Надія стояла біля дзеркала і дивилася на своє відображення. Очі червоні, губи тремтять. Знову сльози.
— Надю, ти чого там копирсаєшся? — крикнув Олег із кухні. — Мама чекає!
Вона витерла очі рукавом халата. Вчора Ганна Петрівна знову влаштувала скандал через борщ. Мовляв, сіль не та, сметана кисла, взагалі готувати не вміє. А Олег мовчав. Як завжди.
— Йду вже!
Надя зайшла до кухні. Свекруха сиділа за столом, обличчя кам’яне.
— Доброго ранку, Ганно Петрівно.
— Що доброго? — буркнула та. — Кава холодна. Хліб черствий. Олеже, синку, як ти це терпиш?
Олег не підняв очей від телефону:
— Мам, та годі тобі.
— Годі? Твоя дружина будинок запустила! Дивись, пил скрізь, вікна брудні. За мого часу жінки по-іншому господарство вели.
Надя сіла за стіл. Серце колотиться. Учора до півночі прибирала, вікна мила минулими вихідними.
— Я ж усе прибрала…
— Прибрала! — пирхнула Ганна Петрівна. — Ганчіркою помахала і прибрала. А от раніше, коли Олежик зі мною жив, у нас блиск був! Правда, синку?
Олег знизав плечима:
— Мам, не починай зранку.
— Я не починаю! Я просто говорю правду. Он, посуд, мабуть, вчора не помила до пуття. А холодильник? Там усе прострочено, мабуть.
Надя встала, підійшла до мийки. Руки тремтять. Взяла губку.
— Ганно Петрівно, посуд чистий. Перевірте самі.
— А я і перевірю! — Свекруха підвелася, підійшла. Взяла тарілку, піднесла до очей. — Ось! Бачиш? Пляма! І тут теж!
Надя подивилася. Жодних плям немає. Але сперечатися марно. Завжди знайде до чого причепитися.
— Перемию ще раз.
— Ще раз! — обурилася Ганна Петрівна. — А треба було одразу нормально! Олеже, ти бачиш це неподобство?
Олег підняв голову:
— Мам, заспокойся. Надю, помий ще раз і все.
— Я ж завжди мию нормально…
— Не сперечайся, — відрізав чоловік. — Мама має рацію. Треба акуратніше.
Надя замовкла. Грудка у горлі. Знову вона винна. Завжди винна.
Ганна Петрівна повернулася до столу:
— От і поговори з нею. А то розпустилася зовсім. У магазин ходить — вся нафарбована. Сусіди питають, куди це вона така ошатна? Соромно мені!
— Мам, досить уже, — втомлено сказав Олег.
— Не досить! Дружина повинна дім тримати, а не по вулицях гуляти! Вчора до дев’ятої не було! Де швендяла?
Надя повернулася:
— Я працювала. Чергування до восьмої.
— Працювала! Мабуть із лікарями цими… Олеже, ти подумай, що люди кажуть!
— Ганно Петрівно, я фельдшер. На швидкій працюю. Людей рятую.
— Людей! — хмикнула свекруха. — А чоловіка свого врятувати не можеш! Дивись, який Олежик худий став! Не годуєш до пуття!
Надя опустила очі. Щодня одне й те саме. Щодня. Сил більше немає.
Надя вийшла з квартири. Двері гучно зачинились. Ноги самі несли до автобусної зупинки.
Телефон завібрував. Олег.
— Алло.
— Надю, ти куди пішла? Мама засмутилася.
— Олеже, мені треба подумати.
— Про що думати? Приходь додому. Поговоримо нормально.
— Нормально? — голос зірвався. — Олеже, твоя мати мене принижує щодня! А ти мовчиш!
— Вона літня вже. Характер такий. Терпи трохи.
— Скільки терпіти? Шість років терплю! Більше не можу!
— Надю, не вигадуй. Усе нормально.
Вона відключила телефон. Сіла на лавочку біля зупинки. Люди проходили повз. Звичайне життя. А в неї що? В’язниця якась.
Вдома Ганна Петрівна вже чекала з новими претензіями:
— Ось! Втекла! Як остання! Олеже, ти бачив?
— Мам, відчепись від неї.
— Відчеплюся? Це вона від нас відчепитися повинна! Руйнує нашу сім’ю!
Надя пройшла в спальню. Лягла на ліжко. Стеля сіра, плями від протікання. Колись вони з Олегом хотіли ремонт робити. Але потім Ганна Петрівна захворіла, переїхала до них. І все. Життя закінчилося.
Олег зайшов за годину:
— Надю, ти чого засмутилася? Мама ж не зі зла.
— Не зі зла? Олеже, вона мене ненавидить щодня! З першого дня ненавидить!
— Дурниці говориш.
— Які дурниці? Згадай весілля. Вона при всіх сказала — не підходиш ти моєму синові.
— Це давно було.
— Давно! А вчора що було? Позавчора? Щодня одне й те саме!
Олег сів на край ліжка:
— Надю, вона стара вже. Хворіє. Де їй жити?
— Я не проти, щоб жила! Але навіщо мене цькувати?
— Не цькує вона тебе. Звикни вже.
— Звикнути? — Надя сіла. — Олеже, ти мене чуєш взагалі? Я втомилася! Сил немає більше!
— Що ти хочеш? Матір на вулицю вигнати?
— Хочу, щоб ти мене захистив! Хоч раз захистив!
Олег помовчав:
— Вона мати моя.
— А я хто? Чужа?
— Ти дружина. Повинна розуміти.
Надя встала. Підійшла до шафи. Дістала сумку.
— Що робиш?
— Йду.
— Куди йдеш?
— Не знаю. Але звідси йду.
Олег схопився:
— Надю, ти що? Зовсім з глузду з’їхала?
— З глузду? Може, і з глузду. Але тут більше не залишуся.
Вона складала речі в сумку. Руки тремтять, але рішення прийняте.
— Надю, зупинися! Поговоримо по-людськи!
— Поговоримо? Шість років говоримо! Толку нуль!
Ганна Петрівна з’явилася у дверях:
— Що тут за галас? Олеже, що сталося?
— Мамо, відійди.
— Як відійди? Що вона робить?
— Збираюся, — сказала Надя. — Вільними будете.
— Ось це правильно! — зраділа свекруха. — Нарешті! Олеже, нехай іде!
Олег подивився на матір. Потім на дружину:
— Надю, не роби дурниць.
— Дурниць? — Надя закрила сумку. — Дурницею було жити тут так довго.
— Мам, вийди з кімнати, — сказав Олег.
— Чому я маю виходити? Це мій дім!
— Мам!
Ганна Петрівна неохоче вийшла.
— Надю, давай спокійно. Куди ти підеш? Грошей у тебе немає.
— Знайду де жити. Працюю ж.
— На швидкій копійки платять.
— Обійдуся.
Надя взяла сумку. Олег загородив дорогу:
— Надю, залишися. Поговорю з матір’ю.
— Говорив уже. Толку нуль.
— Спробую ще раз.
— Олеже, пізно вже.
Вона обійшла чоловіка. Вийшла в коридор. Ганна Петрівна стояла біля дверей:
— І правильно робиш! Нема чого було чужих синів від матерів відбивати!
Надя не відповіла. Відчинила вхідні двері.
— Надю! — крикнув Олег.
Вона обернулася. Чоловік стояв у коридорі. Обличчя розгублене.
— Що?
— Зателефонуєш?
— Не знаю.
Двері зачинились.
Квартира на околиці. Однокімнатна за шість тисяч. Шпалери обдерті, меблі старі. Але своя. Ніхто не кричить, не чіпляється.
Надя сиділа на продавленому дивані, дивилася у вікно. Третій тиждень одна. Телефон мовчить. Олег телефонував перші дні, просив повернутися. Потім перестав.
Гроші кінчалися швидко. Зарплата на швидкій смішна. Їжа, комуналка, оренда. Рахувала кожну копійку.
У магазині стояла біля молочного відділу. Сиру хотілося, але дорого. Взяла кефір дешевше.
— Надійко? Чи це ти?
Обернулася. Олена з лікарні. Працювали разом років п’ять тому.
— Лено! Привіт!
— Надю, ти як? Чула, розлучилася?
— Ага. Живу тепер сама.
— Як справи? Зовні не дуже…
Надя подивилася на себе. Джинси старі, кофта полиняла. Волосся недбало зібране. Так, не красуня.
— Нормально все.
— Надю, не бреши. Видно ж. Працюєш де?
— На швидкій. Нічні зміни беру.
— Важко мабуть?
— Звикну.
Олена помовчала:
— Слухай, хочеш у нашу компанію? Ми у фітнес ходимо. І в походи іноді. Скидаємося, їздимо на вихідні.
— Лено, у мене грошей немає на фітнес.
— Та годі! Абонемент копійки коштує. А в походи взагалі дешево. Зате люди хороші.
Надія похитала головою:
— Ні, я домосідка.
— Вдома сидітимеш до старості? Надю, тобі п’ятдесят вісім, не вісімдесят! Жити треба!
Вдома Надя думала про розмову. Фітнес… Давно не займалася спортом. У шлюбі ніколи було. Ганна Петрівна постійно щось вимагала.
За тиждень таки прийшла до спортзалу. Дзеркала скрізь. Подивилася на себе — жах. Фігура розпливлася, постава погана. Молоді дівчата поруч пурхають, а вона як мішок.
Тренерка підійшла:
— Вперше?
— Так. Давно не займалася.
— Нічого. Почнемо з простого. Як звати?
— Надія.
— Я Світлана. Ходімо, покажу вправи.
За місяць стало легше. М’язи боліли, але настрій кращий. Олена затягла у похід вихідного дня. Спершу відмовлялася — соромно. Всі молоді, а вона стара.
— Надю, досить комплексувати! Їдемо!
Автобус, ліс, багаття. Народ веселий, простий. Не питають про особисте життя. Співають під гітару, сміються. Надя сиділа осторонь, слухала.
— Тьотю Надю, чого сумна? — підсів хлопець років тридцяти. — Сергій мене звати.
— Та так. Втомилася трохи.
— Від чого втомитися? Ми ж відпочиваємо!
— Відвикла від людей.
— А треба звикати! Життя — цікава штука, якщо не ховатися.
Поступово втягнулася. Щовихідних кудись їздили. То на Чернігівщину, то на Львівщину, то просто в ліс. Фотографувалися, їли шашлики, балакали до ночі.
Вдома стало легше. Квартирка та сама вбога, але не тиснула. З’явилися плани. На наступний похід, на наступне тренування.
У дзеркалі відображення змінювалося. Підтягнулася, випросталася. Волосся підстригла, пофарбувала. Джинси купила нові, кофтинку яскраву.
Олена задоволена:
— Надю, ти красунею стала! Не впізнати!
— Дурниці говориш.
— Які дурниці? Чоловіки у поході всі на тебе дивляться!
— Лено, мені вже за п’ятдесят.
— І що? Життя тільки починається!
На роботі теж помітили. Колеги дивувалися:
— Надю, ти що, закохалася? Світишся вся!
— Та ні. Просто настрій гарний.
А настрій справді був гарний. Уперше за багато років. Ніхто не пиляє, не чіпляється. Живеш як хочеш.
Олег телефонував іноді:
— Надю, як справи?
— Нормально.
— Може, зустрінемося? Поговоримо?
— Про що говорити, Олеже?
— Ну… Може, ще не пізно все виправити?
— Пізно.
— Мама постаріла. Хворіє часто.
— Мені шкода. Але це не мої проблеми.
— Надю, ми ж стільки років разом…
— Були разом. Тепер ні.
Слухавку клала спокійно. Без злості, без образи. Просто констатувала факт.
Через два роки отримала запрошення. Весілля в Олегової племінниці. Спершу хотіла викинути. Навіщо їй ці люди?
Але потім подумала. А чому б і ні? Подивляться на нову Надю. Здивуються мабуть.
Ресторан на Хрещатику. Надя зайшла й озирнула зал. Ошатні столи, живі квіти, музика. Весілля Марійки, Олегової племінниці.
— Дівчино, ви до нас? — підійшла офіціантка.
— На весілля Кореневих.
— Проходьте, будь ласка.
Надя йшла між столиками. Сукня нова, синя, по фігурі. Туфлі на підборах. Волосся вкладене, макіяж акуратний. Почувалася впевнено.
— Надька? — почула голос за спиною.
Обернулася. Тітка Віра, Олегова сестра.
— Віро, привіт!
— Надю! Не впізнала! Ти що, помолодшала років на десять?
— Дякую. Як сама?
— Та нічого. А ти! Краса! Де сидиш?
Знайшли місце за одним столом. Народ збирався, знайомі обличчя. Усі віталися, дивувалися, розпитували.
— Надю, як живеш? — запитала Лариса, Марійчина мама.
— Чудово живу. Працюю, подорожую.
— Подорожуєш? Куди їздила?
— На Полісся нещодавно. На Світязь хочу наступного літа.
— Сама чи що?
— З друзями. У нас компанія хороша.
— Молодець! — захопилася Лариса. — А ми все вдома сидимо.
У кутку залу побачила Олега. Сидів із молодою жінкою. Дружина нова, напевно. Постарів, розтовстів. Лисина більша стала.
Поруч із ними Ганна Петрівна. Зігнулася, сива вся. Дивилася на всі боки невдоволено.
— Надю, Олег тебе побачив, — шепнула Віра. — Очі витріщив.
— Нехай дивиться.
Музика заграла, молоді зайшли. Усі встали, аплодували. Надя теж плескала, посміхалася. Гарне весілля, веселе.
Після першого тосту Ганна Петрівна підійшла до їхнього столу:
— Надія? Ти що тут робиш?
— Здрастуйте, Ганно Петрівно. Марічку привітати прийшла.
— Зрозуміло. — Свекруха оглянула її з ніг до голови. — Вирядилася. На чоловіків полюєш, мабуть?
— Ганно Петрівно, я просто гість на весіллі.
— Гість! Розлучилася й гуляєш тепер. А Олежик мучиться.
— Ганно Петрівно, — встала Віра. — Досить уже. Свято все-таки.
— Яке свято! Вона сім’ю зруйнувала! Сина мого кинула!
— Мамо, відійди, — з’явився Олег. — Здрастуй, Надю.
— Привіт, Олеже.
Він дивився розгублено. Дружина нова стояла поруч, обличчя кисле.
— Ти… маєш гарний вигляд.
— Дякую.
— Може, потім поговоримо? Наодинці?
— Про що говорити, Олеже?
— Ну… Взагалі. Як справи, як життя.
— Життя чудове. Вибач, мені до столу час.
Олег постояв, пішов. Ганна Петрівна пирхнула:
— Викаблучується! Мабуть копійки в кишені немає!
— Мамо, ходімо, — нова дружина взяла свекруху під руку. — Не псуйте собі настрій.
— Не псую! Правду кажу!
Їх забрали. Надя сіла, випила шампанського.
— Надю, ти молодець, — сказала Віра. — Тримаєшся гідно.
— А як ще? Скандалити на весіллі?
— Багато хто б не витримав. Ганна Петрівна зовсім некерована стала.
— Це не мої проблеми, Віро.
Вечір минав весело. Танцювали, співали, сміялися. Надю запрошували чоловіки, вона не відмовлялася. Танцювала легко, із задоволенням.
— Надіє Михайлівно, — підійшов племінник нареченого. — Можна запросити?
— Звісно, Дмитре.
Крутилися під повільну музику. Народ дивився схвально.
— Ви так гарно танцюєте, — сказав Дмитро. — І маєте приголомшливий вигляд.
— Дякую, милий.
— А я думав, ви набагато старша. Ви ровесниця моєї мами, а маєте молодший вигляд.
Надя засміялася:
— Лестиш.
— Чесне слово! Мама вдома сидить, старіє. А ви така енергійна!
Після танцю підійшла Лариса:
— Надю, всі питають про тебе. Марічка хоче познайомитися ближче.
— Та годі, Ларисо. Я ж колишня родичка.
— Яка колишня! Ми тебе любили. Ганна Петрівна одна буйна була.
Наприкінці вечора Олег знову підійшов:
— Надю, дай номер телефону.
— Навіщо, Олеже?
— Подзвонити хочу. Поговорити нормально.
— Про що говорити?
— Надю, я зрозумів… Мати справді перегинала. Може, не пізно все виправити?
Надя подивилася на нього уважно. Втомлене обличчя, сумні очі. Нова дружина стояла віддалік, дивилася насторожено.
— Олеже, пізно. У тебе нова сім’я, у мене нове життя.
— Але ж ми…
— Ми були щасливі? Чесно?
Олег помовчав:
— Може, тепер вийде.
— Не вийде. І не треба.
Надя взяла сумочку, попрощалася з усіма. Виходила з ресторану легко, не озираючись.
На вулиці дихалося вільно. Авто викликала, сіла, відкинулася на сидіння. Вечір вдався. Показала всім нову себе. Довела — життя триває.
Завтра знову робота, тренування, друзі. Плани на вихідні, поїздка наступного місяця. Ніхто не пилятиме, не критикуватиме, не принижуватиме.
Вдома заварила чай, сіла біля вікна. Місто світилося вогнями. Десь там Олег із дружиною та Ганною Петрівною. Нехай живуть як хочуть.
А вона вільна. У п’ятдесят вісім почала нове життя. І це життя — її.