— Мамо, знову світло всю ніч горіло! — вигукнув Олексій, заходячи роздратовано до кухні.
— Ех, заснула, синочку… Дивилася серіал, та й задрімала, — всміхнулася жінка винувато.
— У твоєму віці вже треба спати ночами, а не сидіти біля телевізора!
Мати тихо усміхнулася, нічого не відповіла.
Олексій жив у тому ж місті, але заходив рідко. Тільки коли «мав час».
— Приніс тобі фрукти і ті ліки від тиску, — сказав він швидко.
— Дякую, сину.
Хай Бог благословить тебе, — лагідно відповіла вона.
Вона хотіла торкнутися його обличчя, але він відступив — поспішав.
— Мушу бігти, зустріч по роботі. Подзвоню десь цими днями.
— Добре, сину. Бережи себе, — прошепотіла вона.
Коли двері зачинилися, мати ще довго дивилася у вікно, стежачи, як син зникає за рогом вулиці.
Поклала руку на серце й тихо сказала:
— Бережи себе… бо я вже не надовго.
Наступного ранку листоноша поклав щось у стару поштову скриньку.
Марія повільно дійшла до воріт, дістала пожовклий конверт зі знайомим почерком.
На ньому було написано:
«Для мого сина Олексія, коли мене не стане.»
Вона сіла за стіл і почала писати, рука трохи тремтіла:
«Мій дорогий,
якщо читаєш ці рядки — значить, я вже не встигла сказати все, що відчувала.
Знай: мами не вмирають. Вони просто ховаються в серцях своїх дітей, щоб їм не було боляче.»
Вона поклала ручку, погляд її зупинився на старій фотографії — маленький Олексій із розбитими коліньми.
«Пам’ятаєш, сину, як ти впав із дерева і сказав, що більше ніколи не полізеш?
А я навчила тебе підводитися.
Отак хочу, щоб ти вмів підійматися й тепер — не тілом, а душею.»
Вона тихо заплакала, склала листа у конверт і підписала:
«Покласти біля воріт у день, коли піду.»
Через три тижні пролунав дзвінок.
— Пане Олексію, це медсестра з клініки… Ваша мама пішла з життя сьогодні вночі.
Він мовчав. Просто заплющив очі.
Коли прийшов у її дім, там пахло лавандою й тишею.
На столі стояла її улюблена чашка з відбитком губ.
У поштовій скриньці — конверт із його ім’ям.
Всередині — її почерк:
«Не плач, сину. Сльози не повертають того, що втрачено.
У шафі залишила твій синій светр. Прала його багато разів — пахне дитинством.»
Олексій не стримався.
Кожне слово боліло, як спогад, який уже не виправиш.
«Не вини себе. Я знала — ти маєш своє життя.
Але мами живуть навіть із крихт уваги своїх дітей.
Ти дзвонив рідко, та кожен дзвінок був для мене святом.
Не хочу, щоб тобі було гірко. Хочу лише, щоб пам’ятав:
я завжди пишалася тобою.»
Наприкінці було написано:
«Коли тобі буде холодно — поклади руку на серце.
Відчуєш тепло. Це я — ще б’юся в тобі.»
Він упав на коліна, тримаючи листа біля грудей.
— Мамо… чому я не приходив частіше?.. — прошепотів.
Дім відгукнувся тишею.
Він заснув просто на підлозі.
Коли прокинувся, проміння сонця проникало крізь старі фіранки.
Він підвівся і почав торкатись речей — чашок, фотографій, її старого крісла.
На холодильнику знайшов записку:
«Олексію, я приготувала голубці й поклала їх у морозилку. Знаю, що знову забув поїсти.»
Він знову заплакав.
Минали дні, але спокій не приходив.
Ходив на роботу, жив, але думками залишався там — у домі з жовтими фіранками.
Одного вихідного він повернувся.
Відчинив вікно, і до кімнати влетів спів птахів.
До двору зайшов листоноша:
— Добрий день, пане Олексію. Прийміть співчуття.
— Дякую…
— Ваша мама залишила ще один лист. Сказала — вручити, коли ви знову повернетеся сюди.
Він узяв конверт, розгорнув — і прочитав:
«Сину,
якщо ти повернувся, значить, скучив.
Я залишила цей дім тобі не як спадок, а як живу пам’ять.
Постав квіти на вікно. Звари чай.
І не залишай світло лише для себе — залиш його і для мене. Може, я побачу його звідти.»
Він посміхнувся крізь сльози.
— Мамо… світло горітиме щовечора, обіцяю.
Вийшов у двір, підняв голову до неба.
Йому здалося, що на хмарах — її силует у білому халаті з квітами.
— Ти навчила мене жити, мамо… Навчи тепер — як жити без тебе.
Минали роки.
Дім залишався теплим, живим.
Олексій часто навідувався — поливав квіти, лагодив паркан, ставив чайник — ніби для двох.
Одного разу він привіз сюди свого п’ятирічного сина.
— Тут жила твоя бабуся, — сказав він.
— А де вона тепер, тату?
— Там, угорі. Але вона нас чує.
Малюк глянув у небо й замахав рукою:
— Бабусю! Я тебе люблю!
Олексій усміхнувся крізь сльози.
І здалося йому, що вітер прошепотів теплим голосом:
«І я вас люблю. Обох.»
Бо жодна мама не зникає по-справжньому.
Вона живе у тому, як ти смієшся, як підводишся, як кажеш своїм дітям «я тебе люблю».
Бо материнська любов — це єдиний лист, який завжди доходить до адресата. 