Телефон завібрував на столі, висвітливши повідомлення із соціальної мережі.
Тамара Ігорівна, моя свекруха, виклала нове фото. «Насолоджуюся турецьким сонечком!» — говорив підпис.
На знімку вона щасливо посміхалася з коктейлем у руці на тлі блакитного моря . А я збільшила тло. Просто машинально.
Там, біля води, стояли двоє. Злегка не у фокусі, але до болю відомі.
Мій чоловік Діма, який мав бути в терміновому відрядженні в Єкатеринбурзі, обіймав за талію мою молодшу сестру Іру. Іра сміялася, закинувши голову.
Його рука лежала на її талії так упевнено. Так звично.
Світ не впав. Нічого всередині не обірвалося.
Повітря в кімнаті не стало густим. Я просто дивилася на екран, а в голові з ідеальною чіткістю складався пазл із десятків дрібних деталей, які я так довго відмовлялася помічати.
Його раптові наради вечорами. Її таємничий «шанувальник», про який вона не хотіла розповідати.
Його роздратування, коли я просила телефон. Її уникаючий погляд на останній сімейній вечері.
Його слова: “Настя, ти втомилася, тобі треба відпочити”, коли я плакала після чергової невдачі з вагітністю. І її слова, сказані тоді ж: «Може, вам не доля?».
Я спокійно зробила скріншот. Відкрила редактор. Обрізала сяюче обличчя свекрухи, залишивши лише головне.
Відправила фото Ірі, що вийшло, без жодного слова.
Потім набрала чоловіка. Він відповів не відразу, на тлі чути шум хвиль і якась музика.
– Так, Насте, привіт. У мене тут нарада не дуже зручна.
Голос бадьорий, задоволений. Зовсім не схожий на голос людини, заваленої роботою.
— Просто хотіла спитати, — сказала я рівно, без тремтіння. – Як там погода в Єкатеринбурзі? Чи не надто жарко?
Він на мить зам’явся.
– Нормально, – кинув він. – Робоча. Настя, я тобі передзвоню, правда, ніяк зараз.
— Звичайно, передзвони, — я посміхнулася, хоч він і не міг цього бачити. — Коли закінчиш своє «відрядження» .
І я поклала слухавку. Телефон знову завібрував. Тамара Ігорівна. Явно побачила мій коментар під її фото: «Яка краса! А Дімі з Ірочкою теж привіт передавайте!
Я скинула дзвінок і відкрила банківську програму. Ось він, наш загальний рахунок, куди приходила його зарплата та звідки йшли всі основні витрати. Я бачила останню операцію: «Ресторан „Sea Breeze“, Анталія. Сплачено 15 хвилин тому».
За кілька секунд я відкрила новий рахунок на своє ім’я та перевела туди все до останньої копійки. Потім заблокувала загальну кредитну картку, прив’язану до цього рахунку. Його особиста дебетова карта тепер була просто марним шматком пластику.
Нехай насолоджуються відпочинком. Тепер власним коштом. Якщо він у них, звісно, є.
Пройшло не більше десяти хвилин, перш ніж телефон почав розриватися. Спочатку Іра. Десять пропущених, а потім шквал повідомлень.
«Ти з глузду з’їхала? Що це за фотошоп? Навіщо ти це робиш?
«Насте, негайно видали свій коментар! Мама Діми дзвонить мені в істериці!
Це не те, що ти думаєш! Ми випадково зустрілися!
Випадково. В іншій країні. У готелі, який сплачував мій чоловік. Я читала і не відчувала нічого, окрім холодного спокою.
Потім підключився Діма. Його повідомлення були іншими. Спочатку – гнів.
Ти що твориш? Якого біса? У мене мапа не проходить! Ти її заблокувала?
«Я не зрозумів, що це за ігри? Відповідай на дзвінок!
Я мовчала. Я підійшла до шафи і дістала велику валізу. Його валіза. Відкрила та поклала на ліжко. Поки я методично складала його речі, телефон знову задзвонив. Моя мати.
— Анечко, доню, що трапилося? Мені Ірочка дзвонила, вся в сльозах. Каже, ти її в чомусь звинувачуєш…
— Мам, все гаразд. Просто Іра відпочиває у Туреччині з моїм чоловіком. А він має бути у відрядженні.
Мама замовкла, підбираючи слова.
— Настя, але ж ти знаєш Іру… Вона така вітряна. Може це просто непорозуміння? Ти ж старша сестра, ти повинна бути мудрішою. Не можна ж так рубати з плеча.
– Мудріше – це означає дозволити сестрі спати з моїм чоловіком? — спитала я крижаним тоном.
— Ну навіщо ти так… Треба розібратися…
— Дякую за пораду, мамо, — сказала я і відключилася.
Нова хвиля повідомлень від чоловіка. Тон змінився з гнівного на благаючий.
«Настя, я не знаю, що ти собі вигадувала, але ти залишила мене без копійки грошей у чужій країні! Це підло!»
«Будь ласка, розблокуй картку. Ми повернемося, і я все поясню. Ти ж не хочеш зруйнувати нашу сім’ю через якусь нісенітницю? »
Дурниці. Десять років шлюбу він назвав нісенітницею. Я посміхнулася і кинула в чемодан його приладдя для гоління. Останнім акордом стала свекруха. Вона записала голосове повідомлення, повне отрути.
«Я завжди знала, що ти змія! Вирішила моєму синові життя зіпсувати? Він тебе на смітнику знайшов, а ти … Та він щасливий буде тебе позбутися! Ірочка — дівчинка гарна, видна, не те що ти, сіра миша!»
Я не стала слухати. Видалила повідомлення та заблокувала її номер. Потім я сфотографувала зібрану валізу біля вхідних дверей. І надіслала це фото Дімі.
З єдиним підписом: «Він на тебе чекає. Як і документи на розлучення».
Затишшя тривало майже п’ять днів. За цей час я змінила замки у своїй квартирі, проконсультувалася з адвокатом та зателефонувала начальнику Діми, Ігореві Семеновичу, старому другу нашої родини.
Я не скаржилася, ні.
Я просто «поділилася тривогою», сказавши, що Діма поїхав до Туреччини «гарячою путівкою», хоча мав бути на важливому об’єкті в Єкатеринбурзі, і що я дуже хвилююся за його стан. Ігор Семенович усе зрозумів без зайвих слів.
На п’ятий день увечері у двері зателефонували. В вічку стояли вони. Пам’яті, злі, з носами, що обгоріли на сонці.
Я не відчинила.
— Настя, відчини двері! — голос Діми був глухим від люті. — Досить цирк влаштовувати!
Він вставив у свердловину свій ключ. Марно.
– Ти що, замки змінила? — у його голосі здивувався.
Я спокійно відчинила двері, залишившись за ланцюжком. На мені була найкраща сукня, легкий макіяж, на губах — червона помада.
— Що ви тут робите? – Запитала я ввічливо.
– Я додому прийшов! — Діма спробував смикнути двері.
— Це мій дім, Дімо. А твій, зважаючи на все, тепер там, де моя сестра.
І тут уперед вийшла Іра.
— Досить жертву будувати, Насте! – прошипіла вона. — Так, так вийшло. Діма покохав мене! Тобі просто треба це прийняти. Ти все одно йому дати нічого не можеш. Ні пристрасті, ні навіть дитину.
Це був удар нижче за пояс. Вони обоє знали, чого мені коштували дві невдалі вагітності.
І в цей момент щось натиснуло. Та сама мудра старша сестра всередині мене померла.
Я подивилася на Іру. Прямо в її зухвалі очі. І посміхнулася.
– Дитину? Ти певна, що хочеш говорити про це? Ти ж навіть кредиту за відновлення ще не виплатила. У тебе ж не вдалося народити дитину, а твій чоловік після випарувався.
Обличчя Іри стало білим, як полотно. Діма ошелешено переводив погляд з неї на мене.
– Який ще кредит? Яка дитина? – пробурмотів він.
– Ах, він не в курсі? – я картинно здивувалася. — Ну, тоді тобі буде цікаво дізнатися, що твоє нове «видне» кохання останні півроку живе за мій рахунок. І не лише вона.
Я повернулася до Діми.
– Твої речі, – я кивнула на валізу, що стоїть у коридорі, – кур’єр завтра доставить твоїй мамі. Документи на розлучення у мого адвоката. А тепер, будьте ласкаві, звільніть мій поріг.
І, не чекаючи відповіді, повільно й демонстративно зачинила двері прямо перед їхніми носами. Клацнув замок.
За дверима ще деякий час лунали приглушені крики. Звинувачення летіли обидві сторони. Він кричав про дитину, вона — про те, що він жебрак. Потім усе стихло.
Наступного ранку я зателефонувала батькові. Я розповіла йому все. Спокійно, без сліз, лише факти. Він довго мовчав, а потім сказав: «Я зрозумів, дочко. Ти все зробила правильно.
За тиждень подзвонив Діма. З незнайомого номера. Голос був зовсім інший.
— Настя… пробач мені. Я був ідіотом. Ця Іра… вона мені всю батіг проїла.
Я мовчки слухала.
– Мене звільнили. Ігор Семенович сказав, що я його підставив. Я живу у матері, вона пиляє мене з ранку до вечора. Настя, я все втратив. Давай почнемо спочатку?
Я зробила паузу.
— Знаєш, Дімо, я тут перевірила наші загальні рахунки. І знайшла кілька цікавих кредитів, взятих на моє ім’я без мого відома. На “розвиток бізнесу”. Так ось, я продала нашу машину. Якраз вистачило, щоби все закрити.
На тому кінці дроту повисло важке мовчання.
— Як… продала? Ти не мала права!
— Я мала право захистити себе та своє майбутнє , — відрізала я. — А твоє майбутнє тепер цілком у твоїх руках. Живи із цим.
Я закінчила розмову.
Через рік.
Я сиділа в маленькому кафе на одній із вуличок Флоренції, роблячи малюнок у своєму альбомі.
За рік я об’їздила майже всю Італію, і моя стара, покинута пристрасть до малювання перетворилася на щось більше. Я почала продавати свої акварелі через інтернет.
Того дня я випадково відкрила соціальну мережу. І побачила повідомлення від своєї двоюрідної сестри.
«Насте, привіт! Бачила твої малюнки, це просто космос! Слухай, тут таке діло… Пам’ятаєш твого Димку? Його мати, Тамара Ігорівна, нещодавно дзвонила моїй мамі, плакалася».
Я усміхнулася і продовжила читати.
«Виявляється, Дімко твій після розлучення зовсім розклеївся. Пожив у неї місяць, а потім вона сама його вигнала. Він начебто як поїхав на заробітки, так і зник.
А з Іркою твоєю взагалі цирк. Вона намагалася повернутися до батьків, але дядько Слава її на поріг не пустив. Сказав, що поки що перед тобою не вибачиться, знати її не хоче.
Вона зневажала, знайшла собі якогось мужика, переїхала до нього. А він її за два місяці виставив за двері. Говорять, вона намагалася його на гроші розвести.
Наразі працює продавщицею у цілодобовому магазині. А найсмішніше, — закінчувалося повідомлення, — Тамара Ігорівна тепер усім розповідає, яку чудову невістку вона втратила».
Я закрила повідомлення. Не було ні зловтіхи, ні задоволення. Було… ніяк. Їхнє життя, їхній вибір, їх наслідки. Вони самі написали свій сценарій.
Я подивилася на свій малюнок – залита сонцем площа, голуби, що п’ють воду з фонтану.
Я згадала, як Діма сміявся з мого захоплення, називаючи його «дитячою мазнею». Як Іра казала, що митці — жебраки.
Вони обоє намагалися загнати мене у рамки свого світу.
Я відклала олівець і зробила ковток еспресо. Гіркота кави здалася приємною.
Перемога – це не коли твої вороги принижені. Перемога — це коли їхнє життя та їхня думка більше не мають для тебе жодного значення.
І в цей момент, під теплим італійським сонцем, я зрозуміла, що остаточно перемогла.