Друга дружина мого батька з’явилася якось удень — із коробкою цукерок і двома маленькими пуделями, що весело бігли поруч.
Ми з сестрою завмерли. Ми чули надто багато історій про злих мачух — холодних, байдужих, жорстких. І страх не дозволив нам навіть сказати «дякую».
Але вона не образилася. Просто посміхнулася — тією лагідною, спокійною усмішкою, що ніколи не зникала з її обличчя.
Вона була вродлива жінка — з довгим темним волоссям і добрими очима. Батько представив її просто: «Це буде ваша нова мама.»
Я була надто мала, щоб зрозуміти, як важко їй було почути ці слова.
Ми зустріли її мовчанням.
Вони розписалися в РАЦСі — без урочистостей. Незабаром вона переїхала до нас — у дім, який і досі дихав сумом.
Ми звикли до темряви.
У перший день вона відчинила всі вікна, впустила сонце й увімкнула музику.
Пам’ятаю, як моя сестра насупилася — її дратувало світло й звуки, що порушили звичну тишу.
Вона прибирала з такою ніжністю, наче очищала не лише кімнати, а й наші серця. Коли проходила повз мамин портрет, я затамувала подих, думаючи, що вона його зніме.
Та ні — вона просто змахнула пил і поставила портрет посередині стіни.
Того дня я прийняла її — ще не розуміючи, наскільки вона змінить наше життя.
На кухні вона була чарівницею. Готувала дивні, смачні страви, яких ми ніколи не куштували, — і цим підкорила серце батька.
А потім — і наше.
Минув рік. Дім став світлішим. Сум залишився, але став м’якшим.
Мамин портрет і далі дивився на нас із вітальні — спокійно, без болю.
Ми ніколи не називали її мамою. Вона й не просила.
Вона завоювала нашу довіру терпінням. Вчила, захищала, покривала, коли ми робили дурниці.
А потім настав день, коли тато не повернувся додому.
Спочатку вона не хвилювалася, потім годинами дзвонила.
І нарешті прийшла звістка: машину знайшли внизу яру. Він загинув миттєво.
Це була друга смерть нашого дитинства — день, коли ми зрозуміли, що нічого не триває вічно.
Після похорону ми боялися, що вона піде, а нас розлучать. Але вона залишилася.
Вона стала ще ближчою. Працювала неповний день у ресторані, а в інший час — намагалася повернути життя в дім: організовувала прогулянки, танцювала з собаками, вмикала музику.
Ми спостерігали здалеку, але вона не здавалась.
Якось я спитала, де мій м’яч. Вона миттєво його знайшла й простягнула з усмішкою.
«Якщо не хочеш грати сам, я складу компанію», — сказала вона.
«Гаразд», — відповів я.
Вона вийшла босоніж у сад, сміялася, незграбно штовхала м’яч, а пуделі бігали колом.
Того дня я по-справжньому її полюбила.
Сестра це помітила. І теж почала довіряти.
Наприкінці року наше життя оберталося навколо неї.
Коли я закінчила школу, навіть не мріяла про університет.
Та вона таємно відкладала гроші й записала мене сама. Я плакала від щастя.
Сестра стала медсестрою.
Ми знали: ми ніколи не зможемо віддячити їй повністю. Вона не була нашою матір’ю — але залишилась.
Вона стала тією мамою, яку нам подарувала доля.
Минали роки. Я стала юристкою й жила поруч із нею.
Коли мені було тридцять три, вона захворіла. Я переїхала до неї, щоб бути поруч. Вона знала, що часу мало, але все одно посміхалася.
«Пообіцяй, що сміятимешся», — сказала вона. — «Без сліз.»
Ми поховали її в літній понеділок, під деревами. Вона не захотіла лежати поруч із татом.
«Те місце — для вашої мами», — сказала вона.
Тепер ми приходимо до всіх трьох.
Червоні троянди — мамі.
Жарти — татові, який любив сміятися.
І цукерки — їй, як вона просила.
Не кожен другий шанс буває щасливим.
Але іноді в життя входить людина…
і залишається у серці назавжди.
Навіть коли її вже немає.