Я завжди вважав себе людиною, яка готова до сімейного життя. У мене власна трикімнатна квартира, стабільна й добре оплачувана робота в IT, налагоджений побут. Я люблю порядок, комфорт і передбачуваність. З Міланою ми познайомилися на виставці. Їй було двадцять п’ять, вона працювала адміністраторкою в салоні краси (принаймні, на той момент). Вона одразу здалася мені якоюсь повітряною: легкою, веселою, творчою. Саме цієї живості й спонтанності мені, як я тоді думав, не вистачало у моєму вивіреному й розписаному по хвилинах житті.
Період побачень і романтики пролетів непомітно. Через два місяці у Мілани закінчився договір оренди, і власниця попросила її звільнити квартиру.
— Дім, я така в стресі, — жалілася вона, виразно кліпаючи віями. — Шукати нове житло, переїжджати… Це жах, так складно.
І я, відчуваючи себе справжнім рятівником, запропонував:
— Переїжджай до мене. Мені здається, ми вже на тому етапі, коли можна спробувати зробити серйозний крок.
Я справді вірив, що це рух уперед. Думав, що нас чекають спільні вечері, вечори з фільмами й розмови про майбутнє.
Мілана перевезла свої речі за один день: три величезні валізи й п’ять коробок, набитих косметикою та взуттям. Перший тиждень я був на підйомі. Прокидатися разом, снідати вдвох — усе це здавалося правильним і приємним. А потім почалося звичайне життя. Міла щиро вважала, що її єдина роль у домі — бути красивою й створювати настрій.
Вона могла по кілька годин збиратися, залишаючи у ванній справжній хаос: відкриті тюбики, ватні диски на підлозі, волосся в раковині й калюжі води.
— Міл, прибери за собою, будь ласка, — просив я.
— Ой, я запізнююсь! Увечері приберу! — кричала вона й вибігала з квартири.
Увечері вона поверталася «без сил», падала на диван, просила замовити їжу або зробити масаж. Ванна так і залишалася брудною, поки я мовчки не йшов і не прибирав її.
Далі стало тільки гірше. Я працюю з дому, мені потрібні тиша й порядок. Через місяць Мілана звільнилася («там токсичний колектив») і залишилася вдома. Тепер, виходячи з кабінету по каву, я бачив гори немитого посуду, крихти на столі й Мілу, яка балакала телефоном із подругами.
— Я ж просив не залишати брудну чашку на робочому столі, — казав я, знаходячи кавові сліди на важливих документах.
— Ти такий зануда, Дім! Це ж просто чашка. Тобі важко помити? Тобі складно?
Вона не готувала, не прибирала й не купувала продукти.
— Я ж дівчинка, — був її універсальний аргумент. — Я надихаю тебе. Чоловік має забезпечувати побут, а жінка — прикрашати його.
У якийсь момент до мене дійшло, що поруч зі мною не доросла жінка, а примхливий підліток, якого я повністю утримую й за яким постійно прибираю.
Розв’язка настала минулої п’ятниці. У мене був важкий реліз проєкту. Я просидів за комп’ютером майже добу, спав лише три години й був на межі. Мілана знала, що у мене аврал. О шостій вечора я вийшов із кабінету, хитаючись від утоми, мріючи про тишу й гарячу вечерю. У вітальні гриміла музика. На дивані сиділа Мілана з двома подругами. На столі валялися коробки з-під піци (замовленої з моєї картки), порожні пляшки з-під газованої води й фантики. У квартирі стояв густий дим.
— О, Дімко вийшов! — весело крикнула Міла. — А ми тут дівич-вечір влаштували. Слухай, збігай у магазин, а? У нас лимонад закінчився.
Я оглянув цей безлад. Подивився на свою дівчину, яка навіть не поцікавилася, як я почуваюся після безсонної доби, не запропонувала мені ані шматочка піци, ані слова підтримки, а спокійно відправила мене «збігати» в магазин — у моїй же квартирі й після пекельної робочої зміни. Мене накрила злість. Холодна, рівна, без криків і істерик.
— Дівчата, — сказав я спокійно. — Посиденьки закінчені. Прошу вас зараз же піти.
Подруги, побачивши вираз мого обличчя, без зайвих слів зібралися й зникли. Мілана залишилася одна, демонстративно надувши губи.
— Навіщо ти мене осоромив перед ними? — обурилася вона.
— Міл, — перебив я. — Іди збирай речі.
— В якому сенсі? — розгубилася вона. — Ми ж наче в кіно збиралися?
— Ні. Ти переїжджаєш.
— Ти жартуєш? — нервово усміхнулася вона.
— Ні. Я вже дістав валізи з антресолі. У тебе є година. Я замовлю тобі таксі — до мами чи до подруги, вирішуй сама.
Вона влаштувала справжню сцену: сльози, крики, звинувачення в черствості й розповіді про те, що я її «використав» і тепер викидаю, як непотрібну річ.
— Я не річ викидаю, — сказав я, закриваючи валізу. — Я прощаюся з ілюзіями. Мені потрібна партнерка, дружина, людина поруч. А всиновлювати дорослу жінку я не збирався. Твоя зовнішність не перекриває твою безпорадність у побуті й повну неповагу до моєї праці.
Я оплатив таксі й зачинив за нею двері. У квартирі нарешті стало тихо. Дві години пішло на прибирання — я виніс три повних мішки сміття. Потім сів у чисте крісло, замовив їжу й раптом зрозумів: мені добре. Самотність — не страшно. Страшно жити з тим, хто вважає твій дім своїм, а тебе — обслуговуючим персоналом.
Історія Дмитра чітко показує різницю між закоханістю в образ і реальною сумісністю у спільному житті. Дуже часто люди плутають статус «коханої дівчини» з роллю людини, яка зручно влаштовується за чужий рахунок. Справа тут не у віці — у 25 років людина цілком доросла, — а в інфантильності й переконанні, що оточуючі «повинні» просто за фактом існування.
Дмитро повівся як зріла людина: він не став терпіти, перевиховувати чи влаштовувати нескінченні скандали. Він побачив, що базові цінності й очікування не збігаються, і прийняв жорстке, але чесне рішення. Життя з людиною, яка тебе не поважає, — це шлях до вигорання й неврозу, а не до сім’ї.
А для вас важливий внесок партнера у побут, чи ви готові миритися з хаосом заради тієї самої «неземної атмосфери»?