Ніна Сергіївна повернулася до плити, Віка знову зайнялася речами, Гліб зробив гучніше телевізор. Усі робили вигляд, що нічого не сталося.
Аліна дивилася на це й не могла повірити. Невже вони справді думали, що мають право так поводитися?
Через пів години на кухні з’явилася Віка. Дівчина дістала з холодильника йогурт, відкрила кришку й з’їла, стоячи біля стійки.
— Слухай, а де тут найближчий магазин? — спитала золовка, витираючи ложку. — Мені треба дещо докупити.
Аліна повільно повернула голову.
— Магазин за три кілометри. Але тобі він не знадобиться.
Віка насупилася.
— Чому?
— Тому що ви їдете.
— Ой, та годі, — махнула рукою золовка. — Подумаєш, образилася. Переживеш. Ми тут ненадовго.
Аліна випрямилася, склала руки на грудях.
— Віко, я не образилася. Я просто не дозволяю вам тут перебувати.
Дівчина знизала плечима.
— Ну це не тобі вирішувати. Денис дозволив, ми залишаємося.
— Денис не має права дозволяти. Дім не його.
— Зате ти скоро будеш його дружиною, — парирувала Віка. — Значить, і дім стане спільним.
Аліна стиснула зуби.
— Ні. Дім залишиться моїм. Це спадщина, вона не ділиться.
Віка фиркнула.
— Ну ти й жадібна. Уявляю, як вам разом жити буде.
Дівчина розвернулася й вийшла з кухні, залишивши Аліну наодинці з киплячим обуренням.
До вечора Денис нарешті зателефонував. Аліна схопила слухавку на першому ж гудку.
— Де ти? — спитала наречена, намагаючись говорити спокійно.
— Ще на роботі, — відповів наречений. — Що сталося?
— Сталося те, що твоя мама, сестра і брат живуть у моєму домі. Ти знав про це?
Денис помовчав.
— Ну… так. Мама попросила. Їм незручно в місті, а тут просторо. Я думав, ти не будеш проти.
Аліна заплющила очі, порахувала до п’яти.
— Денисе, ти не спитав мене. Ти просто привіз їх сюди і навіть не попередив.
— Аліно, ну не перебільшуй. Це ж ненадовго. Всього до весілля.
— Ненадовго? — голос затремтів. — Вони розвісили білизну, розклали речі, готують їжу! Твоя мама вже почувається тут господинею!
— Ну і що такого? — заперечив Денис. — Скоро ми одружимося, будемо жити разом. Яка різниця?
Аліна завмерла.
— Яка різниця? Різниця в тому, що це мій дім. Мені його залишив дідусь. І я не запрошувала твою сім’ю.
Денис зітхнув.
— Слухай, я зараз зайнятий. Давай увечері поговоримо. Не влаштовуй з цього трагедію.
— Трагедію? — перепитала Аліна. — Денисе, ти розумієш, що сталося?
— Розумію. Мама попросила, я дозволив. Нічого страшного. Потерпи тиждень.
Гудки.
Аліна опустила телефон. Руки тремтіли.
Наречений просто поклав слухавку.
Дівчина повернулася у вітальню. Ніна Сергіївна накривала на стіл, Гліб гортай щось у телефоні, Віка причісувалася перед дзеркалом.
— Вечеря готова, — оголосила свекруха. — Аліно, сідай з нами.
Наречена похитала головою.
— Ні, дякую. Мені треба поїхати.
— Як поїхати? — здивувалася Ніна Сергіївна. — Ти ж тільки приїхала. Поїж хоч.
— Я не голодна.
Аліна пройшла у передпокій, взула чоботи, накинула куртку.
— Ти куди? — спитала Віка, визираючи з вітальні.
— Додому.
— Але це ж твій дім, — зауважила золовка з усмішкою.
Аліна обернулася.
— Був. Поки ви його не захопили.
Дівчина вийшла на ганок, грюкнувши дверима. Морозне повітря обпекло обличчя, але стало легше дихати.
Сіла в машину, завела мотор і деякий час просто сиділа, дивлячись на освітлені вікна котеджу.
Всередині хтось сміявся.
Аліна рушила з місця.
Дорога до міської квартири зайняла двадцять хвилин. Дівчина весь цей час мовчала, стискаючи кермо й намагаючись вибудувати думки в логічний ланцюжок. Котедж дістався від дідуся. Спадщина. Документи на ім’я Аліни. Жодних співвласників, жодних часток. Тільки власність онуки, якій дідусь довіряв більше за всіх інших родичів.
І тепер у домі розпоряджається сім’я нареченого, який навіть не вважав за потрібне спитати дозволу.
Припаркувавшись біля під’їзду, Аліна дістала телефон і знову набрала номер Дениса. Довгі гудки. Відбив.
Дівчина написала повідомлення: «Мені треба з тобою поговорити. Терміново.»
Відповідь прийшла за десять хвилин: «Аліно, я на нараді. Ввечері зателефонуємо.»
Аліна поклала телефон у сумку й піднялася у квартиру. Маленька однокімнатна, знята в оренду на час ремонту в котеджі, здавалася зараз єдиним місцем, де можна було спокійно подумати.
Зняла взуття, куртку, пройшла на кухню. Заварила собі чай, сіла біля вікна. За склом повільно кружляли сніжинки. Місто засипало.
Аліна дістала блокнот і ручку. Записала по пунктах усе, що сталося сьогодні. Чужа машина біля воріт. Білизна на ганку. Ніна Сергіївна біля плити. Віка з речами. Гліб на дивані. Всі почувалися господарями.
А Денис сказав: «Нехай поживуть, їм незручно в квартирі.»
Дівчина перечитала написане. Закрила блокнот.
Зателефонувала нареченому знову. Цього разу той взяв слухавку після третього гудка.
— Аліно, я ж казав — увечері, — голос звучав роздратовано.
— Денисе, нам треба зустрітися зараз.
— Не можу. Нарада затягнулася.
— Тоді відповідай на одне питання, — промовила Аліна повільно. — Ти справді вважаєш нормальним, що твоя сім’я в’їхала в мій дім без мого дозволу?
Денис зітхнув.
— Аліно, ну досить уже. Це не якийсь чужий дім. Скоро ми одружимося, будемо жити там разом. Мама попросила, я допоміг. Що тут такого?
— Такого, що ти не спитав мене.
— Та годі тобі. Не перебільшуй. Всього тиждень.
Аліна стиснула телефон сильніше.
— Денисе, ти розумієш, що зробив? Ти дав ключі від мого дому людям, які вважають, що мають право там жити.
— Це моя мама, сестра і брат. Не «люди». Сім’я.
— Моя сім’я там не живе, — заперечила Аліна. — Я не запрошувала їх.
— Господи, — простогнав наречений. — Ну і що тепер? Ти хочеш, щоб я їх вигнав?
— Так.
Денис засміявся.
— Серйозно? Аліно, ти себе чуєш? Через тиждень весілля, а ти влаштовуєш скандал через те, що моя мама поживе у нас кілька днів.
— У нас? — перепитала Аліна. — Дім не «у нас». Дім мій.
— Ну так, зараз. А після весілля буде спільний.
— Ні, — твердо сказала дівчина. — Дім залишиться моїм. Це спадщина, вона не ділиться.
Настала пауза. Денис мовчав.
— Тобто ти хочеш сказати, що навіть після весілля не пустиш мене у свій дім? — голос нареченого став холоднішим.
— Я кажу, що дім належить мені, і я вирішую, хто там живе.
— Зрозуміло, — коротко кинув Денис. — Тоді ось тобі моя відповідь: мама, Віка і Гліб нікуди не поїдуть. Їм там зручно, і я не бачу причин їх виганяти. А ти можеш подумати, чи хочеш заміж за людину, сім’ю якої не поважаєш.
Гудки.
Аліна поклала телефон на стіл. Руки більше не тремтіли. Усередині запанувала дивна тиша.
Дівчина встала, підійшла до вікна. Подивилася на засніжене місто.
А потім взяла телефон і набрала номер знайомого слюсаря.
— Алло, Вікторе Петровичу? Добрий вечір. Мені потрібно поміняти замки в домі. Так, терміново. Завтра зранку зможете? Чудово. Чекаю вас о дев’ятій.
Другий дзвінок — дільничному.
— Добрий день, Петре Олександровичу. Це Аліна Ковальова. Пам’ятаєте, я реєструвалася в котеджі на Лісовій? Мені потрібна допомога. У моєму домі без мого дозволу перебувають люди. Ні, я не давала дозволу. Так, документи на власність у мене є. Завтра зранку приїду, зможете під’їхати? Дуже дякую.
Третій дзвінок — охоронній агенції, яка обслуговувала котеджне містечко.
— Мені потрібні два співробітники завтра на десяту ранку. Так, супровід при виселенні. Ні, жодних погроз, просто підстраховка. Добре, домовилися.
Аліна поклала телефон і видихнула. Усередині з’явилася чіткість. Жодної паніки, жодних сумнівів.
Денис зробив вибір. Тепер черга нареченої.
Вранці наступного дня Аліна прокинулася рано. Одяглася тепло — на вулиці було мінус п’ятнадцять. Зібрала документи: свідоцтво про власність, заповіт дідуся, виписка з реєстру. Все, що підтверджувало право на дім.
О восьмій тридцять виїхала з міста. Віктор Петрович уже чекав біля воріт котеджу, сидячи у своєму фургоні й попиваючи каву з термоса.
— Доброго ранку, — привіталася Аліна.
— Доброго, — відповів слюсар, вибираючись із машини. — Значить, замки мінятимемо?
— Так. На вхідних дверях і на хвіртці.
— Зрозумів. Почнемо?
— Зачекаємо ще трохи. Зараз під’їдуть люди.
Через десять хвилин під’їхала поліцейська машина. Петро Олександрович вийшов, кивнув Аліні.
— Проблеми з мешканцями?
— Можна й так сказати, — відповіла дівчина. — Вони живуть у моєму домі без дозволу.
— Документи є?
Аліна простягнула папку. Дільничний переглянув папери, кивнув.
— Все гаразд. Йдемо?
Слідом приїхала машина охоронної агенції. Двоє кремезних чоловіків у формі вийшли й стали поруч.
Аліна дістала ключі й відчинила хвіртку. Компанія пройшла до ганку.
Дівчина штовхнула двері. Замок усе ще не був зачинений.
У домі пахло кавою й чимось солодким. З кухні долинали голоси. Аліна пройшла всередину, за нею дільничний і охоронці. Віктор Петрович залишився на ганку з інструментами.
Ніна Сергіївна стояла біля плити, перевертаючи млинці. Віка сиділа за столом, гортаючи журнал. Гліб пив каву, втупившись у телефон.
Побачивши Аліну, свекруха радісно посміхнулася.
— О, Аліночко! Заходь, заходь. Млинці пекла, гаряченькі. Зараз пригощу.
Погляд жінки перемістився на дільничного й охоронців. Усмішка зникла.
— А це хто?
— Петро Олександрович, дільничний, — спокійно відповіла Аліна. — А це співробітники охорони. Прийшли допомогти вам зібрати речі.
Ніна Сергіївна насупилася.
— Які речі? Про що ти говориш?
— Про те, що ви залишаєте мій дім. Просто зараз.
Віка відклала журнал, Гліб підняв голову від телефону.
— Ти що, серйозно? — золовка підскочила зі стільця. — Ти поліцію привела?
— Поліцію й охорону, — підтвердила Аліна. — Щоб усе пройшло спокійно.
Ніна Сергіївна склала руки на грудях.
— Аліно, ти розумієш, що робиш? Ми — сім’я Дениса. Скоро ти станеш його дружиною. І цей дім буде спільним.
Дівчина дістала папку з документами, відкрила, показала свідоцтво про власність.
— Бачите? Тут написано — власник Ковальова Аліна Дмитрівна. Не Денис, не ви. Я. Дім мій. Отриманий у спадок. Після весілля не стане спільним, бо спадщина не ділиться.
Свекруха схопила папір, пробіглася очима по тексту. Обличчя зблідло.
— Але… Денис же сказав…
— Денис сказав те, що ви хотіли почути, — перебила Аліна. — Але він не мав права вас запрошувати. Дім не його.
Петро Олександрович кашлянув.
— Громадянка Ковальова має рацію. Це її власність. Прошу зібрати речі й залишити територію.
Ніна Сергіївна кинула папери на стіл.
— Як же так? Ми вже стільки речей привезли, облаштувалися!
— Без дозволу господарки, — нагадав дільничний.
— Але ми не знали! — вигукнула Віка. — Денис сказав, що можна!
— Денис помилився, — холодно сказала Аліна. — Збирайте речі. Зараз.
Гліб підвівся, почухав потилицю.
— Гаразд, чого тут шуміти. Поїхали, мамо. Бачу, нас тут не чекають.
Ніна Сергіївна свердлила поглядом невістку, але під поглядом дільничного розвернулася й пішла у вітальню. Віка зі злістю кинула журнал на стіл і пішла за матір’ю.
Аліна стояла на кухні, спостерігаючи, як родина збирає речі. Охоронці мовчки чекали біля порога.
Через пів години всі сумки, коробки й валізи були винесені до машини. Ніна Сергіївна вийшла останньою, накинувши шубу. Зупинилася перед Аліною.
— Ти пошкодуєш про це, — сказала жінка тихо. — Денис не пробачить.
— Можливо, — відповіла Аліна. — Але дім залишиться моїм.
Свекруха хотіла щось сказати, але передумала. Розвернулася й пішла до хвіртки.
Аліна простягнула руку.
— Ключі.
Ніна Сергіївна завмерла.
— Які ключі?
— Від дому. У вас же є?
Жінка неохоче полізла в кишеню, дістала зв’язку, кинула Аліні в долоню.
— Тримай. Більше вони тобі не знадобляться.
Родина сіла в машину й поїхала. Петро Олександрович склав протокол, попрощався й поїхав слідом.
Аліна залишилася з охоронцями й слюсарем.
— Вікторе Петровичу, можна починати.
— Уже беруся, — відповів чоловік, дістаючи інструменти.
Замки поміняли за годину. На вхідних дверях і на хвіртці. Нові, надійні, з трьома комплектами ключів.
Аліна розрахувалася з охоронцями й слюсарем, подякувала всім і залишилася сама.
Зачинила хвіртку. Пройшла в дім. Замкнула двері зсередини.
Тиша.
Дівчина оглянулася. На кухні залишилися немиті тарілки після сніданку. У вітальні валявся одяг, який Віка не встигла зібрати. На дивані лежала подушка Гліба.
Аліна методично зібрала все, склала в пакет, винесла на ганок. Помила посуд. Протерла столи. Відчинила вікна — вивітрити чужий запах.
До вечора дім знову став її.
Телефон мовчав. Денис не дзвонив.
Аліна сама набрала номер нареченого.
— Що ти наробила?! — голос одразу зірвався на крик. — Ти викликала поліцію до моєї мами?!
— Так, — спокійно відповіла дівчина. — Викликала. Твоя мама жила в моєму домі без дозволу.
— Це наш дім!
— Ні, Денисе. Мій. Документи на мене. Спадщина. Ти не маєш до нього жодного стосунку.
— Але ж весілля!
— Скасовується.
Повисла тиша.
— Що? — перепитав наречений глухо.
— Весілля скасовується, — повторила Аліна. — Я не виходжу за тебе заміж.
— Ти жартуєш?
— Ні. Завтра я подзвоню в РАЦС і відкличу заяву.
— Аліно, ти з глузду з’їхала? Через що? Через маму?
— Через те, що ти вважаєш нормальним розпоряджатися моїм майном без мого дозволу. Через те, що ти став на бік своєї сім’ї, а не мій. Через те, що не побачив нічого дивного в тому, що твоя мама просто в’їхала в чужий дім.
— Це не чужий дім! Я думав, він буде нашим!
— Думав неправильно, — відповіла Аліна. — Прощавай, Денисе.
Вимкнула телефон, заблокувала номер.
Наступного ранку дівчина подзвонила в РАЦС. Пояснила ситуацію. Заяву відкликали без проблем.
Гості отримали повідомлення про скасування свята. Банкетний зал анулювали. Сукню, яка висіла у шафі міської квартири, Аліна віднесла назад у салон — за договором можна було повернути товар за тиждень до весілля з частковим поверненням коштів.
Все відбулося швидко, чітко, без зайвих емоцій.
Через три дні Аліна остаточно переїхала в котедж. Привезла свої речі, розставила меблі, повісила фотографії дідуся на стіну.
Увечері, зачиняючи вхідні двері на новий замок, дівчина зупинилася на порозі. За вікнами темніло. Сніг укривав ділянку м’якою білою ковдрою. У домі горіло світло, топилася піч, на кухні кипів чайник.
Аліна притулилася спиною до дверей і видихнула.
Жодної тяжкості. Жодного жалю.
Тільки полегшення.
Дім належав їй. Тільки їй. І ніхто більше не мав права зайти без запрошення.
Дівчина усміхнулася, пройшла на кухню, налила собі чаю.
За вікном падав сніг.
Усередині було тепло й тихо.
І вперше за довгий час Аліна почувалася по-справжньому вдома.