результат вийшов бездоганним.
— Олеже, йди глянь! — покликала вона чоловіка.
Олег вийшов із кімнати, присвиснув і схвально кивнув:
— Людо, це ж ресторанний рівень!
— Ну а як інакше, — задоволено усміхнулася вона. — Зараз перекладу на блюдо, прикрашу — буде зовсім краса.
Вона акуратно переклала качку на велике керамічне блюдо, розклала навколо апельсинові дольки, додала гілочки розмарину. Все виглядало, як з обкладинки кулінарного журналу.
Стіл уже був заставлений: три салати — олів’є, «шуба» та грецький, бутерброди з червоною ікрою, нарізка дорогих сирів і ковбас, фрукти у вазі — виноград і ківі. Окремо стояв піднос із домашніми котлетами й картоплею.
— Ми що, банкетний зал відкриваємо? — усміхнувся Олег.
— Ні, — спокійно відповіла Людмила. — Просто хочу зустріти Новий рік по-людськи. Ми ж цілий рік працювали, можемо собі дозволити.
Чоловік обійняв її за плечі:
— Згоден. Давно так не святкували.
І справді, останні роки вони в усьому себе обмежували — збирали на ремонт. Тепер ремонт був позаду, доходи стабілізувалися, і можна було нарешті дозволити собі свято.
Людмила ретельно розставляла прибори, діставала кришталеві келихи, які зазвичай припадали пилом у шафі. Все мало бути красиво й по-справжньому святково.
До десятої вечора стіл був повністю готовий. Подружжя переодяглося, сіли навпроти одне одного. Олег розлив напої.
— Ну що, за нас?
— За нас.
Вони чокнулися. Людмила спробувала салат — вийшло чудово. Олег поклав собі качку й закотив очі:
— Оце смак! Людо, ти просто чарівниця.
Їй було приємно. Цей стіл, цей затишний вечір, спокій і можливість нікуди не поспішати — все це здавалося справжнім щастям.
Рівно об одинадцятій пролунав дзвінок у двері.
Подружжя переглянулося. Хто міг прийти так пізно?
Олег пішов відчиняти. На порозі стояла сусідка Ірина з двома синами. Вигляд у неї був розгублений, очі почервонілі.
— Олеже, вибачте, що так… — почала вона збивчиво. — Можна до вас ненадовго? Мені зовсім зле.
— Що сталося? — насторожився він.
— Та все одразу… — схлипнула Ірина. — Зарплату не дали. Працювала без оформлення — от і кинули перед святами. Вдома порожньо, дітям навіть до чаю нічого. Подруги обіцяли заїхати — не приїхали. А хлопцям же свята хочеться…
Сини стояли за її спиною — худі, у поношених светрах, мовчазні.
Олег розгубився. Вигнати сусідку з дітьми у новорічну ніч — якось зовсім не по-людськи.
— Проходьте, — сказав він. — Зараз Люду покличу.
Коли Людмила вийшла з кухні й побачила гостей, вона одразу зрозуміла: їхній тихий вечір закінчився.
— Добрий вечір, Іро… хлопці.
— Людо, вибач, що так увірвалися, — сусідка нервово витирала очі. — Нам справді нікуди йти. Можна буквально хвилин на двадцять?
Людмила глянула на дітей. Вони мовчали, але їхні погляди були прикуті до кухні, звідки тягнуло ароматами.
— Проходьте до столу, — тяжко зітхнула вона.
Гості зайшли — і все понеслося.
— Мамо, ти тільки подивись! — ахнув старший. — Скільки їжі!
— А ікру можна? — тут же потягнувся молодший.
— Сідайте, — сухо сказала Людмила.
Хлопці сіли. Старший схопив качину ніжку просто руками:
— Тітко Людо, можна?
І, не дочекавшись відповіді, відкусив. Молодший уже наминув бутерброди з ікрою.
— Смачно! — радісно заявив він. — Мамо, ще можна?
Ірина не лише не зупинила синів, а й сама стала накладати їм їжу:
— Їжте, хлопці, їжте. Ми вдома одні макарони їли, треба ж нормально поїсти.
Підлітки їли швидко й жадібно. Старший з’їв половину олів’є, молодший доїв усю ікру. Потім настала черга ковбас, сирів, шинки.
За кілька хвилин нарізка зникла.
Людмила дивилася на все це, ніби на поганий сон. Олег спробував згладити ситуацію:
— Оце у вас апетит, хлопці!
Але його ніхто не почув. Вони вже дісталися до качки. Великі шматки зникали один за одним.
— А хліб є? — спитав старший.
Людмила мовчки принесла хліб. Підлітки тут же почали робити бутерброди. Ірина теж не соромилася — накладала салати, пробувала качку, брала котлети.
— Вибачте, що так, — говорила вона з повним ротом. — Але ж ви розумієте, діти голодні.
Через двадцять хвилин від святкового столу майже нічого не залишилося. Салати зникли, качка була розібрана, ікра, сири, ковбаси й фрукти — все опинилося в шлунках непроханих гостей.
Людмила сиділа нерухомо, із застиглим виразом обличчя. Два дні вона провела на кухні, вклала чималі гроші, сили й душу, мріючи про тихе свято удвох із чоловіком. А в підсумку отримала зовсім не те, на що сподівалася.
Коли годинник показав без п’ятнадцяти дванадцять, Ірина підвелася зі стільця:
— Ну все, нам уже час. Велике вам спасибі! Ви нас просто виручили!
Хлопці теж почали збиратися. Молодший на ходу схопив тістечко й спитав:
— А це можна взяти з собою?
— Бери, — втомлено відповіла Людмила, навіть не глянувши у його бік.
Гості пішли, залишивши дежурні вітання. Двері зачинилися. Людмила й Олег залишилися стояти на кухні, мовчки дивлячись на те, що ще пів години тому було святковим столом.
На тарілках — самі крихти, салатниці порожні, фрукти зникли до останньої ягідки. Уціліло лише кілька мандаринів у вазі.
— Ти це бачив? — тихо спитала Людмила.
— Бачив, — так само тихо відповів Олег.
— Вони за тридцять хвилин з’їли все. Абсолютно все, що я готувала два дні.
— Людо…
— Навіть нормально не подякували. Жоден. Просто хапали, жували й вимагали ще.
Олег обійняв дружину. Людмила не плакала — вона просто дивилася на порожні тарілки, ніби намагаючись осмислити те, що сталося.
Під бій курантів вони все ж таки чокнулися келихами. Але свято було безнадійно зіпсоване, як і настрій.
Наступного дня Людмила прибирала на кухні: мила посуд, розкладала те небагато, що залишилося. Точніше, те, що можна було назвати залишками.
— Знаєш, Олеже, — сказала вона, — я розумію, що у людей бувають труднощі. Розумію, що зарплату не дали. Але чому вона не зупинила дітей? Чому не сказала: «Досить, хлопці, це не наше»?
— Не знаю, — знизав плечима чоловік. — Може, вони й справді були голодні.
— Голодні — це одне, — спокійно відповіла Людмила. — А жадібність — зовсім інше. Вони не їли. Вони хапали, ніби більше ніколи не побачать їжі.
Олег промовчав, і вона продовжила:
— І ця Іра… сидить, зітхає, вдає нещасну, а сама підсуває дітям тарілки: «Їжте, хлопці». А про нас вона подумала? Що нам потім їсти?
Увечері першого січня Людмила зустрілася з Іриною у під’їзді. Та весело усміхнулася:
— Людо, привіт! З Новим роком ще раз! Дякую вам за вчорашню гостинність!
Людмила подивилася на задоволене обличчя сусідки — і всередині щось остаточно клацнуло.
— Привіт, — сухо відповіла вона й пройшла повз.
Ірина здивовано провела її поглядом. Людмила винесла сміття й повернулася додому.
— Ірку зустріла? — спитав Олег.
— Зустріла.
— І як?
— Більше з нею спілкуватися не буду. Хай шукає інших спонсорів.
Минув тиждень. Людмила кілька разів перетиналася із сусідкою у ліфті й під’їзді. Щоразу відверталася, роблячи вигляд, що не помічає. Ірина намагалася заговорити — у відповідь була тиша.
— Людо, може, досить ображатися? — якось сказав Олег.
— Я не ображаюся, — спокійно відповіла вона. — Я просто зрозуміла: жалість — поганий порадник. Ми пожаліли, впустили. А отримали розорений стіл і зіпсоване свято.
— Але ж у них і справді складна ситуація…
— Олеже, — серйозно подивилася на чоловіка Людмила, — труднощі не дають права втрачати совість. Можна було попросити чаю, трохи їжі. Але вони зметали все до крихти. І навіть не вибачилися по-справжньому.
Чоловік тяжко зітхнув — сперечатися було марно.
Минув місяць. Стосунки із сусідкою так і не відновилися. Людмила віталася коротко й без усмішки, іноді взагалі проходила повз. Ірина скаржилася іншим, що Людмила «зазналася», але жінці було байдуже.
Той Новий рік вона запам’ятала назавжди. Порожній стіл, задоволені обличчя непроханих гостей і власне відчуття спустошення. І для себе вона вирішила твердо: більше ніколи не впускати в дім тих, хто плутає гостинність із можливістю поживитися.