"Я не їм вчорашнє, готуй щодня". Мій 48-річний співмешканець видав список із 5 "жіночих обов’язків". Що я зробила...
Коли Олег у суботній ранок відкрив холодильник, дістав контейнер із моїм учорашнім рагу і сказав: «Світлано, ти ж знаєш, я не їм вчорашнє. Приготуй щось свіже, гаразд?» — я стояла біля плити з чашкою кави й дивилася на нього так, ніби переді мною стояв інопланетянин. Не тому, що він попросив їжу — люди іноді просять. А тому, що в його голосі не було питання, лише твердження факту. Наче само собою зрозуміло, що жінка в домі зобов’язана готувати на першу вимогу, а залишена з вечора вечеря — це вже злочин проти його комфорту.
Мені сорок п’ять років. Я самостійна, з роботою, власною квартирою і життям, яке будувала роками після розлучення. Я запросила Олега переїхати до мене місяць тому не для того, щоб мати когось «обслуговуючого», а тому, що хотіла бути поруч із людиною, яка здавалася дорослою й адекватною. Виявилося, що моє визначення слова «дорослий» було помилковим.
Він здавався нормальним — поки не переїхав.
Познайомилися ми банально — через додаток знайомств. Олегу було сорок вісім, він розлучений, працює водієм-експедитором, орендував маленьку однокімнатну. У переписці був ввічливий, на побаченнях — галантний. Приносив квіти, розповідав жарти, не цікавився моєю зарплатою і не хвалився своїми досягненнями.
Ми зустрічалися три місяці, і все йшло рівно. Жодних дивних моментів, жодних тривожних сигналів. Він приїжджав на вихідних, ми готували разом, дивилися фільми, гуляли. Він допомагав із посудом, пропонував сходити в магазин, говорив компліменти. Я думала: ось він, дорослий чоловік без «тарганів» у голові.
Але потім він сказав, що втомився платити за оренду, і що «було б логічно перебратися до тебе, раз ми все одно більшість часу разом». Я погодилася — подумала, що ми дорослі люди, і нема чого тягнути.
Перший тиждень минув нормально. Він прибирав за собою, іноді готував сам, не розкидав речі. Але вже на другому тижні почали проявлятися дрібниці, які я спершу намагалася ігнорувати.
Ці «дрібниці» виявилися зовсім не дрібницями.
Він перестав мити чашку з залишками чаю. Коли я спитала, чому не помив, відповів: «Ну ти ж усе одно миєш увечері, навіщо двічі напружуватися?» Потім почали з’являтися брудні шкарпетки біля дивана. Коли я попросила кидати їх у кошик, він просто засміявся: «Світлано, це ж дрібниці. Не переймайся».
З кожним днем він усе більше просив мене щось принести, подати, зробити — навіть якщо сам сидів ближче. «Світ, передай пульт». «Світ, налий води». «Світ, подивися, де моя зарядка». І все це при тому, що я працювала з дому, а він приходив із роботи лише ввечері. Поступово я почала відчувати себе не дружиною, а обслуговуючим персоналом у власній квартирі.
І ось сталося те ранкове рагу. А потім вечір, коли він вручив мені список.
У неділю ввечері Олег сів навпроти мене на диван, дістав телефон і з серйозним виглядом сказав:
— Слухай, я тут подумав, нам треба обговорити побутові питання, щоб не було непорозумінь. Я склав список того, що логічно розподілити по-сімейному.
Я напружилася. Подумала, що зараз він запропонує обговорити спільний розподіл обов’язків — хто що робить і як зручно.
Він відкрив нотатки в телефоні й почав читати…
Пункт перший звучав так: «Готування. Жінка повинна готувати щодня, бажано різноманітно. Я не їм вчорашню їжу, отже, щодня має бути свіжа страва». Я моргнула, вражена, а він продовжив, не звертаючи уваги на мою реакцію.
Пункт другий: «Прання й прасування. Це виключно жіноча сфера, чоловіки в цьому не розбираються. Мої сорочки мають бути випрасувані до понеділка». Усередині мене закипала гаряча суміш гніву й здивування.
Пункт третій: «Прибирання. Вологе прибирання раз на тиждень, витирати пил регулярно. Я цілий день на роботі, мені ніколи цим займатися». Його голос був рівний, без емоцій, наче він зачитував не список для жінки, а посадову інструкцію.
Пункт четвертий: «Близькість. Мінімум двічі на тиждень. Це важливо для гармонії у стосунках». Я стиснула кулаки, спостерігаючи, як він спокійно гортає телефон, не піднімаючи очей.
Пункт п’ятий: «Фінанси. Комунальні платежі — навпіл, продукти — на твій рахунок, бо ти вдома частіше готуєш. Я оплачую лише свої особисті витрати». Закінчивши, він усміхнувся, ніби зробив щось справедливе: «Ну як, чесно, так?»
Я мовчала кілька секунд, потім спокійно спитала: «Олеже, а де в цьому списку твої обов’язки?» Він здивовано підняв брови: «Ну як де? Я приношу гроші в дім. Хіба це не внесок?» — «Я теж працюю, — відповіла я. — З дому, але повністю, і заробляю не менше за тебе». — «Ну так це ж віддалена робота, — відмахнувся він, — не те що моя. Ти вдома сидиш, у теплі, а я по місту їжджу, спілкуюся з людьми, втомлююся».
Я підвелася з дивана: «Олеже, тобто ти хочеш, щоб я була твоєю безкоштовною домробітницею?» Він насупився: «Домробітниця? Ні, це нормальний розподіл у парі. Чоловік працює, жінка веде побут. Так завжди було». — «Так було у п’ятдесятих, — відповіла я. — А зараз двадцять перше століття». Він зітхнув, ніби розмовляє з дитиною: «Світлано, чоловік не створений для побуту. Ми мисливці, добувачі, а жінка — берегиня вогнища».
Тієї ночі я не зімкнула очей. Лежала, слухаючи, як Олег спокійно сопе поруч, ніби нічого не сталося. Наче список вимог і моє місце в ньому — це норма.
О п’ятій ранку я прийняла рішення. Тихо зібрала його речі у два пакети, склала біля дверей, написала записку: «Олеже, твій список я прочитала. Ось мій:
- Шукай собі іншу берегиню вогнища.
- Речі біля дверей.
- Ключі залиш у поштовій скриньці.
- Не дзвони. Удачі в пошуках домробітниці, готової працювати за “гармонію у стосунках”». Пішла до того, як він прокинувся, пішла до подруги, випили кави, я розповіла все. Вона лише хитала головою: «Світлано, слава Богу, ти вчасно це помітила. Уяви, що було б через рік».
Через три години Олег написав: «Ти серйозно через таку дурницю психуєш? Я думав, ти доросла жінка». Я не відповіла, просто заблокувала номер.
Що стоїть за цим списком?
Минуло два місяці. Я багато думала й зрозуміла: по-перше, Олег шукав не партнерку, а обслуговуючий персонал із функцією близькості — жінка має готувати, прати, прибирати, бути доступною за розкладом і не висувати зустрічних вимог. По-друге, для нього це була норма — жінка після сорока для нього не особистість із кордонами, а істота, яка має бути вдячною за увагу й виконувати побутові функції. По-третє, таких чоловіків більше, ніж здається — вони маскуються під адекватних, а коли «жінка попалася», поступово викочують вимоги.
Найважливіше, що я зрозуміла: краще бути одній і вільній, ніж удвох і виконувати роль служниці. Мені сорок п’ять, і я заслужила право жити за своїми правилами. Без списків, без обов’язків, що стосуються лише мене, без чоловіка, який бачить у мені функцію, а не особистість.
Якщо це означає залишитися одній — нехай так. Самотність краще, ніж компанія того, хто вважає тебе домробітницею.
А ви? Пішли б після такого списку чи намагалися знайти компроміс? Чому деякі чоловіки після сорока п’яти починають шукати не партнерку, а домробітницю? І чи стикалися ви з тим, що людина змінювалася після переїзду, висуваючи нові вимоги?