— Цього року на себе не витрачай — оплатиш весілля сестри, ми вже все вирішили, — поставив до відома батько.
— Цього року на себе не витрачай — оплатиш весілля сестри, ми вже все вирішили, — поставив до відома батько.
Голос у слухавці звучав буденно, ніби тато повідомляв, що треба купити хліба до вечері. Не більше й не менше.
Кирило завмер, дивлячись на екран ноутбука. Там світилася таблиця Excel, його особистий фінансовий Еверест.
Комірка G12 показувала «15 000$». Сума, до якої він ішов три роки, відмовляючи собі в усьому, окрім найнеобхіднішого. Перший внесок за студію на околиці міста.
— Що вирішили? — перепитав він, хоча чудово все зрозумів з першого разу. Просто потрібно було виграти кілька секунд, аби повітря знов почало надходити в легені.
— Поліна виходить заміж. За свого Ігоря. Весілля хочуть влітку, гарне, як годиться. Ресторан, фотограф, сукня… Ти ж розумієш. Потрібно тисяч 20000$, ми прикинули.
Батько не питав, він стверджував. У його світі питання вже було закрите, галочка поставлена, проблема вирішена за рахунок безвідмовного ресурсу — старшого сина.
— Тату, я… у мене немає таких грошей. Я відкладаю, ти ж знаєш. На квартиру.
Кирило провів рукою по волоссю. Він відчув, як по шиї потягнувся неприємний липкий піт.
— Квартира почекає, — відрізав батько. — Що ти як нерідний? Сестра — це святе. Один раз заміж виходить, треба допомогти.
Один раз. Кирило посміхнувся сам до себе. Поліна вже «один раз» вступала до платного вишу, і «один раз» їй потрібна була нова машина. Кожен цей «один раз» оплачував він. Йому втовкмачували з дитинства: ти старший, ти опора. І він вірив.
— А Ігор? Його сім’я? Хіба це не їхній обов’язок у першу чергу?
— У них зараз складно, — ухильно відповів батько, і Кирило почув у його голосі нотки роздратування. — Ігор хлопець хороший, але не орел. Та й не чоловіча це справа, гроші рахувати, коли йдеться про щастя доньки. Ми на тебе розраховуємо. Поліна вже вибрала ресторан біля води.
Він говорив про ресторан так, ніби Кирило мав би зрадіти. Ніби це було й його свято теж.
— Ми вже й передоплату внесли, — добив його батько. — 1000$. З твоєї картки. Ти ж залишав дані, коли матері ліки замовляв.
І ось воно. Фінальний удар. Не прохання. Просто факт. Його гроші вже витратили. Його майбутнє вже скасували.
— Я передзвоню, — глухо сказав Кирило і натиснув «відбій».
Він повільно закрив ноутбук. Глянцева кришка відбила його обличчя — бліде, з незнайомим, жорстким виразом у очах.
Увечері зателефонувала мати. Її голос, на відміну від батькового, був м’яким, улесливим.
— Кирюша, ти на батька не ображайся. Він же по-простому. Переживає за Полінку.
— Мамо, ви зняли 1000$ без дозволу.
— Ну які ж це твої гроші, сину? Ми ж сім’я. Хіба можна щастя сестри грішми вимірювати? Вона ж вся світиться, така радісна.
— Я три роки збирав, мамо. Я працював на двох роботах.
— І правильно робив, ти ж у нас чоловік. А Поліна — дівчинка. Їй хочеться казки. Ти ж не хочеш, щоб у неї весілля було гірше, ніж у подруг?
Мати вміло тиснула на почуття провини. Ти — старший. Ти — мусиш.
Розмова, як і завжди, закінчилася нічим.
А за день на порозі його орендованої «однушки» з’явилася сама Поліна. З Ігорем.
Вона увірвалася в квартиру, окинула поглядом скромну обстановку й скривила губи.
— Ой, Кир, ну ти й досі живеш у цій конурі?
Ігор, кремезний хлопець, ніяково переминався з ноги на ногу.
— Полін, може, не треба так… — тихо пробурмотів він.
— А що «не треба»? — вибухнула сестра. — Я правду кажу! Проходьте.
Вона поклала на стіл акуратно роздрукований аркуш. «Кошторис витрат». Цифра в графі «Разом» — 22000$.
— Поліно, я не можу. Це все. У мене більше немає грошей.
— Як це немає? Ти ж працюєш. Ну візьмеш кредит. Тато сказав, тобі схвалять.
— Ігорю, а ти що думаєш? — раптом спитав Кирило, дивлячись прямо на нареченого. — Тобі нормально, що за твоє весілля платить інший чоловік?
Ігор почервонів і опустив очі.
— Я казав Поліні, що можна й скромніше… Ми могли б самі зібрати…
— Зібрати? — зневажливо пирхнула Поліна. — До пенсії? Ігорю, не сміши мене! Кириле, ти просто не хочеш для мене постаратися. Завжди мені заздрив.
— Заздрив? Тому, що тобі все діставалося по клацанню пальців?
— Припини! — її голос задзвенів. — Ігорю й так незручно! А ти ще й ниєш!
Кирило дивився на сестру, на її гарне, ображене обличчя, й уперше в житті не відчував нічого, окрім холодного, наростаючого роздратування.
— Я подумаю, — сказав він рівним голосом, розуміючи, що це брехня.
— От і чудово! — вона одразу засяяла. — Ой, мало не забула! Ми ж їдемо сукню дивитися. За неї завдаток треба внести, 300$. У тебе ж є?
Вона простягнула руку з ідеальним манікюром. І Кирило, зламаний, дістав гаманець. Він бачив, як у її очах промайнув тріумф.
Перелом стався у середу. Це трапилося після дзвінка від рієлтора.
— Кириле Андрійовичу, добрий день. Дзвоню щодо студії. На жаль, мушу вас засмутити. Продавці знімають об’єкт з продажу для вас.
Кирило похолов.
— Як знімають? Чому? Ми ж про все домовилися.
— Мені теж незручно. З ними зв’язався ваш батько. Сказав, що у вас у сім’ї серйозні фінансові труднощі, і ви змушені відмовитися від купівлі. Вони не стали чекати, знайшовся інший покупець.
Батько. Подзвонив. Сказав. Вирішив.
Він не просто забрав його гроші. Він заліз у його майбутнє й спалив його дотла. Кирило згадав фразу батька, кину ту в одному зі спорів: «Я у твої роки вже сім’ю тягнув, а ти все в хмарах літаєш!».
Тепер він зрозумів. Батько не просто допомагав Поліні. Він мстив Кирилу за ту легкість, якої в нього самого ніколи не було.
Кирило мовчки натиснув «відбій». Усередині нього було абсолютно порожньо. Не було ні злості, ні образи. Лише приголомшлива ясність.
Він відкрив у телефоні додаток банку й заблокував усі картки. Потім знайшов номер весільного агентства.
— Добрий день. Мене звати Кирило Бєляєв. Я є спонсором весілля Поліни Бєляєвої. Повідомляю, що фінансування заходу скасовується. Усі домовленості більше не дійсні.
У слухавці запанувала коротка пауза.
— Вибачте, я не зовсім зрозуміла…
— Повторюю ще раз. Грошей не буде. Святкування скасовується через повну відсутність платоспроможності. На все добре.
Він відключив дзвінок і відразу набрав номер батька.
— О, Кириле, привіт! Ми якраз меню обговорюємо!
— Привіт, тату. Дзвоню сказати, що жодного весілля не буде.
— Це ще з якої причини?
— Бо безкоштовний банкет закінчився. Ваша казка завершена, навіть не розпочавшись.
— Ти… ти що собі дозволяєш?! — загарчав батько.
— Ні, я просто вирішив врятувати власне життя. А свято можете організувати собі самі. Наприклад, взяти кредит.
Він розірвав з’єднання і заніс до «чорного списку» всі номери рідних. Потім відкрив ноутбук і відшукав давнього листа від рекрутера з пропозицією дистанційної роботи в іншій компанії.
Кирило давно над цим розмірковував, але не наважувався. Тепер вагань не залишилось. Він написав відповідь: «Ваша пропозиція ще актуальна? Я готовий».
Минуло три місяці. Кирило сидів у маленькому кафе на набережній південного портового міста. Працював віддалено, винаймав кімнату з видом на кипариси. Зарплата була скромніша, але її вистачало.
Перший місяць перетворився на справжнє випробування. Дзвінки сипалися з незнайомих номерів, повідомлення надходили десятками. Він не відповідав. Одного разу прийшло голосове від матері, сповнене ридань і прокльонів. Він видалив його, навіть не дослухавши.
Пізніше надійшло повідомлення від Ігоря: «Весілля не буде. Ми розійшлися. Сподіваюся, у тебе все добре». Кирило стер і цей рядок. Це вже була не його війна.
Тиждень тому на його електронну пошту, яку він колись необачно дав матері, прийшов довгий лист. Вона писала про підірване здоров’я батька, про депресію Поліни. І все це пронизувала одна фраза: «Ми присвятили тобі все життя, а ти виявився чудовиськом».
Він дочитав до кінця. Раніше такі слова зламали б його, викликавши хвилю провини. Тепер він просто натиснув «Видалити».
Учора він познайомився з дівчиною. Вона принесла до їхньої IT-контори ноутбук, залитий кавою. Її звали Даша, вона працювала у місцевому дельфінарії. Вони заговорили. Сьогодні домовилися повечеряти разом. Вперше за довгі роки він відчував не тягар обов’язку, а легкий інтерес до майбутнього.
Минуло два роки.
Кирило забивав останній цвях у перила ганку. На його ділянці стояв невеликий, але міцний будинок, який він майже повністю збудував власноруч.
Поряд, у тіні персикового дерева, Даша читала книжку. Біля їхніх ніг дрімав волохатий пес на прізвисько Пірат.
Нещодавно йому написав двоюрідний брат, з яким вони спілкувалися рідко. Саме він розповів новини.
Весілля Поліни так і не відбулося. Ігор виїхав у інше місто. Батьки, щоб погасити борги перед агентством, продали гараж і влізли у кредити. Батько часто хворів.
Поліна, за словами брата, змінювала роботу за роботою, зараз жила з батьками й постійно скаржилася на життя.
Її «казка» так і не здійснилася, а в реальності вона жити так і не навчилася. Їхня система замкнулася сама на собі, поїдаючи залишки їхнього добробуту.
Кирило прочитав це без злорадства. Він відчув лише холодне полегшення від того, що встиг вистрибнути з цього тонучого корабля.
— Про що задумався? — запитала Даша, піднімаючи на нього очі.
— Та так, про минуле, — відповів він. — Добре, що воно залишилося позаду.
— І правильно, — усміхнулася вона. — Допоможеш мені грядку під помідори скопати?
— Звісно.
Кирило дивився на захід сонця, що заливав його землю, його дім, його нове життя теплим світлом.
І вперше за довгі роки він відчував себе не боржником, а господарем. Господарем своєї тихої, простої та безцінної долі.