— Олю, ти нам цього року огірочків побільше закатай. Віталій магазинні не їсть, у нього від них живіт болить, а на базарі ціни сам знаєш,
— Іра говорила це, навіть не виходячи з машини, лише трохи прочинивши тоноване вікно.
З салону її нового білого позашляховика тягнуло прохолодою кондиціонера і дорогим парфумом. А я стояла біля хвіртки у старих шортах, із землею під нігтями, і відчувала, як по спині стікає липкий піт. На вулиці було плюс тридцять два, серпень цього року вирішив нас висушити.
«Ти що, з рідних гроші береш?»: як я відучила золовку вважати мою дачу своїм складом
— Побільше — це скільки? — спитала я, витираючи лоба тильною стороною долоні.
— Ну, банок тридцять. І лечо, Олю. Твоє лечо — це щось неймовірне, Віталій банку за раз з’їдає. Гаразд, ми поїхали, нам ще в місто треба встигнути, там доставка меблів.
Скло піднялося. Джип, м’яко шарудячи гравієм, розвернувся і поїхав, залишивши після себе хмарку пилу.
Я подивилася на свої грядки. Огірки висіли гронами. Помідори лопалися від соку. Для когось це «дарунки», які ростуть самі по собі. А для мене це була друга зміна біля гарячої плити.
І саме в той момент, дивлячись на віддаляючийся багажник золовки, я зрозуміла: цього року все буде інакше.
«Свої ж люди»
Сергій, мій чоловік, вийшов із теплиці з відром. Він у мене чоловік мовчазний. З сестрою своєю, Іриною, він стосунків не з’ясовує — собі дорожче. Вона молодша, улюблена, їй «потрібніше». У них із Віталієм бізнес, дві квартири (які вони здають), машина ось нова. А ми з Сергієм — люди прості. Я все життя в кадровому відділі, він — водій.
— Знову замовлення зробила? — спитав чоловік, ставлячи відро.
— Тридцять банок огірків. І лечо, — сухо відповіла я.
Сергій зітхнув, дістав сигарету, покрутив у пальцях, але палити не став.
— Ну, зробимо. Свої ж. Не чужі.
Це «свої ж» я чула останні років десять. Сценарій завжди був один: ми все літо працюємо на грядках. Потім настає сезон заготівель: окріп, пара, від якої шпалери відклеюються.
А у вересні приїжджає Ірочка, щебече «ой, які ви молодці», завантажує багажник під зав’язку і їде. Іноді привозить шоколадку. Або пачку чаю.
Але цього разу мене зачепило не те, що вона попросила. А те, як вона це зробила. «Ціни кусаються», сказала вона. На базарі купувати дорого, а у нас брати — це економія сімейного бюджету. Її бюджету. За рахунок мого часу.
— Поїхали в супермаркет, Сергію, — сказала я рішуче. — Цукор закінчився, і кришок немає.
Чесна математика
У магазині я вперше за багато років дивилася на цінники не як господиня, а як бухгалтер.
Цукор подорожчав. Оцтова есенція — теж не копійки. А кришки? Хороші, гвинтові, які не іржавіють — упаковка коштує стільки, що мимоволі замислюєшся. Олія для лечо потрібна літрами. Спеції, часник (свій ще не висох, довелося докупити), перець горошком.
Я йшла вздовж рядів і кидала товари у візок.
На касі сума висвітилася така, що я моргнула. Три тисячі двісті гривень. І це тільки «витратні матеріали» на першу партію.
— Олю, ти чого застигла? — штовхнув мене в бік чоловік.
— Нічого, — я акуратно склала чек у гаманець.
Вдома я не пішла одразу на кухню. Я дістала шкільний зошит у клітинку, калькулятор і сіла за стіл.
— Ти що там пишеш? Рецепт? — здивувався Сергій.
— Ні. Кошторис складаю.
Ви коли-небудь пробували порахувати собівартість домашньої банки огірків? Не ту, що «ну огірок же безкоштовний», а реальну?
Я почала писати.
Кришка гвинтова — 1 шт.
Цукор, сіль, оцет (за об’ємом).
Спеції (кріп, хрін, часник, перець).
Газ (плита працювала цілодобово).
Вода (лічильник крутився без зупинки).
Амортизація банок (так, вони багаторазові, але ми їх купували, і вони б’ються).
Цифра виходила цікава. Але це були лише матеріали. А потім я подивилася на свої руки. До майстра не ходила вже місяці два. Спина до вечора боліла так, що доводилося лежати на голках.
«Праця», — написала я в наступній графі.
Скільки коштує година моєї роботи? Я взяла мінімальну ставку прибиральниці у нашому місті. Просто щоб не перебільшувати. Помножила на години, проведені біля плити.
Вийшло солідно.
А потім я згадала про машину Ірини. Про її слова про ціни. І додала ще один рядок: «Транспортні та добрива». Ми ж усе це купували навесні. Бензин до дачі палили.
Я підвела риску. Сума внизу сторінки не викликала сумнівів.
День ікс
Минуло три тижні.
Усі вихідні я провела на кухні. Банки стерилізувалися, кришки кипіли. Сергій чесно тягав важке і крутив м’ясорубку для лечо, але основна робота була на мені.
На початок вересня в коморі вишикувалися рівні ряди. Огірочки — один до одного. Лечо — густе, ароматне. Компоти з вишні.
У суботу вранці зателефонувала Ірина.
— Олю, привіт! Ми тут повз проїжджаємо, за годинку заскочимо. Ви ж вдома? Віталій уже багажник звільнив, готовий вантажити!
— Приїжджайте, — спокійно відповіла я. — Ми вдома. Все готово.
Я поклала телефон, пішла в спальню, переодяглася в чисту домашню сукню. Дістала з ящика столу свій зошит. Вирвала листок із розрахунками.
Сергій подивився на мене з тривогою.
— Олю, ти чого така… серйозна? Лаятися будеш?
— Ні, Сергію. Лаятися — це зайве. А в мене тепер усе записано.
Вони приїхали рівно за годину. Іра вийшла з машини — у білих кросівках, із новою зачіскою. Віталій неквапливо обійшов машину, відкрив багажник.
— Ну, господарі! Де гостинці? — весело крикнув він. — Їсти хочеться, сподіваємось на вашу допомогу!
«Допомога». Мене це слово зачепило. Допомагають тим, хто сам не може. А вони можуть. Просто не хочуть.
Ми винесли ящики на ганок. Чотири ящики. Дзвін скла був музикою для моїх вух.
Іра захлопала в долоні:
— Ой, як чудово! Олю, ти молодець! Віталію, вантаж, нам ще їхати.
Віталій нахилився до першого ящика.
— Зачекай, Віталію, — мій голос прозвучав тихо, але він одразу зупинився.
Я підійшла до ящиків і поклала зверху складений аркуш паперу. Той самий, із зошита.
— Що це? Рецепт? — усміхнулася Іра. — Ой, та я таке все одно готувати не буду…
— Це не рецепт, Іро, — я подивилася їй у вічі. — Це накладна.
— Що? — вона хихикнула, але якось напружено. — Яка накладна? Ти жартуєш?
Я мовчки розгорнула аркуш. Цифри, написані моїм почерком, були чіткими й зрозумілими.
— Ось тут. — я провела пальцем по першій графі.
— Прямі витрати. Кришки, цукор, оцет, олія, спеції. Чеки в мене є, якщо цікаво. Ось тут — частка за добрива й воду. А ось тут. — Палець спустився нижче. — Робота. За найпростішим тарифом.
Стало тихо. Було чути лише, як десь у сусідів гуде косарка.
Іра перевела погляд із листка на мене, потім на чоловіка. Усмішка зникла.
— Ти що… — голос її став вищим. — Ти що, з сестри чоловіка гроші брати зібралася? За банки?
Ціна «безкоштовного»
— Не за банки, Іро, — я намагалася говорити рівно, хоча серце калатало десь у грудях. — А за мою працю. І за гроші з нашого із Сергієм гаманця. У нас пенсія не гумова, щоб оплачувати ваше «смачне харчування».
Віталій випрямився, прибрав руки від ящика, ніби той був гарячим. Обличчя його налилося недобрим рум’янцем.
— Ну ти, Ольго, даєш, — протягнув він.
— Ми до них із душею, а вони нам — рахунок? Це по-родинному, так? Дріб’язковість якась. Скільки там? Вісім тисяч?...